Світ повільно наближається до глобального конфлікту, хоча ще не готовий це усвідомити.

"Наше життя в тилу повністю забезпечується фінансовою підтримкою союзників", - зазначає науковець Євген Дикий.

Способність до самоорганізації є основою нашої діяльності. Ми продовжуємо заповнювати прогалини, які залишають офіційні інституції, численними неформальними ініціативами. Замість того, щоб чекати на вирішення проблем від тих, хто мав би цим займатися, ми самостійно беремо на себе відповідальність. Розуміємо, що краще оперативно знайти порозуміння, починаючи з об'єднань співвласників багатоквартирних будинків, які колективно закуповують генератори, і до технологічних стартапів, що самостійно організовуються і розробляють дрони з нуля.

Щодо прагнення до життя, наші думки розійшлися. Багато людей втратило його, оскільки їх ентузіазм і адреналін були підживлені певною ейфорією. Але з початком повномасштабної війни, яка триває вже чотири роки, ця ейфорія і адреналін зникли. Проте чимало людей, зокрема наші герої на фронті, продовжують зберігати волю до життя. Це також стосується тих, хто активно підтримує зусилля – донатить, волонтерить, плете сітки і розбирає завали після кожного ракетного удару. Якщо підсумувати, можна сказати, що як нація ми зберегли цю волю, але на індивідуальному рівні ситуація різна.

- Так, мені тоді це було очевидно. Нашу втечу з тюрми народів імперія не визнала, вони терплять це як тимчасове явище й обов'язково доганятимуть нас, намагатимуться повернути до цієї тюрми. Коли ми поверталися з чеченської війни, багато хто крутив пальцем біля скроні, казав, мовляв, що ви забули на чужій війні, в "мусликів". А ми говорили, що якби ці "муслики", як ви кажете, не розбили російської армії, то вона вже крокувала би Кримом. На нас дивилися, як на божевільних: "Яка російська армія у Криму, яка російсько-українська війна, ви на Кавказі перегрілися?" Я був би радий, якби ми тоді помилялися, а оті помірковані люди виявилися праві.

Так, це було ще в епоху першого правління Великого Дональда. Я веду блог з 2016 року, коли його вперше обрали на пост президента. Тоді я проводив паралелі між маловідомим недодиктатором Додоном з Молдови, Трампом та Путіним, вбачаючи в них спільні риси – вони всі були своєрідними надутих мачо, які мріяли про авторитарні режими. Я створив узагальнений образ авторитарного мачо, який я назвав Додон Трампутін.

Ця ситуація нагадує події 1930-х років. На перший погляд, здається, що Друга світова війна розпочалася в чітко визначений день — 1 вересня 1939 року. Проте, якщо заглибитися в історію цього періоду, стає зрозуміло, що світ не раптово опинився у війні, а поступово і невпинно в неї занурювався. Я б поставив одну з точок відліку на конфліктах, які мало хто пам'ятає. У 1935 році Італія розпочала агресію проти Ефіопії. На перший погляд, це може здаватися далеким конфліктом, але саме ця війна призвела до краху Ліги Націй, створеної після Першої світової для запобігання новим війнам. Реакція Ліги на агресію Італії була схожа на те, як ООН реагувала на анексію Криму, тобто — з «великим занепокоєнням». Саме тоді почався розпад світового порядку, встановленого після Першої світової. Далі йшли низка авантюр Гітлера, які також розвивалися поступово: мілітаризація Рейнської зони, анексія Судетів, Чехословаччини, аншлюс Австрії, захоплення Клайпеди. Всі ці події виглядали локально, але насправді світ поступово занурювався у війну. Тим часом, в іншій частині світу Японія з 1930-х років почала повзучу окупацію Китаю. Окупація Маньчжурії була класичним прикладом гібридної війни, подібної до «кримнашу», з утворенням маріонеткової держави Маньчжоу-Го без масштабних бойових дій. Вже в 1937 році Японія розпочала повномасштабну війну, і хоча конфлікт виглядав як війна між Китаєм і Японією, інші країни також почали втягуватися в нього, від Радянського Союзу до США. У 1936 році в Європі спалахнула громадянська війна в Іспанії, яка також стала ареною для іноземних втручань: італійські фашисти та німецькі нацисти підтримували фалангістів, тоді як республіканців підтримав Радянський Союз з військовими та інструкторами. Таким чином, цей конфлікт, спочатку суто внутрішній, став фактичною репетицією світової війни, де обидва табори випробовували новітні технології та озброєння, розроблені в 1920-1930-х роках.

Так світ входив поступово у світову війну, і 1 вересня 1939 року стало просто тією точкою, коли всім стало зрозуміло: оце вже світова. Те, що я бачу нині, нагадує всі ці історії. Світ потроху скочується у світову війну, але ще не готовий це визнати.

Зараз особливо важлива підтримка з боку Європейського Союзу. Хоча ця допомога не така масштабна, як ми б хотіли, і супроводжується багатьма обмеженнями, варто зазначити, що вона все ж є значущою. Війна — це не лише бойові дії, але й економічні виклики. Відомо, що наш повсякденний побут у тилу значною мірою фінансується нашими міжнародними партнерами. Податки, які збираються в Україні, йдуть на витрати, пов'язані з війною, а наш цивільний сектор — освіта, охорона здоров'я, інфраструктура — підтримується коштами європейських платників податків. Це важливо усвідомлювати. Крім того, існує і пряма військова допомога. На жаль, американська підтримка може незабаром закінчитись, оскільки більшість ресурсів, які надав президент Байден, вже використані, а підтримка від президента Трампа виявилася мінімальною. Наразі американська зброя надходить лише за умови, що європейські країни її для нас закупили. Таким чином, ми існуємо в тилу завдяки європейським платникам податків, а приблизно 40% нашого озброєння — це європейська продукція. Це важливий успіх, адже сьогодні ми самостійно виготовляємо 60% зброї. У 2023 році 90% нашого арсеналу складали західні постачання, з яких більшість була американською. Можливо, ми очікуємо від Європи більше, і не можемо зрозуміти їхньої обережності. Ми стали більш свідомими лише тоді, коли на нас почалася повномасштабна агресія. Тож чому ж ми дивуємося, що вони тепер поводяться так, як ми раніше?

Як той папуга, що безперервно повторює: "Піастри, Піастри!", я продовжую це говорити з 2023 року, але результат поки що нульовий. Держава не вживає необхідних заходів, які я вважаю критично важливими для ефективної мобілізації. По-перше, потрібно встановити чіткий термін служби для військовослужбовців, а по-друге, запровадити кримінальну відповідальність за ухилення від військового обліку. Ці два рішення мають бути прийняті одночасно, щоб уникнути ситуації, коли людина служить "вічно" або сплачує штраф за ухилення від обліку. Громадянин має стояти перед зовсім іншим вибором: ти — чоловік, ти — громадянин своєї країни, і ти повинен віддати певну частину свого життя, скажімо, п'ять років, щоб країна могла існувати. Ти маєш можливість: або віддати ці п'ять років у війську й повернутися героєм, або провести цей час як безкоштовна робоча сила на зоні. Такий вибір набагато зрозуміліший, ніж постійна служба без кінця і штраф.

Було б чудово, якби у нас було ще мільйон відданих добровольців. Але, на жаль, їх немає. А програти війну не можна, адже це призведе до нашого знищення. В історії ніколи не було випадків, щоб війну такого масштабу вигравали лише добровольці. Держави можна розділити на ті, що вміють організовувати мобілізацію, і на ті, що зникли з карти світу. Це жорстока реальність, але саме так влаштований світ. Безумовно, один доброволець цінніший за п'ятьох, які були мобілізовані примусово, але якщо немає можливості знайти цього одного, доведеться обрати п'ятьох, навіть якщо вони призвані насильно. Нам потрібно вижити в цій війні. Проте ситуація не така безнадійна. Люди не є статичними істотами, які не здатні змінюватись під впливом обставин. Існує чимало випадків, коли призвані примусово, так звані "ухилянти", тікають з навчальних центрів або під час переїзду до частини. Але є також багато історій, коли люди, які спочатку боялися мобілізації, у навчальному центрі змінюють своє ставлення, потрапляють до нормального бойового колективу серед побратимів. І коли вони досягають фронту і бачать, з якого боку загроза, усвідомлюючи, що воюють не "за владу Зеленського", а за свого товариша, який поруч у окопі, їхнє ставлення може кардинально змінитися. На жаль, не всі проходять цей шлях, але, на щастя, більшість. Багато з тих, кого мобілізували примусово, врешті-решт знаходять своє місце в строю, і багато хто потім навіть сміється з того, ким був до мобілізації.

Ми з вами спілкуємося у Києві. Наше місто сьогодні вирішило інвестувати 14 мільярдів гривень у будівництво зеленої гілки метро. Чи наближає це нас до перемоги? На мою думку, навряд чи. Але за ці 14 мільярдів гривень можна уявити, скільки зброї можна було б виготовити! У інших регіонах ситуація не краща, просто масштаби витрат пропорційні. Яскравим прикладом цього є колишня мерія Покровська, яка, попри те, що вже не функціонує, минулого літа замовляла квітники в центрі міста всього за місяць до оголошення евакуації для цивільного населення. Це для мене символізує: український тил досі живе в такому ж ментальному стані, як і мерія Покровська. Ми продовжимо витрачати кошти на клумби, тротуари, фонтани та мости, поки не настане момент, коли доведеться оголосити евакуацію.

- Щодо тих податків, які йдуть до місцевих бюджетів, їх тепер розподіляють обрані нами місцеві ради й роблять це, м'яко кажучи, не на потреби оборони. Фактично так, як до війни. Ми мали би всі витрати обмежити саме підтриманням функціонування тієї інфраструктури, яка критично потрібна для виживання цивільного населення, але всі видатки розвитку відкласти на "після війни". І відповідно всі гроші, які залишаються після підтримання критичної інфраструктури, що працює, віддати на закупівлю озброєння та техніки від наших виробників. І до речі, це призводитиме до того, що більше податків буде збиратися. Бо оборонні підприємства аж ніяк не звільнені від сплати податків. Відповідно тут іде певний цикл: що більше в них закупили військової продукції, то краще стало на фронті. Але паралельно тим більше з них зібрали податків, які скерують на те, щоб іще більше закупити військової продукції. Так і має виживати економіка військового часу.

- Наша наукова робота в Антарктиді якраз є прикладом того, про що ми з вами щойно говорили. Як формується наш бюджет на воєнний час? Держава виділяє гроші виключно на те, щоб підтримувати наявну розбудовану до війни інфраструктуру, тобто щоб працювала станція "Вернадський", працював криголам, не переривалися ті спостереження, які ведуть десятиліттями й вимушений пробіл у яких був би великою проблемою. А от усе, що можна назвати розвитком, - розбудову станції, нові наукові теми тощо - ми можемо робити виключно за рахунок міжнародних грантів.

І на сьогодні це так і є. Під час війни ця ситуація стала ще більш очевидною. Багато українських науковців емігрували на Захід. Деякі з них зробили це через війну, а інші — через окупацію або руйнування університетів та інститутів. Проте Антарктида залишається унікальним простором, де наші вчені мають можливість займатися значущою глобальною наукою, не залишаючи країну.