Як військові, так і цивільні сприймають культуру пам'яті по-різному. Яка ж роль у цьому процесі належить державі та місцевим громадам?

Перспектива цивільних та військових

Максим Єлігулашвілі: Ми провели опитування серед цивільних та військовослужбовців стосовно пам'ятних практик. Часто їхні погляди збігалися. В результаті, на перше місце виходять фізичні об'єкти: алеї, пам'ятники, місця поховань.

Розбіжність між сприйняттям цивільних і військових стає очевидною у сферах, де відбувається безпосередня взаємодія, таких як освітні програми, збори, спільні зустрічі та спортивні події.

Фото: Скріншот з трансляції форуму "Поліс пам'яті"

Це урок, який здається мені критично важливим -- пробувати виходити за межі своєї бульбашки.

Один з найпотужніших обрядів, пов'язаних із пам'яттю, трапився зі мною під час участі в Київському марафоні. Досі, коли знову згадую про це, мене переповнюють емоції.

Але коли ми дискутували з колегами-експертами, то виключно говорили про культуру, музеї, бібліотеки. У держави таке бачення -- ось є інституція, значить можна спустити [доручення], нема інституції -- ну то не вийде. І спорт [як ритуал пам'яті] я відверто вигризав, і то виключно тому, що три місяці до того у мене стався такий досвід. До цього я ніколи цю сферу так не розглядав.

Коли ми аналізуємо потреби населення, стає зрозуміло, що люди прагнуть конкретних об'єктів, а не абстрактних процесів. Протягом останніх двох років ми спілкувалися з різними громадами в усіх обласних центрах, дізнаючись, як вони бачать цю ситуацію. І ось, що ми отримали: конкретні об'єкти. Ініціативи, які виходять знизу.

Запитувати людей – це одна річ, але зовсім інша – усвідомити, як виникає практика. Цей розрив є критичним моментом, який вимагає нашої уваги. Це урок, що його варто винести Україні.

І час дивитися не назовні, а на свої уроки. У нас їх більше, ніж 30 років: власної історії, власної меморіалізації, і не скажу, що дуже приємної. Україні важливо почати змінювати фокус на цю тему. Той дискурс, який у нас є, він дуже зовнішньо орієнтований. Я розумію, що у 2014 році ми самі були дезорієнтовані. Але аналітика ззовні виявляється неприкладною.

Ми повинні акцентувати увагу на підтримці та посиленні різних процесів, які зрештою призводять до конкретного результату, а не розглядати продукт лише як об'єкт.

Андрій Усач та Світлана Осіпчук зазначають: "Ми не маємо успішного досвіду в критичному переосмисленні нашого минулого".

Ірина Гой: Ми ж всі розуміємо, що меморіалізація і практика пам'яті -- це не синоніми? Це зовсім різні поняття.

Меморіалізація — це процес, в якому ми закріплюємо певні моменти чи місця. Це своєрідна фіксація історії, яка залишається незмінною.

Практика пам'яті полягає в тому, як і чому ми зберігаємо інформацію та обговорюємо певні речі.

Коли я жила звичайним життям, я краще розуміла, що таке меморіалізація. Що означає практика пам'яті, я усвідомила лише після того, як вступила до армії.

Зображення: команда VETERANKA, Василь Томчук (KSE), Ірина Гой.

В Київській школі економіки я навчалася на магістратурі разом з Ірою "Чека" Цибух. Хоча її ім'я не увічнене у нас, ми все ж підтримуємо практику пам'яті. Іра часто повторювала: "Пам'ять — це обов'язок живих перед тими, хто пішов". Це стосується не лише родичів, ветеранів чи волонтерів, а кожного з нас — тих, хто живе завдяки тим, хто віддав своє життя.

В "Азові" є практики пам'яті. Це базис, на якому формується культура бригади. Процесія поховання -- одна із найчіткіших і найяскравіших практик. Також є День пам'яті. Це закрита подія, на яку збираються тільки азовці. Це вечір, коли вже темно, по периметру запалюють факели, усі в однострої і під час зборів проговорюють позивні всіх побратимів, які загинули під час захисту батьківщини. Всі повторюють ці імена, бо усі їх повинні знати.

У контексті цивільної пам'яті мені на думку спадає лише одна хвилина мовчання, яка вживається в деяких випадках, а в інших — ні. Десь про неї згадують, а десь — ні. Ще одна ініціатива — це стіл пам'яті в ресторанах. Однак у США, наприклад, ця традиція розвинена набагато більше — там вона є постійною практикою, а не обмежується лише одним днем на рік.

Зображення: Суспільне Новини/Тетяна Джафарова Ініціатива "Стіл пам'яті"

Я погоджуюся з тезою, що для військових на даному етапі важливіша практика пам'яті, ніж її меморіалізація. Думаю, ми ще встигнемо зробити мурали, висадити дерева, збудувати якісь великі надгробки.

Проте пам'ять виявляється не лише в тому, як ми згадуємо про тих, хто загинув, а й у тому, як ми ставимося до тих, хто зберігає пам'ять про них. Це може бути побратим, який, можливо, вже став ветераном, або ж той, хто був звільнений зі служби через отримане поранення.

Тому практика пам'яті, яку ми зараз маємо культивувати в суспільстві, полягає в тому, як ми, по-перше, ставимося до живих носіїв цієї пам'яті і, по-друге, як ми усвідомлюємо те, про кого, що і для чого ми пам'ятаємо.

Наталія Кривда: У минулому році ми прийняли рішення, що всі ініціативи, пов'язані з війною, повинні реалізовуватися за участю військових. Ми співпрацювали з Третім окремим штурмовим корпусом, а тепер уклали угоду з "Азовом".

Однією з найрозповсюдженіших форм вшанування загиблих героїв є створення муралів. Проте, наші спостереження показали, що саме військові найменше позитивно сприйняли ці художні ініціативи. Ми вирішили зафіксувати цю ситуацію, щоб зрозуміти, в чому справа: чи не вистачає зусиль з нашого боку, чи може сенси, закладені в муралах, не відповідають очікуванням, чи можливо якість виконання залишає бажати кращого, або ж усім просто набридли подібні ініціативи, чи, зрештою, ми не змогли знайти спільну мову з міською адміністрацією та урбаністами.

Зображення: команда VETERANKA, Василь Томчук (KSE) та Наталія Кривда.

Серед ініціатив, які ми здійснили разом із військовими, варто виділити "Школу світла" для ветеранів, що проходила на базі Дикого театру, документальний фільм "Позивний "Артист"", а також сезон проєкту "Шануймося" від громадської організації "Рушійна сила" — просвітницького відеопроєкту, присвяченого історії України.

Форми можуть бути різні. Сенс має бути проговорений. Тут і держава, і громадські інституції, і родини воїнів, і суспільство повинні мати право на точку зору.

Колективна пам'ять та ідентичність, на мою думку, тісно пов'язані один з одним. Те, як ми представляємо себе і які історії розповідаємо про своє минуле, безпосередньо впливає на формування нашої ідентичності. Ідентичність, в свою чергу, є результатом впливу культурної пам'яті.

У своєму новому творі Аляйда Ассман вводить поняття "самокритична історія". Це означає, що ми створюємо наратив про власне життя, визнаючи свою відповідальність за пережиті травми, невдачі, кризи та неоднозначні рішення разом з їхніми наслідками.

Роль держави і громади

Юлія Гнатюк: До 2025 року в Україні існувала обмежена база для меморіалізації. В тому ж році було прийнято Закон України "Про основи державної політики національної пам'яті українського народу".

Цей документ має велике значення, оскільки в ньому вперше за десять років були введені терміни, що досі не мали чіткого визначення. Наприклад, досі не було зрозуміло, як охарактеризувати цю війну. Тепер ми маємо нове визначення — Війна за Незалежність України.

З'явилися нові поняття, такі як національна пам'ять, меморіал та дошка пам'яті. Коли ці терміни будуть закріплені на законодавчому рівні, це унеможливить будь-які маніпуляції та довільні інтерпретації.

Зображення: рух VETERANKA, Василь Томчук (KSE), Юлія Гнатюк

Окрім цього, закон визначає основоположні принципи політики щодо національної пам'яті та її відповідні сфери. Найважливішим, на мою думку, є те, що національна пам'ять тепер вважається складовою частиною національної безпеки.

Ми стали розуміти, що наша історична тяглість настільки важлива, що, можливо, якби ми це зрозуміли раніше, то наслідки цієї війни були б значно менші. І ми повинні боротися, аби імплементація закону і всі наші наступні дії та політики привели до того, щоб те, що наша країна переживає зараз, ніколи не повторилося. Щоб люди розуміли, за що ми воюємо зараз і що на нас чекає в разі програшу.

Закон передбачає, що з 1 січня Український інститут національної пам'яті займатиметься формуванням положень та стратегії національної пам'яті.

На даний момент ми отримали як штат, так і статус, проте фінансування залишається відсутнім. Незважаючи на це, ми не зупиняємося у своїй боротьбі. З початку нового року ми активно працюємо над розробкою стратегії, і можу з упевненістю сказати, що наближаємося до завершення цього процесу. Стратегія буде представлена для публічного обговорення.

Ми співпрацюємо з міжнародними фахівцями, і одного разу одна з них, яка досліджувала питання Колумбії та Латинської Америки, зазначила: "Мене дивує, чому ви сприймаєте цю ситуацію як щось, що має завершитися. Це тривалий процес. Те, що ви робите сьогодні, може набрати зовсім інших значень через рік-два. Особливо в умовах війни, коли невідомо, коли вона закінчиться, які етапи чекають попереду, що стане причиною смутку, а що — гордості. Працюйте з реальністю теперішнього, а не чекайте на фінал [конфлікту]".

Семінари з громадами є надзвичайно актуальними. Тому ми ставимо за мету їх організацію. Немає сенсу лише викладати теоретичні знання, адже багато громад очікують на конкретні пропозиції, а інші вже впевнено слідують власним курсом.

Згідно з нашими соцопитуваннями, думки громади розділилися 50 на 50: половина опитаних вважають, що потрібно меморіал героям будувати зараз, половина -- що треба пізніше, а гроші краще витратити на оборону.

Тому викликів багато для держави і, перш за все, це нормотворча робота. Але держава не повинна бути монополістом у цих питаннях. Вона повинна бути партнером для всіх акторів цього процесу. Створювати юридичну рамку, допомагати і підтримувати фінансово теж.

На мою думку, чудовим прикладом співпраці між державою та суспільством є ритуал хвилини мовчання.

Зображення: i-vin.info Мить мовчання у Вінниці на Площі Перемоги, 1 вересня 2023 року.

Софія Мартинюк: Ми залучаємо громаду до всіх обговорень. Громада має інтелект, вона не бездумна сіра маса, яка тримається за якісь свої знання. Людям треба показувати, що може бути інакше.

У нашій громаді спостерігається нестача довіри до посадовців, тому ми вирішили залучити незалежних фахівців та експертів.

У більшості випадків наша діяльність спрямована на підтримку осіб, які пережили втрати. На громадські обговорення зазвичай приходять рідні загиблих, їхні побратими та близькі, які відчувають потребу висловити у публічному просторі свій біль та вшанувати пам'ять конкретної людини, яку вони втратили. Для них важливо, щоб ця пам'ять була якомога більшою та значущою.

Коли ти ділишся інформацією про альтернативні методики, залучаючи громаду до творчого процесу і пояснюючи, чому, наприклад, мурали можуть бути неефективними та навіть порушувати рівновагу у вшануванні загиблих, громада, як правило, адекватно реагує на це.

Мурали є надзвичайно складною формою мистецтва, що вимагає особливого підходу. Це великі художні об'єкти, розташовані у публічних просторах, які повинні не лише втілювати певну художню цінність, а й активно взаємодіяти з оточенням. Вони залучають багатьох людей, формуючи у них естетичні враження. Ці враження, у свою чергу, можуть поширюватися далі, створюючи своєрідне замкнене коло, яке важко зламати. Тому масивні художні проекти потребують ретельного планування та обдуманості.

Зображення: команда VETERANKA, Василь Томчук (KSE) та Софія Мартинюк.

І це тільки частина питання про пам'ять, яке є досить складним з етичної точки зору: як саме нам визначати, кого вшановувати на цих муралах? Адже кожен герой, що загинув, заслуговує не лише на мурал чи назву вулиці на свою честь, але публічний простір не здатен вмістити всі ці вшанування. Тож чи справді це найкращий спосіб виявити нашу пошану?

Муралі вважаються неприйнятною практикою, оскільки це може бути неетично по відношенню до 230 загиблих членів нашої громади. Натомість ми пропонуємо інші способи вшанування пам'яті. Ми розробили різноманітні приклади, підготували презентацію та готові ділитися нею, завжди готові надати підтримку.

Ми прагнемо детально викласти всі ці процеси в нашому документі. Оскільки немає готових шаблонів для копіювання, ми змушені створювати його з нуля. Це дозволяє нам бути впевненими, що інші не зможуть просто так перенести його для своїх потреб.

Бо у всіх громад -- індивідуальний досвід, різні можливості, й наше положення базується виключно на нашому баченні, з нашою ситуацією. Наприклад, наша громада відрізняється від інших тим, що у нас були події оборони Київщини. Тому навіть це накладає певний шар роботи.

Катерина Приймак: Очевидно, що питання меморіалізації та впровадження різних практик пам'ятання неможливо вирішити одним форумом чи декількома дискусіями, адже постійно виникають нові і цей процес триватиме ще довгі десятиліття.

Зображення: команда VETERANKA, Василь Томчук (KSE) та Катерина Приймак.

Одне можна стверджувати безсумнівно: без співпраці різних агентів пам'ять буде перекрученою, а у відсутності свідчень безпосередніх учасників конфлікту вона може піддаватися маніпуляціям, формуючи у наступних поколінь спотворене розуміння подій, які відбувалися в країні та з її людьми під час війни.

Поки війна триває і ми не маємо ясності щодо того, чи зможемо ми зробити пам'ять про цю подію своєю монополією, чи залишиться вона на писанині росіян, важливо вже зараз почати документувати, зберігати та поширювати сучасні голоси нашої епохи.

Як перемогти у війні культурних пам\'ятей і наративів

У цьому контексті важливим завданням є збереження пам'яті про наших бойових сестер — жінок, які, незважаючи на стереотипи, сексизм і упередження, взяли до рук зброю та встали на захист усіх нас. Ми плануємо розпочати обговорення та працювати над створенням першого меморіалу для жінок-військовослужбовців, а в ідеалі — розробити загальну інклюзивну політику меморіалізації, що охоплюватиме всі залучені групи.