Михайло Винницький стверджує: "У сфері вищої освіти відбуваються активні зміни".

Коли ми говоримо про реформи в освіті, то зазвичай маємо на увазі школу. Однак зміни очікуються й у вищій освіті. У влади є Стратегія розвитку вищої освіти та операційний план до неї. Щоб донести плани стосовно змін до ректорського корпусу, Міністерство освіти і науки зібрало на зустріч близько 200 ректорів. Таку зустріч можна вважати безпрецедентною, тому що зазвичай інтереси ректорів на перемовинах із владою представляють ректорські спілки чи інші громадські організації. Темою зустрічі були виклики, що стоять перед вищою освітою, та дії на випередження, які пропонує МОН. "Починається етап імплементації багатьох елементів реформ і трансформацій, і зараз дуже важливо забезпечити пряму взаємодію між МОН і кожним університетом країни", -- наголошує заступник міністра освіти і науки Михайло Винницький.

ZN.UA розпитувало його про те, які зміни плануються.

Шановний пане Михайле, окрім викликів, що виникають через війну (зокрема, навчання в умовах обстрілів та повітряних тривог, а також знищення інфраструктури університетів), які ще проблеми ви могли б виокремити?

Найважливіша тема, що супроводжує нас від початку до кінця кожного дня, - це війна та всі ті руйнування, які спричинив наш ворог. У відповідь на це агресор спостерігає нашу незламність. Саме цю стійкість ми повинні підтримувати щодня.

Проте існують й інші аспекти, які спонукають нас не лише до збереження досягнень нашої системи, а й до її кардинальної трансформації. На сьогодні ми спостерігаємо певну диференціацію між якісними вищими навчальними закладами, які демонструють видатні результати в науковій діяльності, впроваджують інноваційні освітні програми та ретельно відбирають вступників, і тими, що відстають від них. Це відставання не завжди пов'язане з військовими конфліктами чи географічним розташуванням у зонах бойових дій. Наприклад, спостерігаючи за відставанням деяких університетів у західному регіоні та інноваційними ініціативами на сході, ми розуміємо, що ця диференціація не є лише наслідком війни, а, скоріше, результатом різної управлінської ефективності керівників університетів.

Які ознаки вказують на відставання окремих навчальних закладів?

-- Наприклад, у результатах вступної кампанії. Як відомо, найсильніші студенти навчаються державним коштом -- отримують бюджетні місця або гранти за широким конкурсом, за результатами НМТ. Якщо в закладі вищої освіти менш як третина студентів при вступі отримали державну фінансову підтримку, це означає, що заклад не здатний привабити вступників із хорошими балами, а навпаки, цікавить тих, хто має низький бал. Для нас рівень менш як 30% вступників із державною підтримкою -- це така червона лінія. Коли в закладі таких талановитих вступників менше, а 70-80% -- люди, які мають низькі бали на НМТ, це вже свідчить про проблеми. В Україні є чимало і державних, і приватних закладів, які перетнули цю межу. В минулому приватні заклади аргументували, що в них мало бюджетників, бо вони самі так вирішили, адже не хотіли зв'язуватися з державною бюрократією й тому відмовлялися від бюджетних місць. Але цього року запрацювала система грантів, за якими студенти з пристойними балами отримували кошти від держави й несли їх куди хотіли. І ось тепер уже остаточно оприявнилося, куди несуть кошти вступники з вищими балами. І часом привабливі для сильних вступників заклади розташовані на прифронтових територіях (наприклад, у Сумах чи Харкові), а менш привабливі -- в Києві чи на заході України. І коли ми зараз розглядатимемо питання модернізації мережі закладів освіти -- кого до кого приєднувати в процесі укрупнення, -- то серед інших критеріїв враховуватимемо відсоток контингенту, який отримує державну фінансову підтримку для здобуття вищої освіти. Бо що вищий цей відсоток, то привабливішим є заклад для здібного вступника.

Яка тепер кількість університетів в Україні?

На сьогодні в Україні налічується 151 університет державної форми власності, з яких 121 підпорядковані Міністерству освіти і науки, а інші – різним міністерствам. Крім університетів, існують також коледжі, де деякі з них пропонують бакалаврські програми, а також наукові установи, які мають аспірантури. В Україні функціонує приблизно 90 приватних університетів, серед яких спостерігається значне розшарування: є істотна різниця між провідними приватними закладами (їх в країні всього п’ять-шість) та іншими. Провідні університети забезпечують якісну освіту та залучають талановитих абітурієнтів, тоді як до решти вступають переважно ті, хто не зміг витримати конкуренцію в державних установах, що викликає сумніви щодо доцільності їхнього навчання.

Таким чином, одним із завдань, що постає перед системою вищої освіти на сьогодні, є зменшення кількості навчальних закладів. Можливо, це викличе опір серед тих, кого торкнеться цей процес оптимізації.

Ми часто сприймаємо оптимізацію або модернізацію мережі як складний процес, адже на початку цього етапу стикнулися з кількома невдалими рішеннями. Я визнаю, що це були мої особисті прорахунки в підходах до підготовки рішень щодо інтеграції.

Окрім двох невдалих спроб, у 2024 році ми успішно реалізували дев’ять реорганізацій вищих навчальних закладів. Це рекордна кількість рішень Міносвіти про зміни в освітній мережі за один рік. Підозрюю, що більшість із цих рішень залишилися вам невідомими. Вони охоплюють міста Миколаїв, Одеса, Дніпро, Харків, Київ, Львів та Кривий Ріг. Наразі до цих міст направляється дороге обладнання для нових лабораторій у реорганізованих університетах, і в кожному випадку інвестиції становитимуть близько півтора мільйона доларів. Цього року на науково-навчальне обладнання в модернізованих університетах (включно з новими лабораторіями, мікроскопами, дослідницькою технікою тощо) було виділено 12 мільйонів доларів. Протягом всього періоду незалежності України це найбільше фінансування, яке було вкладено в систему вищої освіти.

-- Чи є певні критерії, за якими ви визначатимете, яких університетів точно не торкнеться реорганізація, а які заклади варто об'єднати?

-- Не підлягатимуть укрупненню ті ЗВО, які є єдиними у своєму місті. Переважно йдеться про так звані містоутворюючі заклади в містах із населенням менш як 100 тисяч осіб. Це часто унікальні інтелектуальні осередки, які однозначно мають і далі існувати й розвиватися. Ми постараємося найближчим часом ініціювати спеціальні програми інвестицій у такі заклади, адже світовий досвід якраз вказує на перспективу розвитку так званих університетських міст -- наприклад, Кембридж, Оксфорд, Гейдельберг, Принстон...

Щодо подальших ініціатив з оновлення нашої системи вищої освіти, варто зазначити, що радянський підхід, який передбачав організацію навчальних закладів за галузевими критеріями, поступово відходить у минуле.

Чи ви маєте на увазі університети, що спеціалізуються на харчових технологіях, машинобудуванні та залізничному транспорту?

Так, до уваги беруться різноманітні сфери: автомобільний транспорт, друкарство, право, екологія, лісове господарство, а також економіка і сільське господарство. Усі ці спеціалізовані навчальні заклади ми успадкували з епохи Радянського Союзу, коли кожна галузь промисловості мала своє освітнє закладення. Водночас, європейська освітня традиція давно відмовилася від такої вузькоспеціалізованої моделі університетів. Наразі акцент робиться на багатогалузевих, універсальних навчальних закладах, які можуть бути як технічного чи технологічного профілю, так і класичними університетами. Причина такого укрупнення очевидна: у більших, багатогалузевих установах є більше можливостей для вибору предметів. Широкий спектр дисциплін дозволяє краще адаптувати навчальні траєкторії студентів, надаючи їм більший вибір, а також створюючи конкуренцію між викладачами за студентську увагу, що, в свою чергу, підвищує якість освітнього процесу. Не варто забувати й про те, що у більших навчальних закладів є більше фінансових ресурсів, що допомагає їм розвивати дослідження на більш масштабному рівні.

Які види установ плануються в Україні?

-- Можемо говорити про три типи закладів, до яких переходитимемо поступово. Перший -- це класичний університет, у якому розвиваються програми гуманітаристики, соціальних наук, природничих спеціальностей. Часто в таких закладах функціонують автономні медичні факультети чи інститути, й студенти-медики молодших курсів мають доступ до найкращих викладачів класичних кафедр до того, як переходять до практичних чи клінічних дисциплін на старших курсах. У сильних класичних університетах розвинута наукова інфраструктура, в найрозвинутіших понад 40% студентів -- магістри та аспіранти. Далі маємо прикладні університети чи університети прикладних наук, як їх зараз називають у ЄС. Це заклади, які співпрацюють із бізнесом у напрямі прикладних досліджень, у яких розвиваються дуальні програми (навчання в аудиторії поєднується з навчанням на робочому місці. -- О.О.), де йдеться про пріоритет підготовки до ринку праці. І також ми вбачаємо потребу в подальшому розвитку відносно маломасштабних світоглядних академій. Це може бути або у форматі Liberal Arts, що особливо підходить для закладів у маленьких містах, або у форматі художніх чи музичних закладів. До речі, щодо останніх -- немає жодного сенсу приєднувати консерваторію до університету, адже музична освіта не передбачає великої вибірковості предметів чи формування кругозору через розвиток широких компетентностей. Така вже специфіка мистецької освіти. Натомість гуманітарна чи соціально-економічна освіта, чи навіть комп'ютерна інженерія можуть бути запропоновані в широкопрофільному, міждисциплінарному форматі. Приклад такого підходу показують Острозька академія, Могилянка, Український католицький університет -- вони є радше неприкладними світоглядними центрами, які концентруються переважно на бакалаврській освіті й ніколи не будуть потужними науковими центрами. Але ці ЗВО популярні серед вступників і відповідають потребі суспільства в підготовці громадян із широким, часто критичним світоглядом.

Скільки навчальних закладів планується зберегти після проведення модернізації?

-- Хочу наголосити, що йдеться про еволюційний процес, а не про те, що от від завтра всі мають перепрофілюватися на якийсь один із типів університетів. Цей процес триватиме роками й, гадаю, десь до 2030 року в нас буде модернізовано мережу закладів вищої освіти. І якраз на момент вступу до Європейського Союзу ми матимемо такі самі типи закладів освіти, як і в Європі. А скільки нам треба навчальних закладів? Це хороше питання. Ми розраховуємо приблизно на сотню, але це не є якась жорстка цифра, вона приблизна. Ми виходимо на неї з урахуванням демографічної ситуації. Треба розуміти, що в кожній області й у кожному місті, де зараз є заклад вищої освіти, він має й далі існувати.

Чи плануються якісь заохочення для вищих навчальних закладів, щоб вони проявляли бажання до об'єднання?

Я вже згадував, що цього року завдяки спеціальній програмі Світового банку ми інвестуємо по півтора мільйона доларів у кожен заклад, який пройшов реорганізацію. Крім того, у формулі розподілу бюджетних коштів закладено коефіцієнт, який забезпечує додаткове фінансування для реорганізованих установ. Це входить до додаткових критеріїв формули, які заохочують наукову діяльність та надають пріоритет у фінансуванні для закладів з успішними показниками в інтернаціоналізації, а також для тих, чиї випускники знаходять роботу. Нещодавно ми зібрали всіх ректорів в Міністерстві освіти і науки, щоб ще раз пояснити критерії прозорого розподілу бюджетних коштів між навчальними закладами. Вони повинні усвідомлювати, які зміни потрібно впровадити у своїх університетах, щоб отримати більше фінансування, зокрема для комунальних послуг, зарплат тощо.

Щодо питання заробітної плати, хотілося б зазначити, що в контексті якісної вищої освіти було б корисно, якби університети могли залучати талановитих фахівців для викладання на конкурентоспроможні зарплати, не обмежуючись існуючими тарифними сітками.

-- У закладах, де працюють вправні керівники, така можливість уже є. Тарифна сітка не обмежує зарплат викладачів, це радше певна межа, нижче за яку не можна встановлювати мінімальну винагороду викладачеві. Натомість у закладах, де є нормальні керівники, які приваблюють сильних студентів (а отже, й фінансування) і показують хороші результати в науці, інтернаціоналізації, працевлаштуванні, доплати до зарплат викладачів можуть становити 100-150% від окладу, а ще за особливі досягнення можуть виплачувати премії. Правда, я не казатиму, що рівень зарплат викладачів по країні мене задовольняє, абсолютно ні. Але звертаю увагу на те, що не Міністерство освіти і науки забезпечує зарплати викладачам. Зарплати насамперед залежать від кількості та якості контингенту студентів у закладі. Далі, за згаданою формулою, конкретна сума, яку заклад отримує від держави за підготовку кожного студента, коригується залежно від виконаних критеріїв -- наукових досягнень, інтернаціоналізації, працевлаштування тощо. Але в основі -- залежність від контингенту. Якщо в закладі мало бюджетників, а отже, мало вступників із хорошими балами ЗНО/НМТ, то, відповідно, це означає, що там будуть малі зарплати. Якщо в закладі мало контрактників, тим більше з грантами, а отже, з вищими за середній балами ЗНО/НМТ, то там будуть малі зарплати. Ті заклади, в яких зарплата доцента становить, наприклад, 12 тисяч гривень, вочевидь, не надто привабливі для студента, що свідчить про проблеми насамперед із управлінням, із успішністю керівництва самого закладу.

Чи вірно, що для затребуваних спеціальностей планується збільшення мінімальної вартості навчання на контрактній основі?

У нашій країні склалася парадоксальна ситуація стосовно вартості навчання за контрактом. У той час як в Європі університети мають верхню межу плати за навчання, в Україні існує нижня межа, відома як індикативна собівартість. На жаль, багато закладів вищої освіти встановлюють ціни на контрактне навчання, які виявляються вдвічі або навіть більше нижчими за ті кошти, які держава виділяє на кожного студента-бюджетника. Наприклад, якщо держава фінансує підготовку одного студента на суму 55-56 тисяч гривень на рік, а контрактник навчається за 25 тисяч, виникає два важливі питання: по-перше, чи не частково за рахунок держави фінансується навчання контрактника? І, по-друге, чи можливо якісно підготувати фахівця будь-якої спеціальності за 25 тисяч гривень? Відповідь очевидна – це неможливо. Це також пов'язано з проблемою низьких зарплат викладачів. Через брак фінансування в університетах немає можливості виплачувати надбавки та премії, що в кінцевому підсумку призводить до деградації освітньої системи. Тому нам необхідно поступово, але впевнено підвищувати вартість вищої освіти. Розуміючи, що платоспроможність населення є низькою, ми не зменшуємо кількість бюджетних місць і запроваджуємо систему грантів для талановитих студентів, які не можуть потрапити на бюджет.

Якість вищої освіти значною мірою визначається діяльністю її керівників, зокрема ректорів. Чи відбудуться якісь зміни в цій сфері?

-- Ми зараз маємо ситуацію, коли дуже активно змінюється керівництво закладів вищої освіти, оновлюється ректорський корпус. За останні півтора року по всій країні змінилося двадцять два ректори -- в Києві (зокрема й у КПІ, де ректор не змінювався більш як 30 років), Львові, Харкові, Івано-Франківську, Дніпрі, в інших містах...

-- Ці ректори змінилися, тому що в них закінчилися контракти. А які стимули бути ефективними є для тих, хто керує університетами? Показники ефективності (КРІ), прописані в контракті ректора?

Показники ключових результативних індексів (КРІ) є справді вдалою та важливою ініціативою. У тих закладах, де ректор має сильні лідерські якості, ці показники слугують орієнтиром та відображають спільні пріоритети. Проте не слід сприймати КРІ як інструмент контролю за діяльністю ректорів з боку Міністерства освіти і науки, яке виступає в ролі роботодавця. Наразі, якщо ректор не виконує ключові показники, визначені в контракті, і Міністерство вживає заходів у вигляді догани, будь-який суд швидко скасує таке рішення. За останній рік ми стали свідками двох подібних випадків. Тому я висловлюю сумнів щодо того, що Міністерство освіти і науки насправді контролює ректорів. Це скоріше стосунки партнерства.

А сильна академічна спільнота -- це дієвий механізм контролю. Ініціативні викладачі, професори й доценти через важелі впливу на рівні кафедри чи факультету або, можливо, через вчену чи наглядову раду можуть реально вплинути на розвиток університету. Було б бажання.

-- Які важелі впливу на ректора мають співробітники університету?

Науково-педагогічні працівники мають можливість вибору. Якщо ситуація у навчальному закладі не влаштовує, вони можуть перейти до іншого університету. Це, безумовно, найефективніший, хоч і радикальний спосіб впливу на неадекватне управління. Аналогічно можна сказати і про студентів — вони також здатні змінювати свої навчальні заклади, переходячи до більш якісних університетів. Це, до речі, одна з ключових реформ, яку ми нещодавно запровадили, ухваливши нове Положення про переведення та поновлення, що дозволяє студентам переносити своє бюджетне місце до іншого закладу. Однак найбільший вплив на ректора здійснює вчена рада, а також інструменти, такі як обов'язкові опитування серед студентів і викладачів у нашому університеті.

На нараді з керівниками університетів ви підкреслювали, що спонукатимете заклади вищої освіти до виконання пріоритетних завдань за допомогою фінансових заохочень. Які конкретно наслідки це матиме?

-- Успіх закладу залежить від його специфіки, від обраної стратегії розвитку. Наприклад, для деяких університетів важливі дуальні програми, для інших -- міждисциплінарні. Дедалі більшої популярності набирають спільні освітні програми з іноземними партнерами чи інститутами Академії наук. Також вимірюємо успіх наукової діяльності закладів, тобто їх присутність у міжнародних рейтингах. Іще важливою є інтернаціоналізація, а отже, здатність брати участь у міжнародних проєктах, альянсах європейських університетів, програмах академічної мобільності, отримувати донорське фінансування в програмах "Еразмус+", "Горизонт. Європа". Ці пріоритетні діяльності для закладу вищої освіти формують його специфіку, й від їх успішності залежить рівень фінансування.

З моменту початку повномасштабної війни участь у міжнародних програмах стала складнішою через обмеження на виїзд чоловіків за межі країни. Яка ж ситуація тепер?

Студенти мають можливість брати участь у міжнародних програмах починаючи з січня 2024 року. Викладачі університетів також можуть відвідувати конференції та проходити курси підвищення кваліфікації за кордоном. Для виїзду військовозобов'язаних науково-педагогічних працівників необхідно отримати лист від Міністерства освіти і науки до Державної прикордонної служби з проханням дозволити перетин кордону. З початку року до кінця вересня 2024 року було підготовлено 1297 таких запитів. Протягом цього часу лише один науково-педагогічний працівник не повернувся своєчасно з-за кордону, що є вражаючим результатом. Також зазначу, що з 1 січня по 1 квітня 2024 року заклади вищої освіти відправили за кордон 561 студента для участі в програмах академічної мобільності, і всі вони успішно повернулися. Вважаю, що це дуже позитивна статистика.

-- Один із чинників модернізації системи вищої освіти -- це якісна вступна кампанія. Чи планується щось нове в правилах вступу-2025?

У 2024 році вступна кампанія не зазнає значних змін. Для абітурієнтів, які бажають навчатися на мистецьких спеціальностях у магістратурі, буде введено професійний вступний іспит з історії мистецтв. Також запроваджено новий іспит для тих, хто планує вступити до аспірантури, на якому перевірятимуть знання методології наукових досліджень. Як і в минулому році, денна форма навчання в аспірантурі буде доступна тільки за державним замовленням, тоді як контрактна форма залишатиметься лише для заочної або вечірньої навчання. Важливо зазначити, що це питання є принциповим і пов'язане не тільки з необхідністю протидії зловживанням аспірантурою, але й з інвестиціями держави у підготовку нових науково-педагогічних кадрів для майбутнього вищої освіти.

Щодо питання використання вищої освіти не за призначенням, зокрема про можливих ухилянтів, ZN.UA звернулося до Міністерства освіти і науки з запитом про кількість абітурієнтів віком від 25 років. Ми спостерігаємо цікаву аномалію: у 2023 році серед чоловіків цієї вікової групи спостерігався значний інтерес до вищої освіти, тоді як у цьому році попит істотно знизився. Які причини цього явища?

Міністерство освіти і науки ухвалило два значущі рішення, які залишаться в силі і на наступний рік. По-перше, особи, які отримують вищу освіту не за послідовністю (тобто вступають на вже здобутий рівень без продовження навчання), не мають права на відстрочку від мобілізації. Це означає, що якщо ви вже здобули ступінь бакалавра, і вирішили знову отримати такий же ступінь, то це не дає вам права на відстрочку. Аналогічно, якщо у вас є магістерська ступінь, ви можете повторно здобути магістратуру, але це також не забезпечить вам захисту від мобілізації. МОН прагне, щоб якомога більше людей отримували вищу освіту, однак важливо розуміти, що право на освіту не повинно плутатися з обов'язком захищати свою країну. Відстрочка від мобілізації надається лише в разі, якщо певний рівень вищої освіти отримується вперше. Це можна легко перевірити через ЄДЕБО, оскільки саме ця система використовується для формування довідок для ТЦК.

Потреба в оновленні системи вищої освіти існує вже тривалий час, і ми розпочали її реформування ще в 2014 році. Маємо надію, що цього разу зміни принесуть бажаний результат.

-- Перетворення вищої освіти -- це постійний процес. Деякі його елементи почали реалізовуватися вже десять років тому, після подій Майдану. Інші наразі знаходяться на стадії впровадження. Нам необхідно активніше взаємодіяти з академічними громадами та суспільством щодо того, яким чином це все має бути реалізовано. Наприклад, ми вже згадували про необхідність створення індивідуальних освітніх шляхів для студентів. Це вимагатиме зміни освітніх стандартів. Ці стандарти тісно пов'язані з новим переліком спеціальностей і галузей. Цей документ є важливим для приведення нашої системи вищої освіти у відповідність з європейськими нормами, а також спонукає нас оновлювати зміст кожної навчальної програми. Ця наполеглива праця триватиме протягом наступного року, а, можливо, й до 2026-го.

Зараз питання фінансування вищих навчальних закладів на 2025 рік є одним із найактуальніших для нас усіх. Маємо вже затверджений бюджет та певний досвід успішного впровадження грантової системи, яка доповнює традиційну модель державного замовлення. Настав час закріпити цю грантову систему на законодавчому рівні. Цього року знову буде реалізовано практику розподілу бюджетних коштів серед вищих навчальних закладів за формулою, що враховує їхню ефективність і стимулює до підвищення якості роботи.

Попереду нас чекає безліч амбіційних планів. Я щасливий, що поруч є багато компетентних ректорів, з якими ми можемо реалізувати ці важливі зміни. Це спільна праця на благо наших університетських спільнот. Ми зобов’язані втілити ці ініціативи, щоб вийти з цієї страшної війни оновленим, сильнішим суспільством, готовим стати повноправним членом Європейського Союзу.