У червні ми з письменницею Ольгою Купріян відвідали два села Миколаївської області — Новогригорівку та Заводське. Там, у "Вуликах" від SavED — освітніх просторах для дітей, які постраждали від війни, Ольга ділилася своїми думками про літературу, книги та важливість розповідання історій. Діти сміялися з веселих розповідей про бобрів, обговорювали раків з сусіднього Ракова та прикрашали свої вуха черешнями замість серйозних серйозок. Проте вони також відкрито ділилися переживаннями про знищення своїх шкіл, втечу з рідних місць і страхи, які не повинні бути частиною дитинства.
"Негайна освітня підтримка"
Ви знали, що найсолодші черешні -- саме ті, які з плодоніжкою? Ця істина в Новогригорівці відома навіть семирічкам. Тому тареля з товстобокими налитими ягодами "з паличками" розлітається приблизно за три з четвертинкою хвилини. Ми сидимо за довгим столом, який складається зі зсунутих докупи чотирьох парт. Кілька третьо-, п'яти- та навіть першокласників у яскравих маєчках і вже навіть із несміливою червневою засмагою гучно обговорюють свої нагороди за художній конкурс та відкриття ярмарку в центрі села. Що може змусити дітей зібратись у школі на початку таких очікуваних літніх канікул? Відповідаю: вулики. Точніше, "Вулики" -- освітні центри від благодійного фонду SavED. Це локації, де діти можуть навчатися та бачитися наживо, навіть якщо їхня школа знищена або не може повноцінно працювати через близькість до фронту.
"Вулики" надають дітям, особливо в умовах війни, надзвичайно важливу можливість – зустрічатися, спілкуватися з друзями та поступово адаптуватися до звичного життя після тривалих місяців онлайн-навчання. Ці центри відіграють роль своєрідної "швидкої освітньої допомоги" для тих, хто постраждав. Простори обладнані всім необхідним для комфортного перебування як дітей, так і вчителів. Тут є нові зручні парти, доступ до сучасних технологій, забезпечені інклюзивні умови, а також, що є надзвичайно важливим, добре облаштовані укриття. У зв'язку з нестачею вцілілих будівель, такі центри часто відкривають у вже існуючих приміщеннях – наприклад, розділяючи простір на різних поверхах з місцевими поліклініками або дитячими садками. Також вони функціонують у ліцеях та амбулаторіях, як це відбувається в Новогригорівці та Заводському, де ми мали змогу побувати.
Миколаїв, що проступає за вікном.
6:20. На тихому пероні метушаться десятки людей, обтяжених валізами, сумками та рюкзаками, немов новорічні ялинки. Під масивною вивіскою "Миколаїв" я помічаю усміхнену блондинку у вишиванці з етнічними мотивами, що представляє "Будинок "Слово"". Це Ольга Купріян — українська авторка, літературний критик та дослідниця. Вона щиро відповідає на моє привітання з Львова.
Можна просто Оля, без "пані".
Проте в своїх думках я незмінно додаю до її імені слово "пані": в її витонченій постаті, ніжних сережках у формі фей та м'якій усмішці відчувається щось легке і водночас елегантне.
На майже безлюдному паркінгу нас зустрічає Олексій — чоловік середнього зросту, що виглядає трохи стомленим, йому за 50. Він готовий відвезти нас до "Вуликів".
— Вибачте, якщо я розмовляю суржиком, — каже водій, поки ми влаштовуємося у середньому "Тойоті", занурюючи нас у атмосферу місцевості. — Я місцевий, тут усе життя провів. Мав думку поїхати до Києва: пропонували роботу, бронь. Але навіщо? Тут моє життя, друзі, знайомі маршрути. Куди мені їхати далі?
Миколаїв швидко прогортує зелені вулиці у вікні автівки. Ніяк не можу поєднати залиті сонцем простори й обличчя з дрібно побитими стінами багатоповерхівок. Місто -- справжній південний воїн: втомлений, зранений, але з високо й сміливо піднятою головою.
-- Ми щойно проїхали увесь місто. Спробуйте таке зробити в Києві. Тут ритм життя зовсім інший, -- Олексій з сумнівом кидає погляд.
Оповідає: займається ремонтом автомобілів і часто виготовляє різні речі для потреб військових.
У нас поки все більш-менш. Літають літаки, є тривоги, але ми вже звикли. Єдине, з чим виникли труднощі, так це з водопостачанням: крани "повідкисали" через корозію, адже довгий час ми користувалися технічною водою з високим вмістом солей. Світло теж часто відключають, але це вже дрібниці. А от у Херсоні ситуація справді складна. Я б точно не ризикнув туди їхати на своїй зеленій машині — колір явно не цивільний, — каже Олексій, проводячи сухою рукою по мідному кольору шкіри на шиї. Туди російські війська скидають молодих дроноводів, і вони тренуються на місцевих жителях.
За вікнами панує справжнє південне літо. Перші дні червня, а деякі поля вже зазнають жовтого відтінку, нахиляючись під вагою зрілого колосся. Сподіваюся, вони витримають удари обстрілів і стануть винагородою для старанних українських фермерів. А яка краса пухнастої ковили! І скільки тут маків! Густе степове повітря проникає під шкіру, немов гаряча хвиля, через відчинені вікна. Південь залишається незмінним, а нам залишається лише підкоритися і знімати зайві шари одягу.
Новогригорівка: секрети благополуччя
У "Вулику", розташованому в селі Новогригорівка, що знаходиться за 80 кілометрів на північ від Миколаєва, нас зустрічає групка "бджоленят". Вони сидять тихо, а хто знає, як вести себе, коли до них завітала справжня письменниця. Біля вікна перешіптуються вчителі: деякі з них виконують роль наставників, або, як тут кажуть, тьюторів для малечі. Це ті відповідальні дорослі, які організують навчальний процес і різноманітні розваги: від тренінгів із фінансової грамотності до творчих занять з лепки та виготовлення виробів із підручних матеріалів. Щотижня "Вулик" відвідують десятки дітей з Новогригорівки та прилеглих сіл, і цей простір стає для них місцем всебічного розвитку та соціалізації. Наша подорож сюди є частиною курсу "Музи і мʼязи креативності", який проводять письменниці Оля Купріян та Марія Титаренко в рамках фонду SavED. Курс пройшли тьютори, які працюють з дітьми з 26 "Вуликів" у прифронтових регіонах.
Оля Купріян починає з козиря: дістає зі своїх торб оберемок кольорових книг і поруч з ними впевнено ставить на стіл зубате бобреня (з її книги "Боброго ранку! Правдива повістинка із життя бобрів"). Очі присутніх спалахують цікавістю.
-- Я пишу про дівчаток. І про бобрів. А ще, -- Оля легким порухом поправляє білий комірець, розмальований за мотивами однієї з її книг маленькою читачкою, -- я, здається, остання людина, яка знає як викликати ... ґумову дупу!
Відтепер аудиторія цілком під контролем Олі. Кажуть, що створення книг схоже на виконання домашніх завдань з математики: спочатку важко, але з часом все стає легше. Йдеться про те, як викликати скелета Васю та солодку корову (не забудьте запастися фантиками від цукерок!). А також про те, чи має сенс писати про кошеня, яке ніколи не знайдеться.
-- Розкажіть мені, коли ви буваєте щасливі? -- запитує Оля й уважно слухає кожного і кожну.
Коли вони насолоджуються тортом. А ще більше — пельменями!
Коли я придбала бісер на Temu.
Коли спостерігаю, як піднімаються в небо літаки.
-- Коли спілкуюсь з подружками і мамою.
Коли настає спокій. Коли всі знаходять порозуміння.
Потім усі разом — діти, тьютори та ми з Олею — смакуємо червоні черешні, налиті соком, які виглядають так, ніби їх зробили з воску. Залишилося лише близько десяти дітлахів, адже решта вже мчать на найочікуванішу подію місяця — ярмарок. Вони з неймовірною швидкістю розбирають черешні "з патичками" і активно обговорюють, чи можна знайти раків у сусідньому Ракові. Більшість дотримується думки, що їх немає, а привозять лише з інших місць.
Робимо з добрий десяток спільних фото, обіймаємось і заскакуємо в зелену "Тойоту", адже на нас чекає ще одна локація.
Заводське: неспокій та повітряні шарики.
Ці молоді люди пережили більше, ніж можна було б очікувати, міркую я, спостерігаючи за Максом, світловолосим майже дев'ятикласником (на цьому він акцентує увагу), який з "Вулика" показує мені околиці.
-- Це ж не наша справжня школа, ви ж розумієте? -- Макс зупиняється посеред блискучого білого коридору і задумливо дивиться на мене. -- Це просто амбулаторія. Наша справжня школа була величезною, там навчалися і молодші, і старші учні. А на початку повномасштабної війни там осіли російські війська. Звідти все і почалося. Потім її зруйнували. Цілком.
Заводське — це селище, що знаходиться на сході від Миколаєва, за кілька десятків кілометрів. Раніше відоме як "Первомайське", з 2025 року воно отримало нову назву, пов'язану з цукровим заводом, який слугував важливим джерелом робочих місць для навколишніх населених пунктів. У 2022 році внаслідок військової агресії було знищено його ключові виробничі потужності. Протягом восьми місяців селище залишалося ареною бойових дій і частково опинилося під контролем окупантів. В результаті обстрілів усі місцеві навчальні заклади зазнали ушкоджень або були зруйновані. Станом на лютий 2022 року в громаді проживало понад 800 дітей, але вже через рік їх залишилося лише близько 50.
Коли у 2023-му мешканці почали повертатися, фонд SavED створив освітній центр "Вулик" у приміщенні місцевої амбулаторії. Того ж року в підвалі сусіднього житлового будинку облаштували укриття. Згодом кількість дітей у громаді перевищила 200, тож освітній простір вирішили розширити. Для цього відремонтували другий поверх амбулаторії та створили там додаткові навчальні класи загальною площею 670 квадратних метрів.
Попереду впевнено йде подруга Макса, президентка школи Софія. Дівчина, ніби справжня господиня, відкриває двері світлих кімнат "Вулика" і легким, майже непомітним рухом наводить порядок у неслухняних стільцях.
— Мене охопило велике хвилювання, коли ми покидали селище, — каже Софія, на мить замовкаючи і відводячи погляд у вікно. Потім вона встає й рішуче тягне за мотузку салатових рулонних штор. Тканина повільно піднімається, і кімната раптово наповнюється світлом, немов теплий жовтий клубок проникає всередину.
Софія задоволено повертається за парту. На ній підліткові, заледве зашнуровані "Венси", смугаста майка, широченні шорти нижче колін, на шиї -- намисто з перлів. Те, що зовсім не вписується в образ -- спокійний, занадто, як на п'ятнадцять, виважений погляд. Саме Софія вперше запросила Макса на заняття до "Вулика", вона -- активна учасниця шкільних і позашкільних заходів у селищі.
У двадцять другому році батько зібрав нас разом і оголосив: "Ми виїжджаємо". Мама була проти, слізно запевняла, що ніхто не чекає нас там. Але тато все ж таки переконав її. Отже, ми рушили в путь, мчали швидко. На околиці міста помітили, що на вишці стоїть людина і спостерігає за нами. Батько відразу зреагував, почав здавати назад. Ми не знали, чи не почнуть стріляти. Врешті-решт, він розвернув машину і ми поїхали іншим маршрутом. І раптом батьки сказали: "Присідайте". На перехресті лежав мертвий чоловік. Я відчула жах.
Салатові ролети, забарвлені в маркерний відтінок, виглядають як мертве тіло на перехресті.
Кольорові пуфи -- нерозірваний снаряд посеред спортзали.
Рожеві та жовті топи, черешні, що замінили серйозні серйозки на вухах — повітряна тривога. Брудно-сірі клуби диму підіймаються над селом.
У цьому районі обстріли трапляються досить часто, розповідають, що стрілянина ведеться з обох боків. За звуками можна зрозуміти, чи це "свої", чи "вороги". Проте люди миттєво ховаються в укриття, адже вже звикли: маленькі діти разом із своїми вчительками швидко прямують до сусіднього дворика.
Очі, що сяють усмішкою. Очі, сповнені страху. Очі, що запитують. Очі, що примружені. Це дорослі очі дітей, які потребують свого дитинства, про яких варто писати казки. З ними потрібно грати в козаків-розбійників, вчитися малювати гуашшю і просто бути поруч. Саме для цього й створено "Вулики". Підвал, де ми ховаємось від тривог, зустрічає нас привітно. Тут стоїть вчительський стіл і зручні стільці для учнів, а все навколо прикрашене паперовими квітами та сердечками, а стеля вкрита кольоровими кульками. Хтось явно намагався принести частинку радості в це місце, де її так не вистачає.
Ще однією "садівницею" радості стає Оля -- у рожевій в маки сукні, як фея, вона легко привертає увагу маленьких слухачів і слухачок завдяки тесту на "бобрознавство". Здається, більшість дітей тут чудові знавці життєвих справ бобрів, а це не може не тішити. Ще один урок, який письменниця лишає дітям, -- історія про те, як вона помилилась із зображенням літака "Мрія" на палітурці однієї зі своїх книг. Малі одразу помічають невідповідність:
"Мрія" повинна бути більш об'ємною та мати інший відтінок.
— Абсолютно вірно! — Оля радіє розумінню своїх слухачів. — А знаєте, що є найважливішим у цьому? Не варто боятися помилок. Усі їх роблять. Наступного разу все буде ще краще.
Здається, це чудовий урок, який варто почати засвоювати якнайраніше всім нам. Далі говоримо про мрії, про все улюблене, про дитячі ритуали й, звісно ж, про те, як стати справжніми письменниками й письменницями. Не здивуюсь, якщо так трапиться і з кимось із "вуличенят".
14:15. Прощаючись, помічаємо в дворі школи дерево, що "цвіте" паперовими ангелами.
-- Діти зробили. Це ті, кого ми втратили. Тепер -- ангелики, а нам тут -- нагадування, -- вчителька математики, тьюторка пані Світлана відповідає на неозвучене моє запитання.
Оля ненадовго зупиняє погляд на похмурому, важкому просторі амбулаторії, освітленому яскравим південним сонцем. Вона усміхається і обіймає Світлану, затримуючи цю мить на деякий час більше, ніж зазвичай після першої зустрічі.
Дме лагідний південний вітерець. Ангели, розмахуючи своїми маленькими крилами, піднімаються вгору. Яскраві написи на їхніх паперових грудях ненадовго зависають в повітрі, все ще прикріплені до гілок вишні тонкими мотузками. Це виглядає так, ніби вони ніколи не були лише земними створіннями. Так, ніби їхнє місце завжди було на межі між небом і землею.
Цей репортаж створено в рамках програми суспільного навчання Школи журналістики та комунікацій Українського католицького університету.
#
