Фільми Валентина Васяновича - це окремий український всесвіт: інтимні, камерні, реалістичні, болючі й чесні, де кожен міліметр кадру має значення. Як каже режисер, не треба нічого вигадувати - треба знімати про те, що бачиш навколо, про те, що відбувається з тобою та твоїми друзями.
Нова стрічка Василя Васяновича "За Перемогу!" виходить в прокат 22 жовтня. Сюжет фільму розгортається в Україні після завершення війни. Головний герой, режисер Валік, знову мріє про створення фільму, але стикається з відсутністю фінансування. Тим часом його дружина та донька мають намір залишитися в Австрії, що призводить до загрози розлучення. Схожі проблеми переживають і друзі Валіка: їхні дружини з дітьми не бажають повертатися в Україну після перемоги.
Валентин Васянович разом із своїми друзями - художником-постановником Владленом Одуденком, звукорежисером Сергієм Степанським, оператором Михайлом Любарським та продюсером Володимиром Яценком - виступили у ролі самих себе у фільмі, намагаючись знайти вихід із ситуації та зрозуміти, як продовжити своє життя.
В інтерв'ю Валентин Васянович поділився своїми думками про процес створення фільму "За Перемогу!", розкрив, яку роль виконала його дочка Ніка, а також пояснив, чому обговорення майбутнього є втіленням справжньої свободи. Крім того, він розповів, що саме його приваблює в персонажах, з якими він працює.
Я бачив, як розвалюються сім'ї моїх друзів, і це було боляче спостерігати
Під час очікування нашої розмови Валентина не могла відірватися від думки: чи легко уявити Україну після завершення війни? Чи вмієте ви мріяти про майбутнє, згадуючи, наприклад, такі твори, як "Атлантида" чи "Відблиск"? Я ж, зізнаюся, певною мірою залишилася застряглою в теперішньому моменті: думки постійно крутяться навколо того, як вижити в даний час і не втратити розум. Розумію, що нас чекає щось нове, але уявити цю картину вкрай важко.
- Ні, мені дуже нелегко це дається. Особливо коли слухаю демографів, котрі професійно займаються цією сферою, і те, про що вони розповідають, звучить дуже песимістично. Я сподіваюся на якесь диво, котре з нами відбудеться, бо з математичними прогнозами все погано.
- З кінематографічного погляду в майбутньому вам комфортніше працювати? Легше малювати, яким воно буде?
Звичайно, з точки зору кінематографа це значно простіше. Тут відкривається набагато більше можливостей для творчості, адже ти не зобов'язаний дотримуватись реальних подій, які відбуваються навколо і викликають у тебе певні роздуми під впливом суспільного тиску. У майбутньому такої обмеженості немає – ти звільняєшся від цього і можеш зосередитися на загальних концепціях та тенденціях. Це створює умови для більшої креативності.
Можна відпустити уяву ще далі. Уявіть, наприклад, "Атлантиду", в якій Донбас спілкується українською. Чи означає це, що у вашому фільмі ви створюєте краще майбутнє?
Отже, а що в цьому такого поганого? Я маю надію на це. Хоча, можливо, слово "надію" не зовсім точне – скоріше, я бажаю, щоб це сталося рано чи пізно.
- А як народилася ідея фільму "За Перемогу!"? Чому саме тема роз'єднаних сімей? Чи це спроба показати, як може бути в майбутньому, якщо з цим зараз нічого не робити?
- Вона народилася дуже органічно. Моя сім'я виїжджала за кордон - дружина, донька, бабуся. Я бачив, на превеликий жаль, як розвалюються сім'ї моїх друзів. Це було досить боляче спостерігати. І коли я думав над темою фільму, то зрозумів, що нічого вигадувати не треба. Треба знімати про те, що ти бачиш навколо, про те, що відбувається з тобою та твоїми друзями. Все дуже просто.
Чому у вашій стрічці дружини не повертаються додому після завершення війни? Чи маєте ви якесь пояснення цьому?
Ось як складаються події, так і є. У реальному житті моя дружина повернулася, і все в порядку. Проте мені видається, що для такої розповіді це більш типовий сценарій. Наші жінки, які залишилися там, також дивляться вперед і усвідомлюють, що в Україні їх чекають труднощі: проблеми в економіці, труднощі з працевлаштуванням. Діти вже звикли до шкільного життя там, прагнуть вступити до університетів. Є занадто багато позитивних аспектів їхнього теперішнього життя за кордоном. І виникає запитання: на що вони готові пожертвувати, повернувшись сюди?
Моя історія, можливо, не зовсім стандартна, адже моя родина повернулася назад. Проте, спостерігаючи за іншими сім'ями, я помічаю, як діти успішно адаптуються за кордоном, а жінки більш-менш знаходять спосіб виживання. Мені здалося, що такий кінець був би більш логічним. Я відобразив це у драматургії та сценах. Найкраще буде, якщо ви подивитесь фільм, адже немає сенсу переповідати всю історію, оскільки вона складна і в ній переплітаються реальність із художнім вигадуванням.
Донька погодилася грати без зайвих питань
- Головних героїв грають ваші колеги і друзі. У фільмі знялися ви, художник-постановник Владлен Одуденко, звукорежисер Сергій Степанський, оператор Михайло Любарський та продюсер Володимир Яценко. Довелося їх вмовляти стати перед камерою? Адже поза камерою вони всі професіонали, а грати в кадрі - це зовсім інше! Хтось же міг соромитися чи боятися.
- Я сам ніколи перед камерою не стояв і все життя соромився. Був упевнений, що це взагалі не моє і нічого не вийде, поки не спробував. А виявилося, що не все так страшно й складно. Тому в мене не було потреби когось довго переконувати зіграти самих себе. Правда!
Сергій Степанський вже мав значний досвід у кіно, а Владлен Одуденко також брав участь у численних фільмах. Для мене, Міші Любарського та Юри Огнєвого це стало першим виступом. Проте все пройшло дуже природно. Ми друзі, давно знайомі, тому на знімальному майданчику не було причин для сором'язливості. Це дійсно важливо!
- Тобто ви фактично жили своїм життям у кадрі.
Так, чому мені хвилюватися? Люди, яких я знаю вже 25 років, з якими ми співпрацюємо - в чому тут проблема? Всі швидко зрозуміли, що немає нічого складного. А потім це стає звичкою, і відчуваєш себе зовсім комфортно.
- У цій стрічці знімається і ваша донька Ніка Мислицька?
- Так. Вона грає мою доньку, яка живе з моєю дружиною в Австрії. А мого сина грає Гриша Наумов.
- Ніка - професійна акторка? Чи вам просто пощастило як татові?
Їй не пощастило, оскільки тато змусив її взяти участь (сміється). Але, якщо чесно, він не так уже й змушував... Я запросив її до зйомок у попередньому фільмі "Відблиск", і вона вже мала певний досвід, тож розуміла, чого очікувати. Тому без вагань погодилася. Сказала: "Як скажеш, так і зроблю". Вона не має професійної акторської освіти.
- То це все результат вашого виховання? Напевно, вона не раз бувала на майданчику і бачила, як працює тато.
- Виховувати немає кого, адже у неї просто була можливість, яку вона використала. Вона виросла в такому середовищі і спостерігала за тим, як усе відбувається з іншими акторами, тому їй не складно. Головне – не піддаватися страху, адже він завжди паралізує людину, роблячи її «дерев'яною» і невиразною на екрані. Якщо страху немає, усе складеться вдало.
- Їй самій це цікаво?
- Вона вже звикла. Пройшла навіть період певного відторгнення кіно після зйомок у "Відблиску". Казала тоді: "Більше ніколи не хочу зніматися в кіно. Це важко, травматично, ти надто глибоко переживаєш стани героя, мені це не подобається. Я хочу, як усі діти, радіти, бути щасливою і отримувати лише позитивні емоції".
Потім вона подорослішала, змінилася... Зараз узагалі вчиться на режисурі, її також затягнуло в цю історію.
Говорять: "Яблуко не далеко від яблуні котиться" - це точно про вас.
- Щось таке (сміється). Побачимо, чим усе закінчиться. Зараз вона, здається, отримує задоволення від навчання.
Ви відкриваєте чоловічий світ – тендітний та вразливий, який зазвичай залишається поза увагою в нашому кінематографі (оскільки частіше у фокусі опиняється жінка). Чому ж саме чоловіки?
Я не прагнув створити щось особливе, а просто знімав фільм про себе та своїх друзів. Моя мета не полягала в тому, щоб фокусуватись лише на чоловіках – я слідував за історією і відображав її такою, якою вона є. Можливо, це і справді відрізняється від традиційних уявлень про чоловічі ролі, адже немає жодного епічного героїзму. Це звичайні люди з їхніми слабкостями, вразливістю і, що найважливіше, – справжнім життям. Я почувався надзвичайно комфортно.
- У цьому й полягає чесність. Адже будь-який чоловік, яким би героєм він не здавався, має свої слабкості, може плакати чи стикатися з проблемами.
Так. Проте чомусь у кіно та мистецтві чоловіки завжди повинні виконувати роль героїв. А у нашому випадку цього немає.
У нас є чутливі особистості та іронічний підхід до багатьох аспектів життя. Це саме те, що викликає мій інтерес до людей.
Іноді він навмисно прагнув розмити кордони між дійсністю та кінематографом.
Переглядаючи відгуки, натрапила на інформацію про те, що глядачів очікує неймовірна комбінація жанрів. Чи будемо ми плакати, чи навпаки, сміятися?
Ми будемо переживати і радість, і смуток. І слава Богу! Ситуація сама по собі є драматичною: сім'ї дійсно розпадаються, а в Україні триває депопуляція. Якщо гіпотетично розглянути статистику, можна припустити, що українська нація може зникнути. Це звучить жахливо.
Але те, як люди намагаються вижити, прожити цей складний час, залишатися людьми і при цьому потрапляють у комічні та мелодраматичні ситуації - це все весело. Вийшла справжня жанрова суміш, така метадрама. Тобто дія відбувається і в реальному житті, і в самому фільмі. Часом я навмисне намагався стерти межу між реальним світом і світом кіно. Інколи це не одразу вдається розрізнити, що, як на мене, додає історії специфічного вайбу.
Ви піднімаєте непрості питання. Ваші роботи не містять стандартних хепі-ендів, проте у фільмах завжди відчувається присутність надії.
Це також відображається у стрічці "За Перемогу!". Надія все ще існує, незважаючи на те, що родина фактично переживає кризу. Головний персонаж продовжує присвячувати себе своїй справі, а його стосунки з сином поступово покращуються, і це безумовно радує!
Чому у цьому фільмі немає звичного хепі-енду? Ближче до фіналу відбувається діалог під час остаточного розлучення. Я уявляв цю сцену як розмову сценариста-режисера зі скрипт-доктором, де дружина виступає в ролі такого редактора: критикує його, його життя, історію, яку він знімає, і каже: "У нашій історії не може бути хепі-енду. Ти ж розумний, раніше знімав нормальне кіно! Чого ти зараз тягнеш хепі-енд у наше життя? Ми мусимо розлучитися". Я й тут досить іронічно ставлюся до всього, намагаючись поєднати драматургійні канони та реальне життя.
- Що у цій історії узято з вашого власного досвіду?
Все, що ви побачите на екрані, – це реальність. Я документаліст, який фіксує історії з кінематографічним потенціалом і запитує себе, чи варто їх використовувати. Усе це накопичується, а згодом перетворюється на сцени. Коли будете переглядати фільм, зверніть увагу на діалоги з сином – вони дуже близькі до справжніх подій. Наприклад, той випадок, коли син падає з колеса, ламає ногу, а я його несу до травмпункту, дійсно мав місце в реальному житті. Більшість сцен не є вигадкою, а лише адаптовані для фільму.
На щастя, розлучення в стрічці не є вашою власною історією.
- Так, у мене все окей, тут моєї біографії немає. Але те, що відбувається з моїми друзями, на жаль, склалося інакше.
Вам подобається імпровізація в кінематографії: ви складаєте сюжет, немов пазл, змінюєте та переставляєте його елементи, якщо щось не підходить, переписуєте. Як ви справляєтеся з усіма цими ідеями у своїй пам'яті?
Не варто нічого затримувати. Звичайно, для того, щоб розпочати процес, потрібен певний сценарій. Потім ти вибираєш сцену, яку можеш зняти в даний момент, реалізуєш її – і вже від цього результату починаєш відштовхуватись. Коли в тебе є лише письмова частина, працювати з нею вкрай важко, і вносити зміни стає проблематично. Натомість, коли з’являється візуальний контент і його стає десь на 30-40%, він сам починає підказувати, які кроки робити далі, що варто змінити, де необхідна трансформація, а яка сцена виявилася зайвою. Тобто, матеріал стає каталізатором для подальшого розвитку. Так само було й тут.
Проте все ж потрібно зібрати це разом.
Я намагаюся відключати надмірний аналіз і сприймати історію з більшим емоційним забарвленням, інтуїтивно просуваючись у процесі. Це не так про супервисокі аналітичні навички, скільки про практику та безперервний рух уперед.
Цікаво, адже однією з основних проблем нашого кінематографа є слабкі сценарії і шаблонні діалоги. Навіть вражаюча візуалізація іноді не може виправити ситуацію.
Так, дійсно. Щоб уникнути штучності у діалогах цього фільму, я проводив репетиції з друзями. Ми активно імпровізували, адже ніхто з нас не є професійними акторами, і вчити текст не було бажання (сміється). Ми орієнтувалися на загальні теми та ключові моменти. За кілька днів до зйомок ми створили безліч розмов, які потім інтегрував у нашу історію. Завдяки цим репетиціям нам вдалося уникнути будь-якої фальші.
Ідея, що справить на тебе враження, не виникає миттєво.
"За Перемогу!" - це фільм, що розповідає про режисера, який прагне створити стрічку, але не має чіткого сюжету. Чи траплялося вам переживати схожі моменти, коли є потяг до творчості, але ідеї ніяк не втілюються у життя?
- Та воно завжди так відбувається. Ти мусиш вичекати. Ідея, що справить на тебе враження, не виникає миттєво. - вона народжується через зусилля і рух.
Припустимо, ти настільки поглинений створенням фільму, над яким працюєш в даний момент, що в тебе виникає відчуття, ніби це твоє останнє творіння, і далі неясно, про що ще можна розповідати. Однак, минає півроку, рік, і ти накопичуєш емоції, які знову надихають тебе на творчість. Ключ до успіху простий: знімати про те, що дійсно тебе хвилює. Знайти ту сцену чи тематику, яка залишиться з тобою на рік чи два. І так, цей підхід завжди спрацьовує.
Скільки часу ви витратили на створення фільму "За Перемогу!"?
Протягом приблизно трьох років. Займався цим без поспіху, у спокійному темпі.
Ви колись згадували, що ваша майбутня праця буде присвячена доньці Ніці, яка у 16 років прийняла важливе рішення повернутися з Австрії до вас, поки ваша дружина залишалася за кордоном. Це розповідь про підліткове дорослішання в умовах війни. Чи все ще актуальна ця концепція?
- Так, ми рухаємося вперед, усе гаразд. Підготовка потроху триває, можливо, з наступного року почнемо зйомки.
- Ніка знову гратиме головну роль?
- Так. А їй нічого й не доведеться грати - вона це все прожила на власному досвіді, тому їй буде не важко. Тим паче, вона вже студентка-режисерка, добре розуміє всі плюси та мінуси професії і готова знову пережити той травматичний досвід, через який проходить її героїня.
Яким було для вас, як для батька, переживати ці два роки розлуки та спостерігати за дорослішанням вашої доньки?
- Дуже емоційно й травматично. Завжди хочеться допомогти, бо тобі болить, коли болить твоїй дитині. Але без цього болю, на жаль, не обійтися, особливо в підлітковому віці. Ти все бачиш, розумієш і щиро співчуваєш, але водночас усвідомлюєш: зайве втручання лише зашкодить, людина просто закриється від тебе. Я намагався просто підтримувати її, а в результаті написав цю історію.
Вірю, що за цей період ви стали ще більш спорідненими.
Ми завжди підтримували приємні стосунки, але цей час справді вніс нові відтінки. Можливо, саме тому ми стали ще ближчими.
- Ви знімали "За Перемогу!" три роки - це кропітка робота. Де брали гроші на фільм?
Цей проєкт отримав фінансування виключно від європейських фондів. Ми змушені були використовувати ресурси максимально ощадливо і досі звітуємо про витрати. Європейські гроші характеризуються повільним обігом, і їх використання в Україні може бути не завжди зручним, оскільки певна частина фондів має бути витрачена в країнах ЄС. Проте без цієї підтримки реалізація фільму була б неможливою.
- Свої заощадження теж довелося вкладати?
Зазвичай так все і розпочинається. Витрачаєш усе, що маєш, залишаючись ні з чим, і тоді виникає питання: "Що робити далі?"
- Ми вже маємо уявлення про тематику наступного фільму. А які ще питання вас хвилюють як режисера?
- Як і всім українцям - болить війна, болять смерті. Режисер - така ж людина, просто у нього є своя візія та історії, якими він хоче поділитися. Звісно, болить і тоді, коли щось не виходить, зривається чи отримує відмови. Але це життя, тут нічого не вдієш.
Проте, незважаючи на всі труднощі, у вас зберігається оптимістичний і ясний погляд на те, що чекає попереду.
- Це значно більш вигідно! Якщо сприймати все в чорному світлі, події все одно будуть розвиватися відповідно до свого сценарію. І що з цього випливає? Ти просто витрачатимеш свій час, перебуваючи в безкінечному негативі.
#
