Протягом понад 12 років я разом із командою підтримую людей, які пережили полон. Багато з цих чоловіків і жінок зазнали жорстоких катувань та нелюдського ставлення. Дії, які вчиняють росіяни щодо полонених, виходять за всі межі. Свідки розповідали, що медичну допомогу бачили лише під час тортур. Коли жертви втрачали свідомість від болю, "медики" приводили їх до тями, щоб продовжити жорстокі випробування.
Коли триматися більше немає за що, то людина спирається на те, що всередині. Те, що дає чесну відповідь на непросте питання: Для чого це все? Чи є сенс так далі жити?
Усі абстрактні місії, які не стали життєвими установками, швидко зникають під розрядами струму, що проходить через геніталії. Красиві гасла, що не стали власною системою цінностей, починають звучати фальшиво як поламане фортепіано. Спиратися можна тільки на те, що в тобі вкорінилося.
Люди ділилися, що в найскладніші часи їх підтримували певні думки. Спогади про дім, який вони прагнули зберегти. Про тих, за кого несуть відповідальність. Про своїх дітей, яких мріяли обійняти. Це мова любові. І навіть якщо ці слова звучали холодно, лише на цій незламній любові ми всі і тримаємося сьогодні.
Моя перша теза: любити можна недосконале, і навіть недосконале треба захищати і берегти.
Ми часто дивимося на інші нації і думаємо, що вони мають більше переваг. Проте, коли розпочалася повномасштабна війна, стало очевидно, що навіть така недосконала Україна здатна витримати натиск російської армії. Я маю досвід роботи на міжнародній арені і спостерігаю, як керівники країн ЄС починають усвідомлювати, що Україна – це не лише отримувач їхньої допомоги, а й важливий постачальник безпеки для Європи. Не здивуюся, якщо незабаром стане зрозуміло, що в 21 столітті бути українцем може бути навіть безпечніше. Ми виявилися краще готовими до цього нестабільного світу, в якому мир і безпека тримаються на тонкій основі, схожій на картковий будинок.
Водночас, ми стикаємося з досить неефективною системою управління, що зумовлено нашою історичною спадщиною. Протягом трьох століть Україна залишалася під впливом російської імперії, не маючи можливості самостійно приймати рішення. Відновлення незалежності ми досягли лише після розпаду Радянського Союзу. Цього року нашій державі виповниться 35 років. Це не так багато. На практиці це означає, що українці ніколи не мали можливості покладатися на ефективні державні інституції. Тому в нас виникли відповідні життєві стратегії. Наша сила полягає в горизонтальних зв'язках, низовій самоорганізації, здатності адаптуватися до нових умов, активності простих людей та їхній вірі в те, що всі наші зусилля мають значення.
В умовах війни чітко проявляється, що активні громадяни виконують роль своєрідної підтримки для держави, допомагаючи їй зберігати стабільність у складні часи та періоди змін. Зрештою, бути громадянином — це більше, ніж просто мати паспорт; це означає нести відповідальність за свою країну.
Так, неефективна система врядування є проблемою. Її рішення визначить чи будуть наші діти тут залишатися, а успадковані ними капітали примножуватися. І питання просте: ми віримо в те, що якість державного управління суттєво підвищиться у наступні 1-2 роки? Якщо ні, то ми маємо включитися.
Моя друга думка полягає в тому, що бізнес повинен усвідомлювати суспільні виклики і активно долучатися до їх вирішення як партнер.
Для цього бізнесу треба навчитися бачити не тільки цифри у звіті про фінансовий стан, інфраструктуру чи ланцюги постачання, але вміти працювати із ненамацальними об'єктами -- такими як культура суспільства, дефіцит довіри, травма безпеки тощо. Усвідомити, що природа порушення прав звичайної людини, яка не може в цій країні добитися правди, така ж сама, як і природа порушення прав власності у бізнесі. Голос бізнесу дуже важливий у хорі громадянського суспільства, церкви, армії, академічної спільноти та інших секторів, включно з державним, щоб ми мали високу якість життя, захищені капітали та не втрачали активи через те, що росіяни зруйнували чи захопили українські території.
Кажуть, що війна має здатність об’єднувати людей. В цьому є частка правди, але не у всіх аспектах. Війна також розділяє й фрагментує суспільство. Ідеться не лише про тих, хто взяв до рук зброю, або залишився в тилу, чи виїхав за межі країни. Серед цих груп існують тисячі атомізованих мікрогруп, кожна з яких має свій унікальний досвід переживання війни. Цей досвід може бути абсолютно незрозумілим для інших. Видимі розбіжності загрожують цілісності суспільства. Тому важливо, щоб бізнес активно налагоджував партнерства з правозахисниками, ветеранами, педагогами, екологами та іншими, адже це сприятиме єдності.
Я знаю багато прикладів українських бізнесів, які вже почали це робити. Українські бізнеси підтримують університети. Будують цифрові системи для армії. Відновлюють інфраструктуру в регіонах. Повертають життя у зруйновані громади. За цими історіями завжди стоять конкретні люди. Часто, досить вперті.
Олександр Гордієнко, який віддав тридцять років свого життя фермерству, після звільнення Херсонщини взявся за розмінування сотень гектарів земель. Він невтомно сіяв та збирав врожай, навіть коли російські дрони атакували. Його діяльність стала мішенню для росіян, які цілеспрямовано полювали на нього. Врешті-решт, він був убитий під час роботи на полі. Для агресорів він уособлював ту небезпечну культуру, яку вони не могли сприйняти і зрозуміти.
Моя третя думка: ми часто сприймаємо світ через призму держав і великих сил, проте звичайні люди володіють значно більшою силою, ніж їм здається.
Я зафіксувала свідчення українського науковця та філософа Ігоря Козловського, який пережив 700 днів у російському полоні. Перед цим я спілкувалася з сотнями людей, які вижили, і вже думала, що нічого не зможе мене вразити. Проте Ігор згадав, здавалося б, незначну деталь для доказової бази, яка справила на мене велике враження.
Він розповідав про своє життя в ізоляції. Це була тісна підземна камера без вікон, де не було ані свіжого повітря, ані світла. Йому важко було дихати. По забрудненій підлозі текла стічна вода, а з її отвору з’являлися щури. І цей знаний науковець ділився зі мною, як він влаштовував лекції з філософії для цих гризунів, намагаючись хоч якось почути звучання людського голосу.
Ігор Козловський пережив жахливі події, які юридично можна кваліфікувати як викрадення, жахливі умови утримання та катування, через які він навіть змушений був вчитися ходити заново. Проте він розповів мені, що цей досвід не став для нього приводом сприймати себе як жертву. Він переконаний, що основою нашого існування є гідність, а не статус жертви. Ми не є заручниками своїх обставин, а активними учасниками історичного процесу. Гідність надає нам сили рухатися вперед, навіть у найважчих ситуаціях.
Я тут, щоб зауважити, що незважаючи на всі труднощі, наша історія боротьби є сповненою сили і життєвих уроків. Адже саме в ці складні моменти народжується справжня надія.
Існує суттєва відмінність між надією та мрійливістю. Мрійливість — це віра у позитивний результат без активних дій для його досягнення. У слові "надія" закладено важливий корінь "дія", що підкреслює, що це не просто сподівання на краще, а свідомий вибір певної когнітивної стратегії. Надія вимагає активного підходу до життя та готовності діяти.
Надія не заперечує складну реальність. Надія -- про сміливість діяти в ній.
#Україна #Свідомість #Українці #Херсонська область #Російська імперія #Європейський Союз #Паспорт #Бізнес #Росіяни #Стратегія #Гідність #Адаптація #Державне управління #Розпад Радянського Союзу #План #Клан #Абстракція #Криза #Електричний струм #Каналізація #Віра #Теза #Тортури #Статеві органи #Олександр Гордієнко
