Випробування материнства в контексті української історії

Минулого тижня жінки в Києві знову опинилися під впливом хвилі непроханих порад щодо виховання дітей в умовах постійних обстрілів. Деякі пропозиції навіть включали ідею віддати дітей у тимчасові родини в більш безпечних регіонах. Ці поради надходили від осіб, які не мають власних дітей і не знають, як це — щоденно піклуватися про малечу. Українські жінки постійно отримують різноманітні рекомендації, часто суперечливі. З одного боку, їм радять більше народжувати через демографічну кризу в країні, а з іншого — відкласти народження дітей до мирних часів через війну. Також звучать рекомендації виїжджати з дітьми за кордон через небезпеку обстрілів та важкі зимові умови, але водночас попереджають не покидати країну через ризик асиміляції.

Тиждень вже писав про досвід ветеранського материнства в сучасних умовах. Тепер пропонуємо поглянути на те, з якими ще викликами стикалися матері в українській історії.

Козацька мати

Княжа доба в українській літературі залишила в основному образи відданих дружин, таких як княгиня Ольга, яка влаштувала помсту за загибель свого чоловіка, і Ярославна, що сумувала на стіні міста за князем, про якого не було жодних новин. Водночас ранньомодерний період, особливо його романтичне відтворення, ввів в літературу образ матері, що переживає за своїми синами-воїнами.

Це насамперед символічна матір-Церква з "Треноса" Мелетія Смотрицького, котра плаче за померлими дітьми -- руськими князями, захисниками православної віри, і нарікає на зрадливих княжат, котрі переходять в іншу конфесію і занедбали матір:

Де тепер той безцінний камінь, той карбункул, що яскраво світився, немов ліхтар, який я носила на голові серед інших перлів, як сонце серед зірок, у короні князів Острозьких? Де ж інші коштовні та однаково незамінні камінці цієї ж корони — видатні представники руського князівства, безцінні сапфіри і діаманти — князі Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Руженські, Соломерецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини та багато інших? Адже перерахувати їх по одному займе чимало часу.

Де ж ті мої безцінні артефакти, коли навколо все інше?

Це також мати Евріала з "Енеїди" Котляревського, чиє голосіння над полеглим сином відходить від бурлескної манери поеми:

І диким голосом завила:

"О, сину! Ти — світло моєї душі!"

Чи я тебе на те в світі народила,

Чи бажаєш, щоб ти став жертвою поганих людей?

Щоб ти прийняв мене – стару, вразливу,

Впровадивши в цю землю іноземну,

На безмежний час залишився самотнім.

Ти – моє щастя і втіха,

Мій бар'єр і огорожа.

Мене од всіх ти боронив.

У козацькому війську існувала традиція носити сережку в лівому вусі, якщо козак був єдиним сином у своїй матері, а його товариші завжди оберігали його під час бою. Загибель такого воїна залишає літню матір у вразливому становищі. Вона з гіркотою нарікає на абсурдність і несправедливість світу, який забрав її "одинці", що міг би піклуватися про неї в старості. Зневірена жінка навіть не має можливості забрати тіло сина та поховати його з пошаною, адже вороги вчинили над ним жахливі жорстокості.

Микола Гоголь у своєму творі "Тарас Бульба" з великою ніжністю та співчуттям зображує матір козаків. На початку розповіді "їхня мати, бліда, струнка і добросердна", ще не встигла обійняти своїх синів, які повернулися з навчання в Київській академії, коли батько вже наказує сідлати коней та вирушати на Січ.

"Лише бідна мати не спала. Припала вона до узголів'я любих синів своїх, що лежали поруч; розчісувала їхні молоді, буйно скуйовджені кучері й зрошувала їх сльозами. Вона дивилася на них, дивилася всім своїм єством, вся обернувшись на зір, і не могла надивитись. Вона вигодувала їх своїми грудьми; випестила й викохала їх -- і тепер тільки на одну хвильку бачить їх перед собою.

-- Сини мої, сини мої милі! Що буде з вами? Яка ваша доля? -- шепотіла вона, і сльози набиралися в зморшках, що змінили її колись прекрасне обличчя. Вона й справді була дуже нещасна, як і кожна жінка того завзятого сторіччя".

Один з ключових мотивів творчості Шевченка також стосується труднощів материнства в колонізованій нації, де жінка опиняється в подвійному становищі безсилля та залежності від вимог російського пана чи солдата з Москви.

Ознайомтеся також з: Жінки, які чекають на своїх чоловіків з фронту: роздуми Тараса Шевченка.

Материнство в умовах емансипації

У XVIII столітті в акушерстві відбулася революція завдяки Нестору Амбодику-Максимовичу, одному з піонерів професійної гінекології на території Гетьманщини. Однак жінки змогли отримати професійну освіту в акушерстві та гінекології лише наприкінці XIX століття. Софія Окуневська-Морачевська стала справжньою новаторкою: вона була першою жінкою в Австро-Угорщині, яка закінчила університет, а також першою дипломованою лікаркою в Галичині і першою експерткою в галузі гінекології та лікування онкологічних захворювань репродуктивної системи. Оскільки жінкам не дозволяли вступати до університетів в Австро-Угорщині, у 1887 році Софія разом із своєю своячкою Наталією Кобринською вирушила до Швейцарії, де Кобринська навчалася економіці, а Окуневська — на медичному факультеті Цюрихського університету. Вона закінчила навчання в 1896 році, а наступного року вперше опублікувала свої твори в феміністичному альманасі "Перший вінок", де представила оповідання та статтю "Родинна неволя в піснях і обрядах весільних".

У 1896 році, через десять років після початку своїх досліджень, Софія Окуневська-Морачевська успішно захистила докторську дисертацію, присвячену змінам у крові, викликаним анемією, і здобула ступінь доктора медицини. В цей час вона стала матір'ю сина Юрія, а за рік з'явилася на світ і донька Єва. Поки її чоловік, польський патріот на ім'я Вацлав Морачевський, проходив стажування в Карлових Варах, Софія залишалася вдома у Львові з малими дітьми, намагаючись знайти можливості для професійної діяльності. Однак її диплом не визнавали, і для отримання дозволу на самостійну практику довелося докладати зусиль. Згодом вона стала очільницею гінекологічного відділення в "Народній лічниці" — благодійній лікарні для бідних, яку очолював її двоюрідний брат. Її подружнє життя зазнало краху, коли вона дізналася про зраду чоловіка та його прихильність до полонофільства. Під час Першої світової війни Софія Окуневська зосередилася на організації курсів для акушерок і сестер милосердя, а також лікувала українських солдатів у шпиталях. Після закінчення війни вона вирішила розлучитися з чоловіком та відкрити власну медичну практику. Але невдовзі сталася страшна трагедія: через кілька місяців після розлучення її донька Єва покінчила з життям. Єдине, що змогло допомогти Софії подолати горе, стало народження онука та активна участь у громадській діяльності.

Марія Грінченко (псевдонім М. Загірня) була яскравим прикладом емансипованої жінки. Починаючи з 18 років, вона працювала вчителькою в народних школах Слобожанщини, пробуджуючи в дітях любов до української культурної спадщини. У 39 років, в 1902 році, коли українська громада Києва отримала можливість видати словник української мови, Марію запросили переїхати до губернського центру. Саме вона взяла на себе відповідальність за технічну частину укладання словника. У цей час їхня донька Анастасія вирушила до Львівського університету, де малися курси україністики, на відміну від навчальних закладів Російської імперії. Зі Львова вона приносила нелегальну літературу та заборонені ідеї. Під час революційних подій 1905-1907 років Анастасія активно брала участь у збройних виступах і неодноразово піддавалася арешту. Унаслідок жахливих умов утримання вона захворіла на туберкульоз і незабаром після народження сина померла, а немовля також не вижило. Марія Грінченко перенесла біль від втрати доньки, онука і чоловіка; Борис Грінченко помер у 1910 році, так і не оговтавшись після трагедій. До 1928 року Марія продовжувала публікувати твори доньки та чоловіка, дбаючи про збереження їхньої пам'яті.

Примусова еміграція

Перша світова війна зрушила багатьох галичан, котрі, рятуючись від наступу російських військ, виїхали до Відня.

Серед тих, хто покинув Україну, була родина Левицьких, зокрема посол австрійського парламенту Лев Левицький, його дружина та троє дочок, одна з яких - майбутня піаністка Галина Левицька, мати Лариси Крушельницької. Археолог Лариса Крушельницька у своїх спогадах розповідає про ті часи, які пережила її родина: "У Відні тоді перебувало багато біженців, які втекли з України від військових лих і переслідувань. Їм було дуже важко. Війна забрала молодь до лав Українських Січових Стрільців, які боролися за незалежність, а старші, незважаючи на всі труднощі, намагалися організувати допомогу для армії, біженців та, насамперед, для дітей-сиріт. Багато лікарів-емігрантів, які не могли служити через свій вік, а також більшість жінок, працювали в Українському Червоному Хресті, вчителі та навіть деякі з наших видатних науковців - в українській гімназії. У Відні видавалися підручники для шкіл, адже всі сподівалися, що в майбутньому, здобувши власну державу, українські діти зможуть отримувати належну освіту. Але цього не сталося; ми не досягли мети, адже занадто багато чужинців прагнули захопити наші землі, які, безумовно, є одними з найкращих на світі."

Коли в 1919 році уряд УНР відступив до Кам'янця-Подільського, у невідомість вирушило й подружжя художниці і співробітниці міністерства освіти УНР Надії Верпето та приват-доцента університету, літературознавця Леоніда Білецького. 30 жовтня 1919 року в них народилася перша донька Катерина (Калинка), а потім друга Ялинка. Обидві зростали в українському еміграційному середовищі Праги, доєдналися до Пласту. 1943 року Катерина Білецька побралася з провідником ОУН Олегом Ольжичем, який перебував на нелегальному становищі у Львові, а вже за кілька місяців мусила залишити місто, бо за чоловіком полювало гестапо. Влітку 1944-го Катерина Білецька-Кандиба дізналася про загибель Ольжича в нацистському концтаборі Закзенхаузен, народила сина Олега та поховала Ольжичевого батька, Олександра Олеся. Далі вона мусила шукати прихистку в країні, яка забрала життя її чоловіка, бо зі Сходу наступали радянські війська, які загрожували їй депортацією до СРСР і подальшими репресіями. Після таборів DP Катерина Білецька переїхала до Канади, вдруге вийшла заміж, проте так і не зцілилася від пережитого. У листі до приятеля Олега Лащенка вона писала: "Я тут нічого не можу. Мені здається, що я тут перестала існувати. Нічого мене не зворушує, нічого не хочеться, до нічого не прагну", "...єдиним виходом було б піти в монашки або не жити".

Ознайомтеся також з: Жінки в контексті війни: аналіз військових щоденників.

Ще однією блукачкою, яка пережила непоправні втрати, була художниця Галина Мазепа. Під час Війни за незалежність 1917-1921 років вона була ще дитиною і жила в Січеславі. У 1919 році її батько, Ісаак Мазепа, як голова уряду УНР, змушений був емігрувати, а її мати, бактеріолог Наталія Сингалевич, була змушена рятувати себе та своїх двох доньок.

"Мамі дали відпустку на праці (бактеріологічний інститут). Казали, щоб їхала з дітьми кудись далеко. Мама вибрала Феодосію, маловідомі пляжі в Криму. Ми там жили в хатках коло пляжу. Коли похолодніло і Катеринослав ще був під росіянами, мама вирішила їхати до своєї сестри Ліди, чоловік якої був інженером на вугляних шахтах. Там прожили всю зиму, а як стопилися сніги, ми з пригодами вернулися по Дніпрових кригах до Катеринославу. Там ми прожили ще до 1921 року, коли восени сильна буря з великим градом повибивала в нашому будинку всі подвійні вікна.

"Як же ми витримаємо цю зиму?" -- занепокоїлася мама. Проте тато надіслав наймолодшу сестру мами Ніну, яка служила при українських військах за кордоном. Вона допомогла нам перетнути Збруч, але сама назад не повернулася. Ніна вмовила маму залишити Катеринослав, а сама вирушила назад в Україну. Відтоді ми більше її не чули."

Під час Другої світової війни Галина Мазепа проживала в Празі разом із матір’ю, сестрою, чоловіком та двома дітьми, які з’явилися на світ уже в умовах війни. Сім’я опинилася перед важким вибором: покинути місто, де провели більше двох десятиліть, чи залишитися. В один із днів, коли відбувалися американські бомбардування, трагічно загинула бабуся разом із двома своїми онуками.

"В повітрі стояв якийсь неспокій. Всі розуміли, що німці програють війну. Хто ж прийде після них до Праги? Англійці чи росіяни? Якби англійці, то нам нема чого боятися, якщо росіяни -- потрібно з Праги тікати. Наша німецька сусідка готувалася їхати до Швейцарії, кликала нас, навіть пропонувала місце в автомобілі, але ми не наважувалися покинути Прагу. Тут ми виросли, жили двадцять три роки, тут народилися наші діти, хотіли ще почекати, подивитися, що станеться.

Чотирнадцятого лютого 1945 року, зранку, до нас прийшла мама. Я якраз збиралася з дітьми піти прогулятися і дещо купити.

— Я збираюся з дітьми вирушити в парк, а ти можеш зайти в магазин за продуктами. Здається, в усіх крамницях зараз чималі черги, — порадила вона.

Ми спустилися на ліфті, а мама пішла з дітьми. Я купила необхідні речі і повернулася додому. Запалила газову плиту, щоб приготувати обід, чекаючи на маму. Раптом почулися сирени — це був сигнал ворожого бомбардування. Газ на кухні згас, і, перш ніж я встигла вибігти назустріч мамі з дітьми, почали падати бомби. Будинок навпроти обрушився, мов іграшка, і уламки розлетілися до нашого тротуару. Я вибігла на балкон, намагаючись побачити маму з коляскою. Половина будинків на вулиці була знищена. Не можу сказати, скільки часу я простояла, спостерігаючи за дорогою в очікуванні повернення мами з Володиком і Юрком. Впевнений, що це тривало досить довго, адже я помітила Суслика, який йшов з міста. Коли він наблизився і побачив мене на балконі, його обличчя розцвіло усмішкою — наш будинок встояв. За мить він вже був у кімнаті на горі. Я запитала його, чи не бачив він маму з хлопчиками, може, вони заховалися в сусідньому будинку і зараз повертаються до нас.

Ми вийшли на вулицю, намагаючись знайти маму і дітей серед залишків зруйнованих будинків та схованок. Розпитували людей, намагаючись дізнатися хоч щось. Виявилося, що сирени спрацювали через недбалість, коли американські літаки вже були в небі над містом. Наша околиця зазнала значних руйнувань, особливо через вибух, що стався поблизу шоколадної фабрики. Оглянувши дитячий парк і сусідні вулиці, я з Сусликом вирішили розділитися: кожен пішов шукати в різних лікарнях і шпиталях. В усіх закладах панував хаос і тривога. Лікарні були переповнені пораненими. У коридорах медсестри та лікарі намагалися надати допомогу новим пацієнтам, які безперервно прибували. Я повернулася на нашу вулицю і продовжувала запитувати людей, чи бачили вони жінку з двома маленькими дітьми. Проте ніхто не міг підтвердити це. Раптом до мене підійшла одна жінка з ясними очима, загорнута в хустку, і тихо сказала: "Не шукайте їх, пані, вони загинули".

Коли я повернулася додому, Суслик вже прийшов, він був приголомшений моєю новиною. Звернувся до поліції, сказав, що ми шукаємо бабусю з двома малими дітьми, які поверталися в полудень додому, і подав нашу адресу. Вночі поліція прийшла до нас, вони хотіли, щоб ми пішли впізнати мертвих, їх знайдено на розі вулиць біля нашого будинку. Тіла лежали в садку дитячої шкілки, біля басейну. В цю шкілку мріяв ходити за півроку Володик, йому б тоді виповнилося чотири роки. Йому було лише три з половиною, а Юркові -- півтора. Коли нам освітили тіла, ми впізнали маму і дітей. Юрка ніби знайшли коло бомби, що не вибухнула, яку після нальоту повинні були витягати з воронки в'язні. Мертвих залишили на тому ж місці, поки близьким не дозволили їх поховати.

Ми повернулися до пустого дому. Я вирішила переночувати на кухні, адже не мала сміливості йти в кімнату, де стояли незастелені дитячі ліжечка, залишені в поспіху. Тієї ночі нам було важко заснути. Під ранок Суслик сказав: "Щоб продовжити жити після всього цього жаху, нам потрібно ще одна дитина, незважаючи на війну і всі небезпеки, які нас оточують".

Ознайомтеся також з темою: Боязні та сподівання жінок Європи навесні 1945 року.

Материнство в армії

Під час Першої світової та подальшої Війни за державність українки долучалися до війська. 1914 року доброволиця УСС Аделя Кунинська писала своїй чотирирічній донечці Марії прощального листа на випадок своєї загибелі: "Нині відходжу від Тебе, Детино моя найдорожша аби сповнити свій обов'язок взглядом дорогої всім нам Вітчизни України... Ворог занадто розпаношив ся на нашій земли. Віковічні кривди України мусят бути пімщені; тому хто чує Українське серце в собі, хватає оружє і йде бороти ся за Єї вільність. Іду і я за ними. Вірю цілим серцем і душею, що побідимо! Що випремо москаля з наших земель і виборемо собі самостійність!.."

Аделі Кунинській судилося вижити у війні й дочекатися одружень своїх дітей -- доньки й сина -- в 1942 році.

Замість цього, зв'язкова Української повстанської армії Марія Савчин втратила контакт із своїми двома синами. У підпільній діяльності жінка вступила в шлюб з полковником УПА Василем Галасою, відомим під псевдонімом Орлан. За ними активно полювали радянські спецслужби. У 1947 році Марія разом із маленьким сином Зеноном опинилася в Кракові, де була виявлена й затримана співробітниками МГБ. Щоб уникнути викриття повстанців, жінка змушена була залишити сина, який потрапив до рук начальника польської служби безпеки.

У 1948-му в подружжя народився другий син, Петро. А влітку 1953-го МГБ під виглядом повстанців затримало Марічку та Орлана й перевезло до київської в'язниці. На пропозицію спецслужбовців відправити кур'єра до США для зв'язку із закордонним представництвом визвольного руху Василь Галаса погодився лише за умови, що поїде дружина -- так він прагнув урятувати її від імовірного розстрілу. За таємною домовленістю між подружжям, Марія мала залишитися на Заході. Перед від'їздом до США в 1954 році матір востаннє побачила малого Петра лише крізь вікно авто. Хлопчик зростав у родичів на Тернопільщині, не знаючи про справжніх батьків.

Ознайомтеся також: Сім'я, яка чекає на повернення з війни: від епохи середньовіччя до сучасності.

Безправ'я матерів в умовах репресивної системи.

Тоталітарна система жорстоко експлуатувала материнські почуття як засіб репресій та тиску. Радянські спецслужби навмисно підкоряли, шантажували та принижували матерів, погрожуючи їм відірватися від дітей.

Під час масових виселень, депортацій і перевезень до таборів найпершими жертвами ставали немовлята та маленькі діти, які гинули від холоду, голоду та хвороб під час подорожі. Найжахливішим випробуванням для матерів було те, що вони не могли віддати своїм дітям останню шану та поховати їх: тіла померлих просто викидали з вагонів конвоїри.

Тоталітарна система перетворила родичів на знаряддя репресивного механізму (дослідниця Тамара Вронська характеризує цей метод як "сімейне заручництво"). Як і терористи, радянські органи влади брали дітей дисидентів і підпільників в заручники, щоб змусити батьків до співпраці, зламати їхній опір і витягнути зізнання. Погрози забрати дитину, відправити її до притулку або позбавити батьківських прав стали звичними під час допитів жінок.

Материнство в дисидентському русі супроводжувалося постійним цькуванням. Вірш Василя Стуса, присвячений матері Їлині, розкриває становище матерів репресованих:

Бачу, ставши в кутку, насилаєш молитви до Бога:

Запам'ятай мене, Отче, і звільни сина від тягаря.

Довгий шлях мій ще не закінчився, попереду багато нових звершень.

Заки сина єдиного не поховала в'язниця.

І втомлені руки, подібні до дубових коренів,

грубі, згорблені, блискучі, мов горіх.

створюють поетичні знаки, вигуки своєї пристрасті,

досягти якої неможливо, і навіть наближатися — це гріх.

Дружина Василя Стуса, Валентина Попелюх, самостійно виховувала сина Дмитра під пильним контролем КДБ, стикаючись із регулярними відмовами в зустрічах та вилученням листів. У 1978 році Стус писав їй у листі: "Ти -- як Ярославна, що оплакує свою долю. Але не плач і не демонструй свою біду на людях. Тримай голову високо".

Коли Михайлина Коцюбинська стала матір'ю для дівчинки на ім'я Тетяна, це створило нові можливості для маніпуляцій з боку радянських спецслужб. Під час допитів, що стосувалися справ дисидентів, слідчі використовували це як засіб тиску на літературознавицю, погрожуючи їй забрати дитину, якщо вона не надасть необхідних свідчень.

Досвід Надії Світличної яскраво ілюструє жорстокість режиму щодо матерів-дисиденток. Після її арешту у 1972 році, її сина Ярему вилучили та таємно відправили до дитячого будинку, приховавши його місцезнаходження. Лише завдяки величезним зусиллям родичів та розголосу їм вдалося знайти та звільнити дитину з закладу. Радянські спецслужби виступали проти того, щоб опікуном Яреми стала Леоніда Світлична, посилаючись на її "неблагонадійність". Крім того, матері Надії та Івана — Меланії Іллівні — також не дозволили стати опікункою через її статус пенсіонерки.

Льоля Світлична розповідає про цей період так:

Фактично, Ярик постійно жив у бабусі, яка зазнавала постійного тиску і шантажу з боку інших, що могли забрати дитину. Тому вона ні на мить не відпускала його від себе. Ніхто, окрім мене, не мав можливості надіслати хлопчикові ані іграшки, ані солодощі, не кажучи вже про більш важливі речі. Я щомісяця переказувала їм гроші... Коли Надійка була в ув'язненні, я докладала зусиль, щоб забезпечити Ярему та бабусю всім необхідним, при цьому уникаючи будь-яких провокацій, адже все повинно було передаватися виключно через мене.

Українські матері так часто поставали перед вибором між поганим і ще гіршим, що усвідомлення цього історичного досвіду демонструє марність непроханих порад і зверхніх оцінок. Нині, як і багато разів в українській історії, материнство -- це щоденний складний вибір у межах можливого, і він потребує насамперед поваги, суспільної солідарності та дієвої інституційної підтримки.