Військова Совеня: офіцер-психолог на передовій - це не просто спокійна атмосфера кабінету.

У квітні 2022 року, коли Богдана Трачук із позивним Совеня одягнула військову форму, вона стала справжнім опорою у найважчі моменти фронтового життя. Як офіцер-психолог, вона пережила ротації, втрати, евакуації, збори, спілкування з родинами та тисячі історій про людську витривалість.

Еспресо представляє інтерв'ю з Богданою Трачук в рамках спеціальної серії, реалізованої спільно з Третім армійським корпусом у контексті кампанії "Ми тут - щоб жити". Мета цієї ініціативи – поділитися досвідом та філософією життя під час війни через реальні історії захисників і захисниць.

Повномасштабна агресія Росії стала для Богдани Трачук, нинішньої заступниці командира роти із ППП у 3 АК, початком її активного волонтерського руху. Вона не могла залишитися осторонь у найважчі часи для своєї країни. Маленька шкільна їдальня у її рідному місті стала справжнім центром допомоги: тут годували сотні тероборонівців, збирали необхідне спорядження та інші речі, що могли стати в нагоді військовим. Проте, незважаючи на свій великий внесок, Богдана відчувала, що може зробити ще більше. У квітні вона приєдналася до ССО "Азов" та отримала посаду офіцера-психолога. Відтоді її діяльність охопила Запорізький, Херсонський, Бахмутський та Харківський напрямки. Психологічна робота на війні не зводиться до розмов у комфортному кабінеті; це постійна присутність із підрозділом, підтримка у найскладніші моменти, допомога у подоланні страхів, виснаження, втрат і стресу. Додатково, вона активно комунікує з родинами бійців, що є однією з найскладніших і найвідповідальніших частин її служби. Під час перебування у гарячих точках, Богдана усвідомила, що необхідно зайнятися ще однією важливою справою: забезпечення батальйону всім необхідним — від обладнання до транспорту, облік майна і логістика. Паралельно вона займається медійною підтримкою підрозділу: веде соціальні мережі, координує інформаційні кампанії, працює з журналістами, створює контент. Часто її ініціативи ставали вирішальними для того, щоб підрозділ отримував необхідне вчасно. За роки своєї діяльності вона організувала численні збори на ремонт техніки, купівлю дронів, автомобілів, харчів та інших важливих речей, які життєво необхідні на фронті. Її швидкі дії неодноразово рятували життя: техніка та дрони прибували вчасно, коли кожна хвилина була на вагу золота. Водночас, Богдана завжди пам’ятала про те, як важливо створювати моменти радості та маленькі дива для своїх побратимів навіть у тяжких умовах: чи то подарунки від святого Миколая, чи святкові торти на день народження. Саме під час війни вона знайшла своє кохання — військового, а згодом у їхній родині з’явився син.

На самому старті масштабного вторгнення ви активно долучилися до підтримки військових, беручи участь у волонтерській діяльності. Які спогади з цього волонтерського етапу стали для вас найбільш значущими?

Дуже сильно гріло душу те, що мене оточували такі добрі люди, що такі всі згуртовані були. Я тоді знаходила провізію за лічені години, нам вдавалось годувати своїми силами по 500 людей тричі на день. Тільки я виставляла в сторіз, що щось потрібно, одразу ж хтось відгукувався. Люди приносили закрутки, речі: рюкзаки, спальники, купували термобілизну. Люди віддавали останнє, та й ми з мамою тоді все винесли з хати. Але от коли віддавала свій туристичний рюкзак та спальник, то була така думка: "а якщо потім і мені знадобиться". Але одразу на її місце приходила наступна думка: "але це ж ненадовго"... Наша команда складалася із п'яти чоловік - я, моя мама, директор школи, його заступник та директорка садка. Кожен мав свою функцію і ніхто тоді про посади не думав - і чистили картоплю, і мили посуд, і підлоги, і їздили поміж людей збирати їжу, і в шкільній їдальні готували. Ще й вчителі інколи допомагали ліпити вареники, голубці крутити. Як же зараз не вистачає тієї згуртованості серед людей! Хоча б на 50 %.

Якими враженнями у Вас залишилися перші дні повномасштабного вторгнення? Які думки про майбутнє виникали в той час?

Мені було страшно, але тоді я була впевнена, що це ненадовго. Думала, що просто треба прикласти максимум зусиль - і ми впораємось. Я одразу зачинила салон краси, перестала проводити фітнес і включилась в допомогу війську. Мої клієнти були дуже свідомими і підтримували мене у всіх ініціативах.

Коли саме ви усвідомили, що волонтерської діяльності вже недостатньо, і настав час зробити крок до служби? Що стало тим імпульсом для змін?

Мені почали надходити дзвінки з військкомату, де мені повідомили, що військових психологів катастрофічно не вистачає, і потрібно терміново визначитися з моїм напрямком. Як офіцер, я усвідомлювала, що це мій обов'язок: я складала присягу і не могла вчинити інакше. Пропозиція піти в тероборону мене не надихала. До того ж, у мене був друг із Азова, який розповідав, що їм також потрібен психолог. Враховуючи їх підготовку і специфіку роботи, я вирішила приєднатися до них.

Ви стали частиною ССО "Азов" у ролі офіцера-психолога. Нам зрозуміло, що в умовах війни ваша діяльність в жодному разі не обмежується традиційним кабінетом. Які ж були справжні обставини?

Коли я приєдналася до ССО "Азов" як офіцер-психолог, відразу стало очевидним, що ця діяльність зовсім не пов'язана з тишею кабінету, тестами чи тривалими аналізами. Це життя поруч із підрозділом в будь-яких обставинах. Це постійний рух, ротації, виїзди, і робота з хлопцями, які повертаються після виконання завдань. Ти спостерігаєш за втомою, напруженням, а іноді й за емоціями, які вони намагаються приховати від інших, але не можуть уникнути самі від себе.

Моя роль полягала в тому, щоб бути на місці подій - не просто спостерігачем, а активним учасником команди, яка відчуває їхній ритм, усвідомлює ризики та бере на себе відповідальність. Це справжні виклики війни: необхідність приймати швидкі рішення, вести складні розмови та надавати підтримку в критичні моменти, коли вона потрібна найбільше.

Ознайомтесь із статтею: "Я прагну, щоб наші нащадки не успадкували це": лікарка 3-го армійського корпусу Софія Янчевська розмірковує про війну та оборону України.

Що для Вас означає бути поруч із бійцями не тільки фізично, а й емоційно?

Для мене це означає стати тим простором, де вони можуть розслабитися і відчути себе вільно.

Воїн може відрізнятися силою, витривалістю та дисципліною, але це не виключає його права на відчуття страху, болю або виснаження. Емоційна підтримка полягає в тому, щоб знати, що поряд є людина, яка не засуджує, не применшує значення переживань і не лякається складних розмов. Це про довіру. Вони діляться з тобою тим, що не зважаться сказати навіть своїм товаришам по службі.

Ти не просто носиш цю довіру, а робиш це з великою відповідальністю, адже іноді вона визначає не лише внутрішній стан бійця, а й його рішення на полі бою, стабільність, безпеку та подальшу довіру. Твій внесок у створення затишної атмосфери має величезне значення: це підтримка, гумор – іноді навіть і чорний, без якого ніяк не обійтись. Крім цього, це й маленькі дива: я намагалася зробити так, щоб кожен отримав подарунки на Миколая та Новий Рік (вони раділи цьому, наче діти), щоб хлопці мали можливість задмухувати свічки на своїх тортрах у день народження, а на Великдень могли насолодитися шматочками паски та ковбаски.

Які психологічні виклики військових виявилися найскладнішими? Що допомагало долати їх та знаходити вихід?

Найбільш важкими є пережиті втрати, відчуття провини за те, що хтось не повернувся, а також постійний стрес, що не відпускає навіть під час коротких перерв. Це емоційне виснаження, яке накопичується непомітно, але може раптово охопити. Ще одним викликом є необхідність зберігати силу перед іншими. Військовим важко визнати свою вразливість, адже вони звикли бути підтримкою один для одного.

Що сприяло? Дискусії без вказівок, щирий зв'язок - без надмірного пафосу, відвертість та прийняття емоцій. Також важливо було пам'ятати, що справжня сила полягає не в мовчанні, а в умінні усвідомлювати свої почуття. Маленькі ритуали стабільності, наприклад, спільна кава, також могли суттєво покращити настрій. Обговорення певних труднощів з командуванням і їх вирішення відігравали не менш важливу роль.

Читайте також: Від світла софітів до служби у ЗСУ: як акторка Рита Бурковська знайшла свою роль у 3 армійському корпусі

Спілкування з родинами військовослужбовців - які основні теми обговорювались у цих бесідах?

Найважливіше - це щирість і людяність. Родини завжди відчувають, коли щось не так, тому я прагнула бути максимально відкритою, водночас дотримуючись обережності, щоб уникнути зайвих травмуючих деталей, але при цьому пояснити, що сталося з їхньою близькою людиною. У кожній розмові я пам'ятала, що переді мною стоять люди, для яких їхній рідний боєць - це весь їхній світ. Моєю метою було не лише надати інформацію, а й показати, що вони не самотні, а їхня довіра до нас важлива. Перші такі розмови закарбувалися в пам'яті. Було важко налаштуватись, я телефонувала п'яти родинам, а потім довго плакала і роздумувала над їхніми словами, переживаннями; іноді головний біль не відпускав три дні. Згодом я зрозуміла, що потрібно навчитися не пропускати все через себе, інакше не зможу виконувати свою роботу. Бували різні реакції: деякі кидалися на мене з криками, вимагали, щоб я знайшла тіла, але я могла зрозуміти їхній біль і вислуховувала навіть найгірші висловлювання. Пам'ятаю одну жінку, яка сказала, що коли прийдуть гроші за її сина, вона хоче переказати все на його батальйон, адже вважала: "Ваша команда була його справжньою родиною". Я заперечила: "Але в нього ж залишилися діти!" Дехто активно долучався до допомоги, таким чином намагаючись помститися за своїх близьких. Коли я вже чекала на сина, спілкуватися з матерями стало ще складніше, тож цю справу вже взяла на себе моя колега.

Це величезний обсяг роботи та зусиль, але Ви взяли на себе ще одне складне завдання: забезпечення батальйону. Як проходили ваші щоденні обов'язки в цьому контексті?

Щодня - це постійний рух. Дзвінки, листи, запити, акти, логістика, посилки, звітність, відео-подяки, перемовини з волонтерами, бізнесами, фондами, міськими та селищними радами. Десь домовитись, десь "вибити", десь знайти альтернативу, десь за ніч закрити те, що мало б вирішуватися тижнями. Це був такий режим, коли мислиш не категоріями "я втомилась", а - "хлопцям треба". І все! Я мусила просити, інколи нахабніти - та звертатись до одних й тих самих людей ще і ще. Але я знала, для кого я це роблю і, якби ті люди бачили наших титанів і те, що вони роблять, на власні очі - то, думаю, вони б допомогли без роздумів.

Чи є у вас на думці моменти, коли своєчасна доставка транспорту чи обладнання справді допомогла зберегти життя?

Такі випадки є - і саме вони не дають опускати руки. Було авто, яке я тільки доставила, - і вже наступного дня його використали для евакуації поранених під обстрілами, через річку. Скільки наш Тошич на Бахмуті вивіз людей на ньому, це не одне врятоване життя, а десятки! І таких випадків було багато.

Існували дрони, які прибували практично в "останню годину" – і всього через кілька годин вони надавали зображення там, де без них деякі бійці могли б не повернутися. Коли спостерігаєш за цим, усвідомлюєш значення кожної миті.

Ви також займалися медійними питаннями. Як ви вважаєте, яким повинен бути адекватний голос армії у суспільному просторі?

Чесність, стриманість та зрілість – ось основні цінності. Без зайвого пафосу, але з відчуттям гідності. Армія – це не про спектаклі, а про реальні дії. Голос військових має донести правду до людей, не ізолюючи їх від фронтових подій, а показуючи реальність та шануючи тих, хто бореться. Коли люди не усвідомлюють, що відбувається, вони стають байдужими, забувають про підтримку. Ви помітили, як зменшилася кількість людей, які плетуть сітки або виготовляють окопні свічки? Це все потрібно постійно, в великих обсягах. Але людям набридло, вони втомилися...

Чи були моменти, коли медійна робота допомогла вашому підрозділу отримати критично необхідне?

Так. Коли історія підрозділу стає відомою, і люди починають усвідомлювати, ким є ці бійці та з якими викликами вони стикаються щодня, підтримка надходить значно швидше. Коли я створила Instagram і Telegram-сторінки для батальйону, на яких ділилася моментами з життя підрозділу, показувала, які території наші бійці звільнили, їхні особисті історії, ким вони були до війни та чим займаються тепер, нам вдавалося швидше організовувати великі збори. Більше того, до нас почали звертатися ті, хто бажав приєднатися або перевестися до нашого батальйону.

Десятки зборів - на машини, дрони, транспорт, необхідне спорядження. Як Вам вдавалося проводити їх максимально успішно? Чи є тут секрет успіху?

Секрет один - щирість і відповідальність. Я завжди пояснювала людям, для кого саме ми збираємо, чому це важливо і яким буде результат.

Необхідно відкривати людям істину, розкривати їм усі події, що відбуваються насправді, і тільки тоді вони почнуть реагувати. Якщо ти щиро демонструєш процес збору і пояснюєш кожен етап, це викликає довіру.

Іноді буває непросто висловити вдячність за кожну упаковку серветок, кілька свічок або сітку. Усі ці фотографії та відеозвіти – це важлива частина процесу. Люди повинні знати, що все це насправді доходить до наших захисників. Довіра – це фундамент всього! У мене досі зберігаються коробки з усіма чеками та квитанціями, які я збирав протягом трьох років для кожного збору.

Читайте також: "Бахмут був моїм особистим переломним моментом": воїн 3 армійського корпусу Сіджик

Яка з ваших зустрічей залишила найбільший емоційний слід або виявилася найскладнішою?

Це був наш "перший Бахмут", коли розгорілися запеклі бої. Багато машин працювали на евакуацію, а 300 людей потребували допомоги. Техніка потрапила у річку, а наш КСП піддавався інтенсивному обстрілу. Чимало наших автомобілів, що знаходилися поблизу, було знищено. На вулицях лежали поранені цивільні, які кликали на допомогу, і наші бійці швидко їх забирали до лікарні. Як тільки евакуювали цивільних, почали приносити поранених військових, але транспорту не вистачало. У той момент я не знала, чи вдасться нам виїхати, але думки були лише про те, як терміново знайти автомобілі. Я навіть не була впевнена, чи зможу зібрати хоча б 10 тисяч гривень, але все ж відкрила збір. В описі ситуації у своїх соцмережах почала шукати автомобілі та тих, хто міг би їх привезти. І за три дні майже зібрала кошти на одну машину. Лягаючи спати, думала: "Якби ж сталося якесь диво, щоб хтось із заможних людей закрив цей збір до ранку, або щоб блогери поширили моє повідомлення". Прокинувшись, побачила, що грошей на одну автівку вже вистачає, а також отримала повідомлення від подруги чоловіка зі США: "Ми з друзями хочемо скинути кошти на ще одну машину". У мене на очах з’явилися сльози щастя… Я зателефонувала односельчанину, щоб він купив машину в Чехії, і він погодився. Потім він знову подзвонив і повідомив, що вони з братом також готові надати ще одну автівку. Ці емоції неможливо описати словами! Це був мій перший збір, який залишиться в пам'яті назавжди.

Як вдається поєднувати стільки різних ролей одночасно – психолога, комунікатора, логістику та менеджера? Що допомагає знайти сили для виконання всіх цих завдань?

Мої побратими надихають мене на силу. Іноді вони ставили переді мною такі завдання, на виконання яких, здавалося, знадобляться місяці, але їхня віра в мене не дозволяла підвести їх. Як і будь-яка жінка, я завжди прагнула мати запас, щоб бути готовою до несподіванок, адже їх вистачає. Я розуміла, що якщо не я, то хтось інший змушений буде нести на собі ще більший тягар. А бійці на передовій не можуть самі забезпечити себе всім необхідним. Порівняно з ними, моя роль здавалася не такою значною. Та, попри все, усвідомлення того, що кожен мій день може суттєво вплинути на чиєсь життя, надихає мене і наповнює внутрішньою енергією.

А що допомагає Вам залишатися сильною, коли війна виснажує навіть найстійкіших?

Мій син. Мій чоловік. Побратими. І просте розуміння, що

Поки ми тримаємося, Україна залишається на ногах. Втома, звісно, є, як і в кожного з нас, але вона анітрохи не перевершує нашу любов.

Читайте також: "Я хочу, щоб моя дитина відчувала себе господинею на своїй землі": військовий Третього армійського корпусу Акробат

Чи виникали у вас моменти служби, або ж зустрічі з певними особистостями - серед товаришів або командирів, - які суттєво вплинули на ваше розвиток у військовій кар'єрі?

Так, є. Це мої командири й побратими, які показали, що справжня сила - це не крик, а спокій; не жорсткість, а повага; не посада, а здатність брати відповідальність. Їхня витримка, освіченість, мужність і взаємна підтримка сформували мене як військову більше, ніж будь-які навчання та університети.

Які спогади про людей з фронту залишили слід у вашій душі? Якщо бажаєте, розкажіть про них.

Це ті моменти, коли звичайні хлопці здійснюють неймовірні вчинки щодня, і таких оповідей безліч. Це історії про людей, які, маючи мало, діляться останнім. Це випадки, коли під звуки обстрілів лунає сміх, щоб підтримати один одного. Саме такі розповіді є справжнім відображенням нашої нації в її найчистішому вигляді. Під час війни я зустріла найкращих людей, найвірніших товаришів і коханого чоловіка. Про них і їхні вчинки можна багато говорити, але це можна зрозуміти лише переживши ці миті разом...

А можете назвати три речі, які нині тримають Вас у строю, попри втому і ризики?

Відповідальність. Любов. І віра. У те, що наші діти мають жити в іншій Україні - вільній, сміливій, сильній, без війни, у тій, що її будуть боятись, бо знатимуть, яка сильна армія в нас і який войовничий народ.

Ви докладаєте чимало зусиль для оточуючих. Яка ваша особиста мрія, яку ви прагнете реалізувати? Чи вдається вам реалізовувати свої бажання під час служби, слідуючи принципу "Ми тут, щоб жити"?

Моя найбільша мрія полягає в тому, щоб мати можливість насолоджуватись життям разом із сином і чоловіком, в атмосфері спокою, без тривог і вибухів. Я хочу подорожувати з ними, спостерігати, як мій син досягає своїх перших перемог і відкриттів, і щоб мій чоловік міг бути поруч, а не лише через екрани, а проживати ці незабутні миті разом. Це ті спогади, які не повторяться. Моя родина — мій чоловік, наш син і наша собачка — це те, про що я мрію найбільше. Я лише бажаю, щоб ми могли бути разом у безпеці. Навіть під час служби я намагаюся дотримуватись девізу: "Ми тут, щоб жити". Адже в іншому випадку, навіщо все це?

Які фрази або ідеї ви згадуєте, коли відчуваєте втому?

"Хлопці там тримаються значно сильніше". І це завжди повертає мене в реальність.

Що для вас уособлює наше майбутнє?

Наші діти. Вони живуть у світі, де звучать сирени, але їхні очі випромінюють невимовну віру в життя, а усмішки – щирість і тепло. Ці оченята, ще не знайомі з усім болем і стражданнями, здатні затягнути в свою невинність. Вони нагадують нам, чому ми боремося і чому не маємо права на втрату мужності. Це також пам’ять про тих, хто пожертвував своїм життям заради нашого майбутнього та майбутнього наших малюків.