Древко на гербі

Історичне містечко на Черкащині зберігає пам'ять про своє магдебурзьке право та вражає численними архітектурними та історичними пам'ятками, яких значно більше, ніж у деяких великих містах України.

Статус села геть не підходить для визначення цього населеного пункту. Яке село, якщо наприкінці XVI століття Мошни отримали королівський привілей на магдебурзьке право, а разом із ним і герб міста - спис, який вказував на його сторожову функцію на межі зі степом. Навіть раніше, ніж Канів і Черкаси. Понад те, на одиницю площі в цьому "селі" зосереджено більше архітектурних та історичних пам'яток, ніж у більшості великих міст України з давньою історією. Свого часу мошнівські майстри створили в Мошногорах унікальний, найбільший в Європі англійський парк. А головне - це самоповага місцевих жителів, їх аж ніяк не назвеш селюками. Надто добре вони пам'ятають свою історію.

"МУЗЕЙНА ХАТА"

Прямо з траси, подорожуючи з Черкас до Канева, мандрівник неминуче натрапить на Спасо-Преображенську церкву в центрі Мошен. Ця церква вирізняється не лише своїми розмірами, а й досить незвичним для православної архітектури виглядом. Але про це поговоримо пізніше. Головною історичною цінністю цього місця є скромне подвір'я з хатою, покритою очеретом. Саме тут розташований Музей Т.Г. Шевченка, в якому зберігається пам'ять про перебування Кобзаря в цьому містечку.

Попередньо візит кореспондента Укрінформу із завідувачкою музею Ганною Грицик ми не узгоджували, тому й "ритуал" зустрічі відбувся в сінях (вони ж - перша оглядова зала), за скороченою програмою. Зазвичай великі групи туристів або офіційні делегації зустрічає на подвір'ї фольклорний ансамбль. Автора ж цих рядків як представника поважного агентства вітав дует - "жінки золотого віку", як представилася Ганна Григорівна.

"Музейна хата" знаходиться в приміщенні, де Тарас Григорович провів декілька днів влітку 1859 року, після того як його затримали уважні жандарми.

Шевченко не раз відвідував Мошни, його перша поїздка відбулася в 1843 році. Тоді він зупинився в маєтку графа Воронцова, що знаходився на Мошногірсько-Городищенському кряжі. У той час на території цього маєтку розташовувався чоловічий монастир, який відвідували такі історичні постаті, як Богдан Хмельницький та його син Юрій. Шевченко також відвідував цей монастир, і саме про нього йдеться у його повісті "Близнецы". На території маєтку стояла Святославова вежа, що височіла на горі, з якої в ясний сонячний день відкривався вид на куполи київських церков. У своєму щоденнику Шевченко написав про цю вежу: "Це є як маяк серед лісу...", - розпочала свою розповідь завідувачка.

Граф Воронцов - той самий "полу-милорд, полу-купец...", як його обізвав Пушкін, образившись на прозаїчні доручення, якими граф вантажив літератора. Судячи зі спадку, який Михайло Семенович залишив у Мошнах, не такий уже він був "полу...".

- Наступного ж разу Тарас Григорович побував у Мошнах, коли подорожував у 1845-му. Тут він зустрівся з матір'ю Гулака-Артемовського, автора першої української опери. Востаннє Тарас Шевченко приїжджав сюди в 1859-му. Він сподівався, що купить собі землю, створить сім'ю, побудує власноруч будинок і залишиться жити в Україні. Але не сталося, як гадалося.

Шевченко повернувся з заслання, і тому його життя було під постійним контролем жандармів. Як тільки виникла можливість, його затримали, звинувативши у богохульстві, і на "дубі" — так тоді називали поліційні човни — відвезли до Мошен. У місцевій адміністрації його піддали допиту.

ВЕРБА З КОС-АРАЛУ

Про свій намір купити землю під Каневом Шевченко писав у своєму "Щоденнику"; там само, на ділянці, він стрівся з автором доносу на нього. Судячи з розповіді Тараса Гроигоровича, він провокував поета запитаннями на теми Святого письма. Робив це із щирої ненависті до автора "Кобзаря" чи за завданням жандармського начальства - сказати важко.

Він вирушив до Мошен, а звідти, через заплави, його направили до Черкас. Але чому ж знову повернулися сюди? Він мав бути під наглядом жандармів, проте його товариші Платон Симиренко, Олексій Хропаль та троюрідний брат Варфоломій Шевченко, завдяки підтримці головного управителя маєтку Воронцових Івана Ягницького, здобули дозвіл на вільні пересування містом. Саме в цей період він ночував у домі польського громадянина Нагановського.

Узагалі це був заїзд (постоялий двір). Будинок залишився таким, яким був у той час. Архітектура його не властива Центральній Україні: він помітно вищий за тодішні селянські хати. Українській хаті притаманно мати один-єдиний сволок вздовж споруди - а тут сволоки лежать упоперек. Така архітектура притаманна Західній Україні й Польщі. Господар був поляком, тому побудував дім так, як робили це на його батьківщині.

Коли Тарас Григорович мешкав у цій хаті, її підлога вже була не глинобитною, а виготовленою з деревини. Це свідчить про високий статус господаря, який був заможньою людиною. Будинок зведено якісно, а реконструкційні роботи в основному проводилися ззовні. Всередині ж намагалися зберегти все, що можна було, включаючи матеріали XIX століття. Наприклад, пороги залишилися такими ж, як і в ті давні часи. Ця оселя двічі змінювала власників: спочатку від Нагановських до Тищенків, а потім від Тищенків до Маринковських. Останні, хто жив у цьому будинку, з гордістю згадували, що їхні дідусь і бабуся зустрічалися з Тарасом Григоровичем. У центрі двору колись росла груша, під якою лежала колодка. Тарас Григорович виходив, сідав на неї, а сусіди збиралися, щоб поспілкуватися. Лише в останній день він зізнався, що насправді є Шевченком. Він переконав всіх місцевих дівчат, що дуже любить пиріжки з квасолею, і вони були щасливі напекти їх, аби пригостити такого поважного гостя.

Серед предметів, які поет міг бачити, є ліжко, виготовлене вручну; на його бильцях зображені мальовничі природні пейзажі. Коли музей почав свою діяльність, місцевий житель Сергій Гречуха знайшов його на горищі у своєї бабусі, яка ще в дитинстві розповідала йому, що придбала це ліжко у попередніх власників цієї домівки. Сергій вирішив подарувати цей цінний артефакт музею за день до його урочистого відкриття. А що стосується представників рослинного світу - чи можуть вони вважатися експонатами?

- На подвір'ї з верби, яку Тарас посадив на Кос-Аралі, привезли й посадили отаких три гілочки. Подивіться: всі три прийнялися. Яка красуня виросла за десять років! А поруч - символ нашої країни калина. А ще ми маємо садок вишневий коло хати...

Крім старої хати, на подвір'ї відтворили стайню, бокові двері з якої ведуть на... оглядову терасу. З тераси видно Преображенську церкву з тилу, а ще - Мошногірський кряж, де колись стояв Воронцовський палац (схожий на той, що залишився в Алупці, тільки ще більший за розмірами) і згадана вже Святославова вежа.

- Але в його маєтку залишилась одна-єдина споруда. Зверніть увагу: ми споглядаємо вершини гір. Ось там йшла графська дорога. Там же ж 27 кілометрів лісу, де був розташований маєток. І, починаючи з вершини, до самого Городища, до самого Канева. У маєтку було створено звіринець, і коли туди приїжджав граф і його гості, то полювати виходили не на диких тварин, а на тих, кого виростили в своєму звіринці.

СПРАВИ ЦЕРКОВНІ

Михайло Воронцов провів свої дитячі та юнацькі роки в Лондоні, що, безсумнівно, наділило його певним космополітичним духом. Це, ймовірно, пояснює, чому архітектор Джорджо Торрічеллі, який був родом з Одеси, створив у Мошнах Спасо-Преображенську церкву, що поєднує на перший погляд несумісні елементи: неоготичний (неотюдоровський) та мавританський стилі. Також у її архітектурі присутні певні православні мотиви... можливо.

Той самий архітектор Торрічеллі, за дорученням Воронцова, збудував у Ялті собор Іоана Златоуста, виконуючи схожі стилістичні рішення, але в меншому масштабі. Єдине, що обидві дзвіниці мають приблизно однакову висоту. Проте є й інша особливість. Церква в Мошнах була зведена між 1830 і 1839 роками, а її освячення відбулося наступного року. У Ялті ж будівництво розпочалося на два роки пізніше, але завершилося раніше на ті ж два роки. Ялтинський собор зазнав пожежі, а його реконструкція завершилася в 1997 році. Можливо, саме тому церква в Мошнах виглядає більш елегантно, хоча, звісно, смаки можуть відрізнятися.

А ще на Ринковій площі в Мошнах стоїть, неприкаяний, римо-католицький костел Різдва Пресвятої Діви Марії. Будівництво його було завершено вже після смерті графа (точніше, на той час уже світлішого князя) Воронцова у 1857 році. Ініціаторкою будівництва була його дружина Єлизавета Ксаверіївна, у дівоцтві Браницька, з відомого аристократичного польського роду. Слід сказати, на тогочасні польські костели він якось не схожий. Подібну до цієї храмову архітектуру скоріше можна побачити в італійській Тоскані. Правда, з'явились вони там ще за часів ренесансу.

Автор архітектурного проекту костелу залишається невідомим. Відомо, що його інтер'єр був прикрашений фресками, які зображували небо та біблійні сцени. У 1921 році будівля втратила своє релігійне призначення, а фрески були знищені, хоча це сталося лише після смерті настоятеля у 1929 році. Після цього костел почали використовувати в рамках виробничих процесів сільськогосподарських підприємств. Наразі ця будівля все ще перебуває у приватній власності однієї агрокомпанії.

Майстерня Городецького

Ганна Григорівна поділилася багатьма цікавими фактами про музей, рідні Мошни та відомих особистостей, пов'язаних із цим місцем. Вона сама запропонувала відвідати Будинок культури, де на журналіста чекала велика кількість нових відомостей. У просторій залі БК проходив воркшоп під назвою "Хаб Городецького". Так, саме того самого Городецького, що створив "Будинок з химерами". Місцеві активісти разом із фахівцями з Києва обговорювали можливості збереження "Будинку лікаря", зведеного 1894 року за проектом 30-річного київського архітектора на замовлення онуки князя Воронцова Катерини Балашової. Спочатку була побудована лікарня, а згодом для лікаря звели окремий житловий будинок. Обидві споруди виготовлені з дерева, хоча Владислав Владиславович згодом здобув популярність як "повелитель бетону".

Захід зібрав Мошнівського сільського голову Богдана Шкарбуту. Богдан Вікторович охоче поспілкувався з кореспондентом Укрінформу.

- Дуже гордий тим, що очолюю цю громаду, вже не першу каденцію. До того - село Мошни. Мошни є локомотивом усіх 14 населених пунктів, які приєднані до Мошнівської сільської ради. Історично в межах села розташовані 95 відсотків історичних, культурних пам'яток, подій там відбувалось чимало. А головне - село Мошни є найбільш заселеною територією громади - близько п'яти тисяч людей. Наші пращури залишили нам великий спадок: це і Спасо-Преображенська церква, і будинок Городецького, з приводу якого ми тут зібралися, і "Еллінська школа", яку ми на цей момент зуміли забрати від приватного власника. Ми мали там нуль цілих нуль десятих впливу на те, щоб її зберегти. На жаль, окрім церкви, жоден об'єкт не внесено до переліку об'єктів культурної спадщини. Відсудили й повернули школу в нашу комунальну власність. Тепер шукаємо проєкти, як можна залучити кошти, бо в нас таких грошей нема. Потрібно кількадесят мільйонів, щоб відбудувати й дати споруді якесь нове життя.

Чи могли б ви порадити, до кого можна звернутися для отримання детальної інформації про історію Мошен?

Я чув, що ви спілкувались із Миколою Михайловичем Якименком, директором Станції юних техніків. Він є справжнім скарбом знань про історію Мошен. Кожного разу, коли я його слухаю, відкриваю для себе нові аспекти, які прагну зберегти в пам'яті, щоб передати своїм дітям чи друзям. Історична спадщина тут має глибоке коріння, як козацька, так і воронцовська, адже більшість з того, що ми бачимо, було збудовано завдяки його зусиллям та підтримці, зокрема княгині Балашової. Ми також плануємо повернути костел, і власник, хоча й приватний, виявив зацікавленість у передачі його, але лише в рамках конкретного проєкту, щоб мати впевненість у його подальшій долі. Нажаль, у нас немає католицької громади, яка могла би його утримувати, на кшталт Спасо-Преображенського храму та інших святинь. Відвідували нас і посол Польщі, і представники польських фондів, але поки що конкретні угоди не були укладені.

- І грошей?

Фінансово-економічна ситуація... Ви ж розумієте, війна. На нашій землі немає підприємств, які формують бюджет і могли б підтримати наші ідеї. Проте у нас є чудові люди, і я вважаю, що це є нашим найбільшим скарбом.

ШКОЛА ІМЕНІ ПРОНІ ПРОКОПІВНИ

Високе зібрання напрацьовувало ідеї та проєкти, але воно було першим, а тому сподіватись, що буде вибраний якийсь один, не доводилось. А от сам об'єкт був зовсім недалеко. Ще ближче - будівля лікарні, в якій сьогодні працює рентген-кабінет. Симпатичний дерев'яний будиночок, але не більше. А от "Будинок лікаря" - справжній шедевр, який автор не наважується якось описувати, до того ж є фотографії. Зокрема, й добровільного охоронця - здоровезного рудого кота. Кіт розплющив одне око, подивився на новоприбулого і, не відчувши в ньому загрози, знову примружився і занурився у свої котячі роздуми.

Тим часом засідання в Будинку культури добігло кінця, і на себе роль опікуна кореспондента взяв Микола Якименко. Він вирушив з гостем до Центру дитячої та юнацької творчості, пройшовши головною вулицею містечка — Спасо-Преображенською. Адже більшість пам'яток знаходяться в межах видимості з тротуару. Першим об'єктом, який вони зустріли на своєму шляху, стала відома Еллінська школа, відома також як Пансіон шляхетних панянок.

У 1901 році Катерина Андріївна Балашова, внучка відомого Воронцова та власниця Мошно-Городищенського маєтку до 1917 року, заснувала за власні кошти пансіон для шляхетних дівчат. Це навчальний заклад з двома класами, де дівчата опановували літературу, історію, мови, музику і танці, подібний до закладу Проні Прокопівни. Тривалість навчання становила два роки. Вчителі з Петербурга, Києва та Одеси приїжджали сюди на місяць, викладаючи предмети, що забезпечувало високий рівень освіти. Щодня карети з Канева та Черкас привозили дівчат. Більшість учнів проживала на квартирах, оскільки Мошни тоді були великим селом з населенням близько 11 тисяч осіб. За 11 років існування пансіону тут навчалося 1315 дівчат. У період з 1912 до 1916 року заклад функціонував як гімназія.

Чи є якісь відомості про одну з випускниць?

- Доля жодної з випускниць не відома, вдалося знайти лише щоденник гімназистки за 1916 рік. Приміщення школи досить велике; нащадки графа приїжджали в 2021 році, хотіли викупити будівлю, відкрити тут картинну галерею, школу для обдарованих дітей, але війна все перебила. Подальша доля туманна; він був у приватній власності, тепер у власності села. Гроші сьогодні потрібні для інших справ. Усе, що в Мошнах робиться для популяризації, для реставрації, - все на іноземні гранти. Будемо надіятися, що наші жителі хоч не завалять те, що ще залишилось. Після перемоги щось робитимемо.

Неподалік від пансіону - найстаріша кам'яниця містечка. Краєзнавці сперечаються: у 1800-му була побудована графська канцелярія чи на 20 років пізніше. У першому випадку її створили графи Браницькі, яким належав маєток, у другому - вже граф Воронцов, що отримав маєток у посаг за Єлизаветою Ксаверіївною. Мошнівські активісти вже почали робити в ексканцелярії музей народної творчості містечка, однак часу на його відвідання (як, власне, і бажання господарів демонструвати його експонати) не вистачило.

Sure! However, it seems like you've provided a placeholder (***). Please share the specific text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help!

Ще в музеї Ганна Грицик, хвалячи вправність і таланти мошнівських майстрів, згадала про коваля Вернигору, який першим на Дніпрі встановив на річкове судно паровий двигун потужністю в шість кінських сил. Сталося це в 1823 році. Новонароджений пароплав назвали "Бджілкою" (насправді, звичайно, "Пчелкой"), і він, немов та бджола, відразу включився в роботу, тягаючи цілі каравани Дніпром аж до самого Херсона. І назад. Але ж у ті часи ніхто навіть не мріяв загатити Дніпро за Порогами...