17 березня 2022 року в Маріуполі згорів будинок Наталії Харакоз, у якому вона зберігала тисячі мушель. Ця жінка була закохана в безмежність океану. Протягом усього свого життя вона збирала мушлі, корали та захоплюючі історії про людей.
Вона тричі бачила війну. Коли під час Другої світової війни у 1943 році на теренах Маріуполя закінчилися бої, Наталії виповнилося 8 років. Навесні 2014 року під час окупації міста їй було 78 років. У березні 2022 року серце 86-річної жінки вже не витримало повномасштабного вторгнення.
Відомий у Маріуполі журналіст, письменниця та активістка Наталія Харакоз у свої 84 роки заснувала та вела літературний вебсайт. Вона також створювала живописні роботи та портрети, грала на піаніно, а її есеїстичні тексти, що розповідають про людей, публікувалися в газетах. Наталія видала понад десяток книг, а деякі з її творів були перекладені колегами на румейську мову, якою розмовляють надазовські греки. Це особливо важливо, оскільки Наталія мала грецьке коріння.
В останні дні березня 2022 року жінка провела час у підвалі сусідньої будівлі. Саме там її життя підійшло до кінця.
Пшеничне поле. Шлях, який передається з покоління в покоління.
Ганна Прокопенко, онучка журналістки Наталії Харакоз, згадує, як у березні 2022 року виїжджала з Маріуполя тією ж дорогою, про яку все життя розповідала бабуся.
Наталія - двоюрідна бабуся Ганни. Ганною також звали й маму журналістки. Жінка також мала двох молодших сестер - Світлану та Ольгу. У книжці "Анютині листи" Наталія описала історію їхньої родини.
"Під час Другої світової війни їхній тато повернувся з фронту, мами в той момент не було вдома. Діти його не впізнали й не пускали в хату. Настільки змінився", - розповідає Ганна Прокопенко.
Коли батько Наталії Харакоз перебував на фронті, німецькі солдати примусово вивозили мешканців Маріуполя до Німеччини. Її родина разом з кількома іншими жінками та дітьми знайшла притулок у кукурудзяному полі. Вони ховалися від небезпеки поблизу села Бойове, що розташоване неподалік від Маріуполя.
"Через це село Бойове їхала і я, коли покидала Маріуполь у 2022-му. Чомусь у той момент згадувала родинні історії. Хоча я в тому селі не залишилась, не ховалася, як Наталія із сестрами, але дорога була та сама", - розповідає Ганна Прокопенко
Жінка усвідомлювала, що сімейні патерни можуть мати тенденцію до повторення. В той час, коли вона перебувала неподалік від Бойового, у неї виникла думка, що її ім'я могло бути дане на честь прабабусі Ганни, матері Наталії Харакоз.
"У своєму дитинстві я часто мріяла про те, що, ставши дорослою, матиму трьох дітей, а мій чоловік служитиме на фронті, під час війни. Хоча трьох дітей у мене немає, деякі моменти виявилися справжніми," - розповідає вона.
Двоюрідна онучка Наталії Харакоз згадує її розповіді про окупацію в Другу світову, коли в їхньому будинку жили німецькі солдати. Наталія говорила про важкі, пронизливі та водночас світлі деталі. Як на Новий рік діти ледь не взяли зі столу омріяний шоколад, який належав солдатам, але мама вчасно повернулася й зупинила їх. Як у голодний час вірний пес родини звідкись приніс шматок м'яса. Коли мама приготувала їжу, то спершу нагодувала тварину, а вже потім дітей. Бо пес врятував родину від голоду.
Ганна згадує, що про часи Другої світової війни родичі розповідали без драматизму, життєствердно. Старші збиралися на День перемоги (тепер це - День пам'яті та перемоги над нацизмом - прим. ред.), ділилися спогадами, роздумами про те, як тоді дали собі раду. А за святковим столом завжди говорили: "Лиш би не було війни". Тоді діти не розуміли ціни цих слів.
Коріння Надазова та естетика раковин
Наталія Георгіївна з'явилася на світ у Маріуполі. Її батько, Георгій Іванович, походить з приазовської Ялти, а мати, Ганна Михайлівна, також місцева мешканка. Ця родина була яскравим прикладом культурного синтезу, адже мама мала урумське походження, а тато - румеївське, представляючи дві етнічні групи греків Приазов'я. В їхньому повсякденному спілкуванні домінувала російська мова, оскільки вони не знали мов одне одного – румейської та урумської.
Сама Наталія уже й грецької не знала - лише кілька слів. Згодом колеги перекладали її твори грецькою. Жінка брала участь в усіх заходах грецького товариства.
Сьогодні її внучка Ганна, що мешкає в Німеччині, часто викликає здивування у іноземців.
Мене не сприймають як українку. Часто чую, що я, мовляв, з Греції або з Балкан. Вони дивуються, коли дізнаються, що я з України.
Наталія Харакоз ретельно досліджувала свій родовід, складала генеалогічне дерево. У родині досі тримаються традицій надазовських греків - особливо кулінарних.
Наталія Георгіївна зібрала безліч родинних рецептів – від матері, сестри та своїх власних. Її спадщина складається з такої кількості рукописів, що сім'я досі досліджує цей унікальний архів. Після її смерті вийшла друком збірка "Новели приазовського побережжя", яка стала важливою частиною її творчої спадщини.
Окрім цього, жінка була справжньою естеткою. Вона створювала олійні картини пейзажів і натюрмортів, виконувала портрети за допомогою коричневої крейди, а також грала на піаніно. Її житло та робочий простір були переповнені мушлями.
"Усі шафи були заповнені мушлями. Вона насолоджувалася тим, що складала їх у коробки з-під цукерок. Крім того, у неї були корали. Не можу сказати, хто їх їй привіз, адже в нашому Азовському морі коралів немає," - ділиться Ганна.
Журналістика без метушні
Наталія Харакоз - журналістка з технічною освітою. Мала рідкісну рису для цієї професії - ніколи нікуди не поспішала й усе встигала. Вчилася протягом усього життя. Ще у 84 роки створила й вела сайт "Азов'є". У 86 - листувалася з внучкою за допомогою сучасних засобів зв'язку. На електронну пошту присилала їй свої рукописи, які тепер систематизує родина.
Наталія здобула свою першу освіту в галузі інженерії, закінчивши Ждановський металургійний інститут, який нині відомий як Приазовський державний технічний університет. Після навчання вона працювала конструкторкою на підприємстві "Тяжмаш".
Її письменницький дар та здатність глибоко розуміти людей стали шляхом у світ літератури, а після тридцятирічного віку вона знайшла своє покликання у журналістиці. З 1965 року Наталія активно брала участь у літературному об'єднанні "Азов'є", яке діяло при редакції газети "Приазовський робітник". У 1967 році, отримавши запрошення від редактора, вона стала літературним співробітником цього видання.
"Вона мала дар слухати. Завжди давала можливість висловити думки, а потім обирала найцікавіші моменти. Не соромилася ставити запитання про особисте та емоційне, роблячи це ненав'язливо", - розповідає внучка Ганна.
У редакції газети "Приазовський робітник" Наталія Харакоз вела літературну сторінку, писала про здоров'я та творила напівхудожні нариси про людей.
Ольга Кеменчеджи (нині Gengle), викладачка журналістики та комунікацій у Grand Valley State University (штат Мічиган), працювала з Наталією Георгіївною з 2007 по 2014 роки. Вона згадує її як свою першу наставницю - людину, від якої відчула щире прийняття, повагу та підтримку:
Ми разом працювали в одному офісі, сидячи поруч за столами. Наталія Георгіївна стала моєю першою наставницею у світі журналістики. Щойно закінчивши навчання в університеті, я усвідомлювала, як важливо мати когось, хто б міг оцінити мої статті. Вона володіла вражаючим досвідом у літературі та написанні, і її рекомендації справді мали для мене велику цінність.
Коли Ольга вперше стала частиною редакційної команди, колектив уже мав усталену структуру. Протягом перших шести місяців вона працювала в загальному офісі, де разом з іншими журналістами обговорювала новини та плани.
"Спочатку між нами існувала певна напруга. Старші журналісти не дуже сприймали мене, і я це відчувала. Але приблизно через шість місяців, коли колеги почали краще розуміти мене і помітили моє серйозне ставлення до професії, вони нарешті прийняли мене в команду. Тоді я відчула їхню підтримку. Наталія стала однією з тих, хто мене підбадьорював. Коли ми вже працювали разом в одному кабінеті, вона охоче ділилася своїм досвідом і консультувала мене," - розповідає жінка.
У кабінеті було багато мушель і книг на столі. У редакційній буденності, де часто панував хаос через постійну біганину, саме тут відчувався спокій. У куточку, де працювали Наталія Георгіївна та Ольга, існувало своє правило: перерва на обід була неодмінною.
"Редакція завжди нагадує хаотичний мурашник. Працівники постійно метушаться, у обідню перерву відчиняючи двері, щось шукаючи. А ми, в свою чергу, закривали двері на ключ і насолоджувалися кавою. Ззовні лунали крики, але ми залишалися в своєму світі, вважаючи, що «весь світ може почекати». Хоча, варто зазначити, що головний редактор був в курсі нашої тактики і при нагоді йому завжди відчиняли двері," - згадує Ольга.
Колеги запам'ятали внутрішню рівновагу Наталії Харакоз. Усі журналісти намагалися встигнути до дедлайнів, а вона робила все розмірено, спокійно, без метушні.
"Усі бігали по редакції, і я також. "Ой, ці статті, давай, дописувати швидше". А Наталія Георгіївна це все робила якось умиротворено. Вона приходила до кабінету, сідала за комп'ютер, і все в неї виходило потихеньку. Такий баланс був хороший. Вона не поспішала. Їй вдавалося встигати й не спішити".
Ольга зазначила, що Наталія Харакоз мала особливий дар у своїй професії — вона вміла сприймати ситуацію з різних перспектив і слухати співрозмовників так, як це вдається лише небагатьом.
Жінка пригадує момент, який назавжди залишився в її свідомості. Після публікації її великої статті про екологічні акції в Маріуполі редакція була втомлена в кінці робочого дня. У цей час до них звернулася читачка, якій не сподобалася стаття Ольги — вона вдерлася в кабінет і почала голосно висловлювати своє обурення. Коли жінка покинула приміщення, Ольга не змогла стримати сліз.
"Це був перший і останній раз, коли я плакала на роботі. Наталія Георгіївна в той момент підтримала мене своєю мудрістю. Вона сказала: 'Є головний редактор, який прочитав твою статтю і дав свою згоду. Все було в порядку, стаття пішла в друк. Читачі можуть мати різні думки, і не всім має подобатися твоє творіння'. Я відчула, що можу покластися на її підтримку," - ділиться Ольга.
Допомагала молоді без повчань.
Наталія Харакоз ніколи не була в шлюбі і не мала власних дітей. У молодості вона розлучилася зі своїм партнером, якого направили на роботу в інше місто. Через проблеми зі здоров'ям жінка не змогла вирушити з ним в далеку подорож. Вона вирішила присвятити своє життя кар'єрі, літературі та вихованню дітей сестри.
За свідченням внучки, Наталія була дуже м'якою та підтримувала вибір молодих людей без жодних повчань.
"Я мала можливість щось обговорити, а вона відповідала: 'Не зовсім розумію, навіщо це тобі, але я на твоєму боці. Ти краще знаєш.' Це було справді вражаюче, зважаючи на відмінності у поглядах між поколіннями," - ділиться спогадами Ганна Прокопенко.
Сьогодні вона регулярно повертається до новел бабусі, де йдеться про море та знайомі вулиці, коли відчуває ностальгію за Маріуполем. Також її приваблюють "Анютині листи", що розповідають про події Другої світової війни.
"Мені найбільш цікаво про силу предків. Там таке страшне відбувалося, але вони впоралися, отже й мені не можна розкисати. Це про те, що мені варто брати приклад", - каже онучка.
Дотепер Ганна перечитує повідомлення бабусі:
"Вона часто вітала мене з такими начебто малозначними подіями, дуже особистими, про які ніхто особливо не згадував. А від неї було повідомлення. Це дуже цінно".
Фінальна розмова, що приносила спокій, і записка, захована в кишені.
Усі в роду Наталії Харакоз - довгожителі. Її мама прожила понад 90 років, тітка - понад 100. Родичі вважають, що якби не умови війни, Наталія могла б ще прожити років із 10.
"Вона була живчиком. Коли я розповідала своїм друзям, що мені бабуся надсилає повідомлення на електронну пошту, а їй тоді минуло 80 років, вони дивувалися. Тому що не у всіх батьки так із телефонами поралися.
Вона активно працювала за комп'ютером, писала тексти, пересилала мені фотографії та рукописи. Ще у лютому, перед початком повномасштабної війни, надсилала мені різні матеріали. Бабуся освоїла комп'ютер у досить поважному віці, після 60 років", - ділиться Ганна.
Наталія Харакоз жила в багатоповерхівці в центрі Маріуполя. Мешкала за п'ять хвилин пішки до драматичного театру. Була в місті у 2014 році під час першої окупації. Але 17 березня 2022 року будинок жінки на проспекті Металургів, 47 був зруйнований і згорів внаслідок обстрілу.
Наталія разом із сусідами переховувалася в підвалі сусідньої багатоповерхівки. Усі її рідні залишилися в тому ж районі, але кожен у своєму домі. Вони неодноразово пропонували Наталії перебратися до них, однак жінка не хотіла залишати свій будинок.
У середині березня, коли атаки на Маріуполь досягли піку, її близькі востаннє завітали до неї.
"Коли востаннє приходили, то принесли щось з їжі та питну воду. А вона натомість віддавала дві картоплини, які мала", - каже Ганна.
За її словами, Наталія з першого дня повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року була зібраною та спокійною.
"24 лютого вона написала мені листа на електронну пошту. Заспокоювала, казала, що треба якось налаштуватися. Що ми все витримаємо, бо у 2014 році вже була окупація, вибухи, обстріли - все це ми знаємо. Говорила, що пережили Другу світову війну, переживемо й цю.
Проте ця ситуація виявилася ще більш жахливою. Бабуся намагалася мене заспокоїти, адже я була в паніці – думала, що потрібно терміново десь рятуватися. Вона ж тихо промовила: "Зберись, підготуй тривожну валізку. Все налагодиться". Я була на межі істерики, а бабуся, спокійна та мудра, розмовляла з мною обґрунтовано. Вона не піддавалася емоціям, а діяла раціонально. Мені навіть стало ніяково через свою реакцію, - ділиться Ганна.
Внучка пригадує останню розмову з бабусею:
Я покинула Маріуполь 5 березня. Останній раз ми спілкувалися 2 березня, коли я ще була в Бердянську. Це був той день, коли зв'язок у Маріуполі зовсім обірвався.
Наталія Харакоз похована на Старокримському цвинтарі в Маріуполі. Хоронили її двічі. Жінка померла 29 березня 2022 року у підвалі сусіднього будинку, тому спершу разом з іншими загиблими сусідами її поховали в братській могилі на подвірї біля багатоповерхівки.
Про смерть бабусі онука дізналася вже 7 квітня. Коли у червні родичі приїхали шукати місце поховання, то могила вже була розкопана. Виявилося, що окупанти перепоховали людей на Старокримському цвинтарі. Родичам вдалося знайти місце поховання через єдину записку.
"Перед першим похованням сусідка поклала Наталії в кишеню записку з її іменем та прізвищем. Коли відбулося перепоховання на цвинтарі, цю інформацію внесли до бази даних. Лише завдяки цій записці вдалося дізнатися, хто вона була," — розповідає Ганна Прокопенко.
Наталія Харакоз присвятила своє життя висвітленню різноманітних подій та підтримці людей через своє мистецьке і журналістське слово. Її написане слово продовжувало мати величезне значення і після її відходу. Вона завжди носила з собою нотатки та записи про інших, а також залишила записку про себе, коли пішла з цього світу.
Наталія Лазука, спецально для "УП. Життя"
#Журналіст #Ялта #Військова окупація #Німеччина #Новий рік #Портрет #Архів #Друга світова війна #Маріуполь #Греція #Електронна пошта #Рукопис #Мічиган #Журналістика #Грецька мова #Бердянськ #Греки #Азовське море #Корал #Крейда #«День» (Київ) #Проте #Пейзажний живопис #Балканський півострів #Маріупольська грецька #Державний вищий навчальний заклад «Прязовський державний технічний університет» #Мова урум #Урум #Натюрморт #Масове поховання
