Нещодавно в одному з популярних супермаркетів "Сільпо", що розташований на відомій Глибочицькій вулиці, я став свідком цікавого інциденту. Оскільки ця ситуація відображає нашу дійсність, вирішив поділитися нею з усіма.
Молодий іноземець приблизно 25 років, виглядаючи розгубленим, стояв з порожнім кошиком у руках у центрі великого овочевого відділу, намагаючись знайти когось, хто міг би йому допомогти. У цей час покупців тут зазвичай не так вже й багато.
Він підійшов саме в той момент, коли на його питання юна продавчиня-консультантка з "Сільпо" не зупинилася біля незнайомця, не вислухала ввічливо його запит, а лише швидко кинула щось на ходу й поспішила в іншу частину магазину. Те, що вона сказала, безсумнівно, було російською.
- Вибачте, - ввічливо промовив він, з дружелюбною елегантністю, як у нас прийнято. - Я родом з Індії, але не володію російською мовою. Я зовсім не зрозумів, про що йшлося у відповіді.
Розговорилися.
Ахат — хлопець, який вільно володіє англійською, німецькою, українською та, звісно ж, рідною хінді. Він приїхав до Києва на два дні з Івано-Франківська, де навчається на останньому курсі медичного університету. У столиці його чекає землячка-подруга. За весь час навчання хлопець не стикався з подібними ситуаціями — ні в громадському транспорті, ні в інших публічних місцях. Завдяки мовному середовищу Києва та університетському гуртожитку, Ахат зміг швидко та ефективно освоїти українську мову. Це стало можливим у країні, де народ знову веде боротьбу за свою національну ідентичність та право на існування як українці.
Проте, абсолютно ясно, що поняття народу (нації) та населення не є тотожними...
- Я правильно зрозумів, - говорить мені індійський студент-медик, - що в Києві, в основному, спілкуються російською мовою?
Яке у нього було право на відповідь?
Я попросив свого співрозмовника призупинитися на хвильку в залі та покликав через чергового охоронця старшого адміністратора - треба ж було рятувати честь "Сільпо". Та й почути бодай формальне офіційне вибачення.
Через кілька хвилин вона з'явилася. Була така ж молода, як і консультантка в залі. Я коротко виклав їй суть справи, представив іноземця і підкреслив, що ми не на ринку і не в особистій торговій точці, а в популярній мережі "Сільпо", яка слугує своєрідним відображенням столиці...
Замість того, щоб вибачитися і ввічливо висловити співчуття іноземцеві через цю неприємну ситуацію, адміністраторка почала вимагати від мене, щоб я назвав чи вказав на ту продавчиню. Мабуть, вона хотіла спочатку впевнитися в правдивості моїх слів? І це жахливо – таке при іноземному гостеві. А самій продавчині, звісно, вдалося миттєво зникнути в підсобному приміщенні.
Далі не було сенсу продовжувати розмову.
Я проводив іноземця до виходу, намагаючись запевнити його в тому, що столиця України - це не лише "Сільпо" з його рідко ввічливими, а тим більше маловідомими національно свідомими працівниками.
До речі, про назву "Сільпо".
Хто не задумувався, як виник цей принизливий для українців мовний покруч, варто нагадати таку деталь. За підрадянської доби усі державні крамниці в українських селах діяли під орудою тоді єдиного торгового московського монополіста в глибинці "сєльпо" - "сєльського потрєбітєльского общєства". По-нашому та низова ланка такого ж зрусифікованого Коопторгу називалася "сільське споживче товариство". Скорочену мовну недолугість, що побутувала вже у зрусифікованих селах, зареєстрували офіційно на рівні загальнонаціональної торгівельної марки. Отож узаконили у високих державних кабінетах такі ж мовні невігласи. Може тому й зберігається в цій торгмережі дух совковості й малоросійства?
Микола Тимошик
#Університет #Київ #Українська мова #Українці #Івано-Франківськ #Російська мова #Москва #Роздрібний магазин #Англійська мова #Нація #Індія #Транспорт #Хінді #Німецька мова #Сільпо (торгова мережа) #Монополія
