У 1800 році в Парижі жінкам було заборонено носити штани. Протягом XIX століття та на початку XX століття багато жінок кидали виклик цій забороні або шукали способи обійти її, протестуючи проти тиску суспільства і прагнучи одягатися, а в деяких випадках і жити, як чоловіки.
Під час Французької революції (1789-1799) багато парижанок одягали штани, щоб разом із чоловіками брати участь у протестах на барикадах. Свої сподівання на свободу й рівність із чоловіками вони висловлювали в Декларації прав жінки. Проте її авторку Олімп де Гуж у 1793 році стратили на гільйотині, засудивши як "неприродну" жінку.
У 1800 році в Парижі жінкам було заборонено носити штани з метою припинення епохи, коли жінки почали вимагати своїх прав і прагнули активно брати участь у політичному житті. Про це розповідає Марін Кізьєль, кураторка нової експозиції "Власний гардероб: дисидентська жіночність XIX століття", що проходить у паризькому Палаці Галлієра.
У XIX столітті французьке суспільство покладало на жінок сподівання, що вони знайдуть щастя в ролі дружини та матері. Художники та поети повинні були вшановувати їхню красу, а їхня ідентичність формувалася через жіночний стиль одягу.
Проте чимало француженок повставали проти цих обмежень, особливо наприкінці XIX і на початку XX століття, коли перша хвиля фемінізму збіглася з розквітом лесбійської субкультури в Парижі.
Боротьба за право носити чоловічий одяг - це маловідомий розділ історії прав жінок, і, мабуть, у Франції він особливо недооцінений.
Чоловічий одяг надавав жінкам відчуття незалежності: у ньому вони з легкістю ламали стереотипи, вступали до вищих навчальних закладів і освоювали професії, які колись вважалися недосяжними, а також відкрито виражали свою сексуальність.
ЗМІ висміювали їх, уряд вдавався до репресій, а медична спільнота називала їх "інвертками". Проте жінки не припиняли боротьбу за право на свободу в одязі.
Розглянемо цю оповідь через призму десяти ілюстрацій.
Амазонка верхи на коні (1799)
Чоловічі елементи в жіночій моді у Франції вперше з'явилися наприкінці XVIII століття у вигляді костюма для верхової їзди - стилю, запозиченого в Англії.
І жакет, і жінок, які його носили, називали амазонками на честь войовниць із давньогрецьких легенд. Це свідчить про те, що ці спритні, спортивні жінки водночас викликали захоплення й страх.
Протягом століть приталені жакети і пальта набували все більшої популярності в жіночій моді, ставши невід'ємною складовою жіночого вбрання.
Жорж Санд в чоловічому вбранні. Ежен Делакруа (1834)
Хоча жіночні варіації чоловічих фасонів були суспільно прийнятними, носити власне чоловічий одяг жінкам не дозволяли.
Проте це не стало на заваді відомій Жорж Санд — інноваційній авторці та журналістці, яка ігнорувала соціальні стереотипи і вела життя, керуючись власними бажаннями та почуттями.
Для Санд носіння чоловічого одягу не було способом викликати реакцію суспільства — це просто відповідало її потребам. Вона одягала його, "щоб мати можливість відвідувати місця, призначені для чоловіків, як-от партер театру, адже чоловічий одяг коштував менше, ніж жіночий, а також для того, щоб мати більшу свободу у русі та діях", ділиться Кізьєль в інтерв'ю для BBC.
Марі-Антуанетта Лікс, лейтенантка (1870-1871)
Враховуючи патріархальну структуру французького суспільства XIX століття, може бути дивно, що чимало жінок вирішувалися на участь у військових діях.
"Є численні свідчення та цілі серії фотографій, і ми знаємо, що це було досить поширеним явищем", - каже Кізьєль.
Жінок не допускали до регулярної армії, проте вони могли вступати до нерегулярних добровольчих формувань.
Під час франко-прусської війни Марі-Антуанетта Лікс скористалася цією можливістю: брала участь в обороні департаменту Вогези й відзначилася під час битви при Номпателізі.
Джейн Дьєлафуа (приблизно 1890-ті роки)
Джейн, або Жанна, Дьєлафуа також воювала під час війни разом зі своїм чоловіком Марселем.
Вона знову звернулася до чоловічого стилю одягу, коли подружжя вирушило в ряд археологічних експедицій до Персії (теперішній Іран). З часом Дьєлафуа вирішила обрати для себе витончені чоловічі костюми.
Їй вдалося здобути дозвіл на це, хоча підстави для цього залишаються незрозумілими.
Здається, це зовсім не стало на заваді її становленню значущою фігурою у вищих колах суспільства. Подружжя організовувало приватні зустрічі та постійно підтримувало зв'язок з прем'єр-міністром та президентом Франції.
Карикатура (кінець XIX століття) може бути описана як художнє зображення, яке відображає і висміює суспільні чи політичні явища того часу, використовуючи перебільшені риси та комічні ситуації.
Наприкінці століття занепокоєння через жінок у чоловічому одязі посилювалося, і найбільше від цієї ворожості потерпали лесбійки, які переймали чоловічий стиль.
"Завдяки своїм гендерним вираженням та сексуальності вони двічі виходили з-під контролю чоловіків у гетеропатріархальному суспільстві", - зазначає мистецтвознавиця Лола Шарне в інтерв'ю BBC.
Преса часто зображувала їх у карикатурному вигляді й "робила з них цапів-відбувайлів для колективної уяви, яка коливалася між захопленням тими, хто вирвався за межі суспільних норм, і потребою приборкати цей виклик, щоб зберегти певний рівень суспільного контролю", каже Шарне.
Велопавільйон у Булонському лісі. Автор – Жан Беро (приблизно 1900 рік).
Незважаючи на те, що заборона на носіння штанів жінками була ретельно дотримувана, їм дозволялося одягати штани під час заняття велоспортом. Пізніше цей виняток поширили і на верхову їзду.
Проте навіть це заняття не стало винятком з тенденції чоловічої еліти втручатися в усі сфери жіночого існування. Спочатку медики виявили занепокоєння, проте згодом дійшли до висновку, що велосипед позитивно впливає на жіноче здоров'я та сприяє вихованню сильних матерів, яких так потребувала Франція.
Жінки вбачали в ньому можливість досягнення свободи, а велосипед перетворився на вагомий символ жіночої емансипації в епоху Прекрасної доби (фр. Belle Époque - історичний період в Європі з 1871 по 1914 рік).
Роза Бонер (1899 года)
Художниця Роза Бонер, зображена тут праворуч, - одна з небагатьох жінок, які, як відомо, отримали дозвіл носити штани з інших причин.
Спочатку їй надали дозвіл, враховуючи її стан здоров'я, коли вона супроводжувала свою партнерку під час подорожі до Піренеїв. Пізніше вона отримала ще один дозвіл для відвідування бійні, де збирала матеріали для своїх картин із зображеннями тварин.
Врешті-решт, "це перетворилося на важливу складову її публічного іміджу, і вона почала використовувати це на свою користь", зазначає її біограф Кетрін Г'юїтт.
Матильда де Морні (1890-ті роки)
Незважаючи на загальні соціальні тенденції, в Парижі наприкінці XIX століття активно розвивалася лесбійська субкультура, і Матильда де Морні, відома під ім'ям Міссі, стала однією з її ключових фігур.
Дочка герцога де Морні, на ім'я Міссі, стала дружиною маркіза де Бельбефа, хоча він був представником нетрадиційної сексуальної орієнтації. Проте їхній союз мав більше формальний характер. У 1903 році пара розірвала шлюб.
Міссі сміливо проголошувала свою лесбійську ідентичність, обрала виразний чоловічий стиль одягу та підтримувала романтичні стосунки з письменницею Колетт, яка зобразила її художній образ у своєму романі "Чисте і нечисте".
Автопортрет Ромейн Брукс, созданный в 1923 году.
Художниця Ромейн Брукс, яка походила з заможної американської родини, значну частину свого життя провела у Парижі. Саме там жила й її давня партнерка Наталі Кліффорд Барні.
Брукс мала стильно підстрижене волосся та вишуканий чоловічий одяг, що відзначався ідеальним кроєм. Вона входила до кола заможних, оригінальних європейців і американців, багато з яких також були творчими особистостями та ідентифікували себе як лесбійки.
Цей автопортрет з 1920-х років відображає її елегантний андрогінний стиль.
Жіноча пара (приблизно 1910 року)
Проте більшість лесбійок, які обирали чоловічий стиль одягу, не відзначалися ані фінансовим благополуччям, ані популярністю. Це були звичайні жінки, які шукали способи виразити свою ідентичність.
Можливість одягатися так, як вони хотіли, і місця, де вони могли собі це дозволити, "залежали від їхніх стратегій, здатності видавати себе за чоловіків і соціального середовища", каже Кізьєль.
"Про багатьох звичайних людей нічого не відомо через брак архівних матеріалів, проте фотографії свідчать, що їх було безліч", - додає вона.
Законодавча заборона діяла більше двох століть. Офіційно її анулювали тільки в 2013 році, хоча на практиці її часто не враховували протягом багатьох років.
Кожна парижанка, яка сьогодні без жодних вагань одягає штани, завдячує цим безкомпромісним жінкам.
#
