"Війна є невід’ємною складовою нашої реальності."

На Каннському фестивалі у "Двотижневику режисерів" відбулась світова прем'єра фільму Аліни Горлової, Єлизавети Сміт та Семена Мозгового Militantropos. Фільм знятий режисерами кінокомпанії Tabor - перша частина трилогії "Дні, які я б хотів забути".

Аліна Горлова ("Явних проявів немає", "Цей дощ ніколи не скінчиться"), Семен Мозговий ("Історія Зимового саду") та Єлизавета Сміт ("Сіль з Бонневіля", "Школа №3") створили спільний проєкт, що, хоч і складається з окремих фрагментів, вражає своєю цілісністю та об'ємністю.

"Ми спробували створити колективний портрет нашого суспільства, людей, які стикаються з війною, але, незважаючи на це, вони все ще продовжують жити, робити вибір і прагнуть бути людьми, відбудовувати для себе важливі речі", - зазначили автори на прем'єрі фільму. А після неї ZAXID.NET поговорив з режисерами про сенси та способи їх кінематографічного вираження.

Творці, які стоять за прем'єрою кінострічки.

"Хтось обрав зброю, а ми вирішили знімати на камери," - стверджують вони.

Ваш фільм виглядає дуже цілісним. Тому почну відразу з технічного питання. Ви якось домовлялись про стилістику зйомки чи існуєте на одній хвилі?

Єлизавета Сміт: Так, на одній хвилі. Хоча про деякі речі ми домовляємося потім.

Ми - не лише колеги, а й близькі друзі, фактично, як одна велика родина. Протягом багатьох років ми спільно реалізовували різні проєкти, виконуючи різні ролі. Важливо зазначити, що це стосується не лише нас трьох, а й наших операторів-постановників, які є невід'ємною частиною нашої команди. Разом ми розвивалися як кінематографісти та особистості, тому наше сприйняття і відчуття кіно є цілком єдиним.

Аліна Горлова: Я завжди черпаю натхнення від наших операторів. Постійно враховую їхні ідеї та пропозиції.

Сцена з кінострічки.

Ми почали знімати документальне кіно під час Революції Гідності. Нічого не змонтували тоді, але все одно почали якось випрацьовувати цю спільну документальну кіномову. Потім в нас була "Школа №3", яку показали на Берлінському кінофестивалі. Потім "Явних проявів немає". Потім "Цей дощ ніколи не скінчиться".

І в якийсь момент ми знайшли свій власний шлях. Тож, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, ми виявилися готовими у цьому плані. Проте, що не менш важливо, під час зйомок ми все ж зазнали еволюції. Спочатку ми тримали дистанцію від подій, але з часом почали наближатися до них.

Завдяки чому? Завдяки довірі?

Аліна Горлова: Змінився погляд на події. Спочатку все було дуже болючим, ми бачили тільки погане, ніби у фокусі було лише страждання. Так було у багатьох українців. А потім настав певний перелом, коли починаєш бачити красу. Звідси всі ці ініціативи з садівництвом, наприклад, які стали дуже популярні зараз. Щось всередині змінилось.

Єлизавета Сміт: Що стосується технічних угод, то ми дійшли висновку, що знімемо все на штатив, використовуючи статичні кадри. Хоча ми не змогли узгодити деталі композиції, були впевнені у професіоналізмі наших талантливих операторів - В'ячеслава Цвєткова, Христини Лизогуб та Дениса Мельника.

А щодо наближення до героїв, то відбувалось по-різному. Іноді йшлося про довіру, тому що ми часто повертались до людей, щоб зняти буквально дві сцени. Вони до нас звикали. А іноді ми використовували довгофокусну оптику, щоб не лізти людям в обличчя, а вже потім питали в них дозвіл це використати у фільмі. Тобто використовували різні підходи в різних ситуаціях.

Ви охарактеризували свій фільм як глибоке дослідження теми війни та її впливу на людину. Проте, в результаті, ви створили дуже чуттєву та співчутливу стрічку. Мій колега, з яким я не можу погодитися, зауважив, що ви не надали чіткої відповіді на питання про особистість у контексті війни.

Єлизавета Сміт: Ми не приймаємо думку, що особа, пов'язана з війною, є негативною постаттю. Більше того, мистецтво полягає не стільки у наданні відповідей, скільки в здатності ставити запитання.

Сцена з кінострічки.

Семен Мозговий: Мені здається, що людина війни не завжди темна. Я часто повертаюся до Третьої віденської школи психотерапії, яку Віктор Франкл заснував після того, як був в Аушвіці. Суть в тому, що людина може витримати все, якщо вона знає навіщо. І єдине, що не можна забрати в людини, - це її можливість реагувати на події, які її оточують.

Безумовно, це складний етап, і ми не мали можливості його уникнути. Проте навіть у ситуаціях, коли здається, що вибору немає, ми все ж можемо приймати рішення. Ми можемо або взяти до рук зброю, або обговорювати війну, або ж займатися відновленням зруйнованого, продовжуючи наше життя.

Безумовно, війна є жахливим явищем, але важливо обговорювати її з усвідомленням та зрілістю, адже вона є невід'ємною частиною нашої реальності. Конфлікти не зникають, вони продовжуються і, на жаль, триватимуть. Які уроки ми можемо винести з нашого досвіду? Ми виявили в собі та в наших співгромадянах іншу грань, що об'єднує нас, перетворює наше суспільство та надихає на віру в краще майбутнє. Це дає нам можливість створювати його тут і зараз, незважаючи на виклики, з якими ми стикаємося.

Вона виявляє неповторні аспекти людської гідності. Я спостерігав за волонтерами та цивільними, які, не зважаючи на небезпеку, вирушали на окуповані території, проходячи через палаючі міста або переправляючись через ріки в Херсоні, щоб рятувати людей і тварин. Такі вчинки заслуговують на увагу і не повинні бути забуті; їх не слід зводити до темряви, адже справжнє світло в серці людини здатне перемогти будь-які труднощі.

Єлизавета Сміт: Я вірю, що мистецтво має провокувати запитання, а не давати готові відповіді. Ми, як творці у світі кіно, займаємося дослідженням, ставлячи складні питання перед глядачами. Які дії вони б вчинили в певних ситуаціях? Саме тому ми намагалися сформулювати ці питання так, щоб глядач міг відчути їх через наш фільм і, можливо, задуматися про власні переживання та рішення.

Аліна Горлова: Насправді, ми в якомусь сенсі даємо відповідь на всі жахіття, які доводиться спостерігати. Я говорю про емоційний контакт між людьми. Це те, що я відчувала, коли ми знімали на фронті: так багато емоційного зв'язку між людьми! Я думаю, що ми якраз в цьому сенсі, можливо, трошки і дали відповідь на питання про те, як це все пережити.

А що у в вашому дослідженні виявилось для вас несподіваним?

Семен Мозговий: Якщо чесно, зараз важко щось стверджувати. Можна сказати, що ми опинилися в ситуації, коли наше майбутнє вкрали. Але й минуле зникло, адже його теж знищили — місця, де ми виросли, зруйновані, а люди, з якими ділили дитинство, або виїхали, або загинули. І ти залишаєшся в цьому стані невизначеності так довго, що час і простір починають змінювати своє значення.

Сцена з кінострічки.

Отже, якщо бути відвертим, я справді усвідомлюю, як багато я змінився, і як змінилися ті, кого я зустрічаю.

Аліна Горлова: Зустріч зі смертю справді кардинально змінює. Це не стільки про страх перед смертю, скільки про усвідомлення того, що смерть може стати реальністю. Це, напевно, стало для мене відкриттям: наскільки глибоко цей досвід може вплинути на екзистенційне сприйняття.

Єлизавета Сміт: Хоча я не можу стверджувати, що це стало для мене новиною або що я була вражена, проте я усвідомила, наскільки ми, як суспільство, є стійкими. Це стосується як військових, так і тих, хто повернувся до зруйнованих населених пунктів і почав їх відновлювати. Це викликає неймовірну повагу.

Аліна Горлова: Мене здивувало особисто те, що я досі можу щось відчувати. Мене здивувало, що після усього побаченого, в мене ще є ресурс відчувати сильні емоції.

Семен Мозговий: Я також був здивований, наскільки важливим є сон для людини. Три роки тому я зіткнувся з безсонням, і з того часу моє життя змінилося.

Як ви обирали героїв? Чи вони вас знаходили? Який був елемент випадковості?

Єлизавета Сміт: Найбільше сталося випадкових подій.

Аліна Горлова: І удачі. Ми так завжди працюємо. Ми приїжджаємо на локацію, яка нас цікавить, роздивляємось. Документаліст без удачі - як рибалка без вудки. Також важливим є контакт з людиною.

Творці, які стоять за прем'єрою кінострічки.

Єлизавета Сміт: Завдяки великій команді - трьом режисерам та трьом операторам - ми змогли вести зйомки одночасно в кількох локаціях України. Це дозволило нам накопичити величезну кількість матеріалу, з якого ми мали можливість обрати найкраще.

Я також поділяю думку про важливість удачі. Ми подорожували, знайомилися з різними людьми, спілкувались і ночували в гостях у когось.

Поділіться, будь ласка, більш детальною інформацією про філософські інтертитри в кінострічці.

Аліна Горлова: Наш фільм є початковою частиною триптиху. Спочатку ми працювали на інтуїтивному рівні. Потім переглянули всі матеріали та усвідомили, що прагнемо створити чітку концепцію, адже в нашій стрічці присутні три ключові сюжетні лінії. Ми досліджуємо, як війна трансформує особистість та її сприйняття смерті, а також як вона змінює уявлення про простір і час.

Після цього Максим Наконечний, один із авторів нашого сценарію, вигадав назву, що стала неологізмом. Згодом ми запросили до нашої команди Олександра Комарова — сучасного філософа та військового.

Єлизавета Сміт: Ми не є військовими, але для нас було надзвичайно важливо об'єднати наш досвід з досвідом людини, яка безпосередньо брала участь у бойових діях. Олександр, який з початку війни став на захист Батьківщини, звільняв як Київську, так і Харківську області, і є сучасним українським філософом.

Це була дуже добра колаборація, ми працювали над сенсами. Для нас це важливо, адже спочатку, коли війна починається, ти взагалі в хаосі і тобі здається, що все життя і весь світ зруйнувався. І для того, щоб цей світ відбудувати наново, треба відбудувати і нові наративи, і нові сенси.

У цих філософських інтертитрах ми намагалися передати важливу ідею: війна не лише розриває фізичний простір, а й руйнує нашу внутрішню цілісність. Вона має глибокий вплив на пам'ять, адже стрес і травми призводять до її провалів. Щоб відновитися, необхідно зібрати всі фрагменти пережитих подій і, на жаль, інтегрувати цю війну в своє життя.