Літа завжди мало.
Ранкові години ще не встигли розгорнутися, коли Іван стояв біля воріт. У простому вбранні, він окидав мене здивованим поглядом, оцінюючи знизу вгору.
Ти, здається, готуєшся до справжнього походу. А ми ж лише плануємо пройти туди і назад. Хоча теплі дощі вже пройшли, грибних туманів поки що немає.
По дорозі Іван розповів, як на обніжку лісу, де колись стояла будка пастухів, а нині лежма лежить прибитий негодою до землі овес, він збирав по кошику підберезовиків.
Я недовірливо посміхався, але натискав на педалі.
- Не йди туди. Грибів там не знайдеш. А ще й погода сьогодні...
Ранкове світло так і не змогло пробитися через щільні сталеві хмари. Натомість з півночі виривався вітер, приносячи з собою віддалене гудіння небесного воза.
У вогкому, виполосканому дощами лісі ще стояла напівтемінь. І як ми не нишпорили в молодому березняку, але знайшли лише по дві бабочки. Затим довго топталися вздовж канави, де молоді осички ховалися од вітру за товстими стовбурами своїх набагато старших посестер. Тільки груша-дичка, з усіх боків затиснута деревами-велетнями, привітно зиркала на нас зеленими грушками. Наче впізнавала... Найсмачніші груші були в баби Мотрі. Доки ще жив її Петро, влітку біля груші прив'язував чорного собацюру, сам гавкіт якого наганяв на дітвору страх.
Дерева пережили свого діда і ще довго щедро приносили плоди. Щоб насолодитися цими сонячними дарами, ми з усіх сил рубали і кололи дрова для бабусі Мотрі. Поки ми виконували цю роботу, бабуся довго копалась у картоплі, де розлогі дерева розкидали свої гілки, а потім вийняла з подолу маленькі грушки, які були з червоточинами. З них також струменів солодкий нектар. Але нам хотілося великих, червоноликих, мов глечики, які висіли на самих верхівках дерев. І ось...
- Бабусю, у магазині вже є свіжий хліб, - вигукнув Шурик Кошовий, заходячи у двір і не зронивши жодного слова правди.
Тоді, щоб купити буханець кукурудзяного, записувалися у чергу. Але хліба не завжди всім вистачало. Отож, наспіх зібравшись, баба Мотря потрусила до магазину.
З наповненими мішками вкрадених груш, компанія дітей вирушила в ліс, щоб зварити грибний суп.
У лісі випасав колгоспних телят Іван Куліш, який був затятим рибалкою та грибником. Завжди готовий пригостити юних мандрівників лісом своїм смачним варивом, він не став винятком і цього разу. Коли ми виклали на саморобний стіл груші, що сяяли під променями сонця, пастух поставив перед нами казан з ароматною грибною юшкою.
- Спробуй, - кажу Івану, пропонуючи йому дві гниленькі груші, що я знайшов під деревом у лісі.
- Ага, - відповідає Іван, смакуючи.
Груша не схожа на інші тверді, в темну крапку дички. Солодко-терпка, червоняста.
- Чи справді це зробила баба Мотря? - розмірковує Іван, згадуючи той непривабливий вчинок свого дитинства. - Я ж був на варті. Хоча й трохи лячно було, але з дерева груші дістати міг. Тільки ти ж пам'ятаєш, у мене тоді з ногою були труднощі...
Іван встиг відсахнути ногу, але гострі леза соломорізки все ж таки порізали йому п'яту.
Не запитуючи, як усе сталося, Параска Терентіївна, мати, швидко перев'язала рану, накривши її білою ситцевою хусткою, і вела сина до лікарні.
Новина про те, що Ваня поранив ногу, дійшла до нього раніше, ніж його мама.
Перехожі з цікавістю запитували Параску про обставини події, а вона на ходу намагалася щось пояснити, але її слова звучали не зовсім зрозуміло.
- Болить, Ваню? - і собі м'якшали голосом строгі дядьки.
- Мені боляче, - зітхнув хлопець, скривившись.
- Чому ж ти не ридаєш?
Молі не ллють сліз.
В дитинстві Іван важко вимовляв "р", і затим, коли він видужав, його ще довго дражнили "я моляк".
Хто б міг подумати, що цей білоголовий худорлявий хлопчина стане моряком, хоча й не вмів плавати, як слід, навіть у нашій неглибокій калюжі, де протягом літа проходило його дитинство. Який же моряк може вирости з хлопця з віддаленого села, розташованого за сотні кілометрів від моря!
Та та дитяча рожева фантазія ніколи не покидала Івана, навіть у молоді роки. Після закінчення школи він навчався на столяра і проходив військову службу. Чи то через погану службу, чи через те, що не угоджав сержантам, але Івана постійно відправляли на кухню.
Після служби в армії Ваня повернувся додому з дипломом, що засвідчує його успішне завершення кулінарних курсів. Він влаштувався на роботу в Чернігові. Одного дня, переглядаючи газети, натрапив на оголошення: Ризьке пароплавство шукає кухарів.
Серце затрепетало: чи справді вдалося зловити рожевого птаха? Пальці тремтіли, коли я відкривав конверт з Риги. А всередині було написано: приїжджай!
- Я відчував себе на вершині щастя, - згадує Іван.
З часом над Іваном з'явилося зовсім інше небо. Яскраве та знебарвлене палючим африканським сонцем, воно простягалося над палубою, яка пекла, наче сковорідка в Івановій кухні.
Пам’ятаю, як Іван, одягнений у стильні джинси та м'яку вельветову сорочку, підійшов до клубу. Хлопці оточили його, зацікавлено запитуючи про його досвід плавання. Вони уважно слухали, з відкритими ротами. Тепер вже ніхто не насмілювався називати його "я моляк", адже Іван став справжнім моряком, який мандрував океанами і відвідав майже тридцять країн світу.
Ваня, час повертатися додому. Гремить на вулиці.
- А ти хіба дощу боїшся? - дивується Іван. - Гляди, яку я ось бабку знайшов.
Гроза лунко ляскала батогом над самісіньким лісом.
У колгоспного пастуха Івана Куліша був надзвичайно довгий ремінний батіг із китичкою. Відкривши кошару, дядько так голосно ляскав батогом, що аж листя здригалося на молодих осичках.
Колись ми були молодими. А тепер ось на високі, майже до самих хмар, осики насувається гроза. Мабуть, це остання буря цього дощового літа, якого в дитинстві завжди не вистачало, а тепер, у зрілому віці, ще менше.
Гроза затихала, коли ми заїжджали в село. Ми були промоклі до нитки.
Хай їм грець, цим грибам. Такий зливи йшов!
- Ти не бачив справжнього дощу, - посміхається Іван. - Якось стояли ми на рейді в Північній Америці...
Іван має безліч спогадів. І я відверто йому заздрю, адже не кожному пощастило побачити таку кількість країн.
1986 року Іван збирався в чергове далеке плавання. Не пустила телеграма. Вона, як поранений птах, билася в тремтячих синових руках: "Дуже захворіла мати. приїжджай".
Іван ще не усвідомлював, що після інсульту мати ніколи не зможе повернутися до свого колишнього життя. З часом її стан лише погіршиться, і без допомоги опікуна Параска Терентіївна не зможе впоратися самостійно.
Розлука з морем - рубцем на серці.
Це сновидіння все ще з'являється мені в ночах. Але, напевно, це моє місце, моя гавань у рідній Держанівці, - зазначає Іван. - Тут тепер живе моя родина - Надя та наші діти, Аллочка і Саша. Вони вже школярі.
Іван Васильович займається приготуванням їжі в навчальному закладі, а його дружина трудиться бібліотекарем.
— Я обзавівся господарством, — ділиться він. — Як же можна обійтися без корови та поросяти в наші дні? А сінокосів ні сільрада, ні колгосп не забезпечують. Справді, наче ми й не колгоспники, хоча я працював і в дитячому садку, і завідував складом у тракторній бригаді. А коли стався вибух на Чорнобилі, я провів там два місяці. Хто це взагалі помічає!
Жити в селі нелегко. Але чи є десь справжня легкість? - після короткої паузи глибоко вдихає дим з недорогої цигарки Іван.
- Не турбуйся. Ти живеш не гірше за інших, - кажу йому.
Знову падає дощ. У небі немає жодного просвіту. Раптом в очах Івана спалахує яскравий вогник радості:
Я не жалуюсь. Моряки не знают слез.
...Пройшли роки. Я все рідше навідуюсь до села. Наша хата, хоч і прикрашена ластів'ячим гніздом, залишилася пустою. Ластівки, як завжди, живуть поруч з людьми. Іван Васильович Трухан вже не той молодий чоловік, з яким ми колись вирушали до нашої Діброви по гриби. Разом із дружиною Надією вони виховали доньку та сина. Донька здобула освіту вчителя і тепер працює в столиці, а син служить на фронті, захищаючи Україну.
Наш куточок Дениса давно залишився безлюдним. Повертаючись додому, я мимоволі зазираю на подвір'я бабусі Мотрі. Тут вже тривалий час мешкають інші люди. Щедрий сад з грушами та яблунями давно спиляли. Тепер дощ вільно стікає по вулицях, притискаючи до землі напівзасохлі стебла картоплі.
Нараз ніби хтось смикнув за рукав. Оглянувся: на високій груші світиться налита медом, завбільшки з глечик, червоняста груша... Привиділось? Так, то сонце пробилося з-поміж хмар. Може, випогодиться нарешті й сніжком сипне. Зима ж всетаки.
Микола Будлянський
1999-2025р.р.
На фотографії: Іван Трухан (праворуч) з нашим другом з дитинства, Колькою, який, на жаль, вже не з нами.
#Ліс #Чернігів #Україна #Хліб #Дощ #Північна Америка #Грибок. #Роздрібний магазин #Рига #Колгосп #Картопля #Африка #Авеню #Хмара #Вітер #Дерево. #Туман #Сонце #Гроза #Моряк. #Чорнобиль #Груша #Рибалка #Дрова. #Кнаут. #Юшка #Глечик. #Колісниця
