Шредер і його партнери: як група колишніх політиків продовжує підтримувати російські інтереси в Європейському Союзі.

Екс-канцлер Німеччини Герхард Шредер став першим представником західної політичної еліти, який прийняв пропозицію співпрацювати з Володимиром Путіним. Він став символом російської "газової дипломатії".

Незважаючи на великі санкції та зростаючу політичну ізоляцію, російська енергетика все ще зберігає можливості для впливу на політичні процеси в Європейському Союзі.

Одним із основних засобів цього впливу виявилися колишні державні службовці, політики, фахівці та медійні аналітики, які протягом тривалого часу співпрацювали з російськими корпораціями або виступали на захист їхніх інтересів.

Ситуація ускладнюється відсутністю прозорості у фінансуванні аналітичних центрів і громадських організацій, що затушовує істинний обсяг російського впливу.

Українська організація Razom We Stand випустила свіжий звіт, який розкриває, яким чином політичні партії, впливові політики та різноманітні мережі по всій Європі сприяють захисту доходів Росії від експорту викопного пального. Це дослідження також показує, як ці сили продовжують гальмувати відмову від використання російського газу, незважаючи на повномасштабне вторгнення РФ в Україну.

Протягом останніх 20 років Кремль створив комплексну систему "золотої ротації", яка по суті є "обертовими дверима" між урядами Європи та російською енергетичною індустрією.

Колишні прем'єри, міністри та впливові політики після завершення каденції знаходили себе у радах директорів російських компаній, де їхній політичний капітал перетворювався на інструмент впливу Москви в Європі.

Ця практика не лише створювала явні конфлікти інтересів, але й забезпечувала Кремлю доступ до мережі контактів, які були б недоступні жодному офіційному лобісту. Ротація колишніх керівників на посади в таких структурах, як Nord Stream, "Роснефть" або "Лукойл", стала складовою частиною довгострокової стратегії, яка мала на меті представити російські проєкти як "нормальні", "вигідні" та "аполітичні".

Так Кремль отримував у Європі не просто симпатиків, а високостатусних амбасадорів.

Відставлені високопосадовці, які можуть ініціювати обговорення та запобігти енергетичній ізоляції від Росії.

Спробуємо виділити найзначніших союзників Володимира Путіна.

Герхард Шредер (Німеччина)

Екс-канцлер перетворився на один з найяскравіших символів "газової дипломатії" Росії. Він також став першим представником західної "еліти", який прийняв пропозицію співпраці з Путіним.

У 2005 році, незабаром після затвердження проекту Nord Stream 1, він став керівником компанії Nord Stream AG. Це призначення спершу стало несподіванкою для Німеччини, проте з часом усі адаптувалися до тенденції, коли відставні політики обирають подібні кар'єрні шляхи.

Згодом Шредер став членом ради директорів "Роснефті" і отримав номінацію до правління "Газпрому". Проте тільки після початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році, а саме після ряду скандалів у своїй країні, він вирішив залишити свою посаду.

Маттіас Варніг (Німеччина)

Один із найближчих соратників Путіна з Німеччини та одна з найважливіших постатей серед західних впливових осіб у російському бізнесі та енергетичному секторі. Колишній офіцер Штазі, який після падіння Берлінської стіни змінив свою кар'єру на фінансову сферу, Варніг став важливим посередником між німецькими бізнес-інтересами та російськими державними компаніями в 1990-х і 2000-х роках.

Протягом тривалого часу Варніг займав ключові керівні позиції в ряді значних російських компаній, зокрема у великих державних нафтових концернах "Транснефть" та "Роснефть", де його участь в радах директорів розпочалася в 2011 році.

Його мережа включає в себе фінансові заклади та енергетичні альянси між Німеччиною та Росією, що перетворює його на ключову особистість у системі економічних зв'язків, які вже тривалий час об'єднують Берлін і Москву.

Екс-прем'єр Фінляндії з 2010 року обіймав посаду в російському інноваційному центрі "Сколково", а в 2016 році увійшов до складу наглядової ради "Сбербанку". Його професійний шлях ілюструє, як Кремль залучає політиків з Європи під егідою технологічного та економічного співробітництва.

Франсуа Фійон (Франція)

У 2021 році колишній прем'єр-міністр Франції приєднався до складу ради директорів державної компанії "Зарубежнефть" та приватного нафтогазового концерну "Сибур". Обидві ці організації відіграють ключову роль у російській промисловій сфері.

Карін Кнайссль (Австрійська Республіка)

Колишня міністерка закордонних справ Австрії у 2021 році стала членкинею ради директорів "Роснефть", а у 2023 році переїхала до Росії, де очолила аналітичний центр G.O.R.K.I. при Санкт-Петербурзькому університеті.

Її тісні стосунки з Москвою викликали політичний резонанс у Європейському Союзі.

Александр Рар (Германия)

Один із провідних німецьких фахівців у сфері східної політики, який довгий час працював у Німецькій раді з міжнародних відносин (DGAP), Рар постійно популяризував проросійські ідеї в німецьких ЗМІ та політичних колах.

Він обіймає посаду директора з досліджень у Німецько-російському форумі, де активно підтримує інтереси російської зовнішньої політики в Німеччині та Європі. Також він є заступником голови Ради російської економіки в Німеччині, радником з питань Європейського Союзу для російського енергетичного гіганта "Газпром" та виконує роль лобіста і консультанта для компанії Wintershall, яка має тісні зв'язки з "Газпромом".

Для Кремля присутність колишніх європейських лідерів у медіа, аналітичних центрах і корпоративних радах - це не просто елемент престижу чи жест "дружби". Це продуманий інструмент впливу, який дає російській владі те, чого не можуть забезпечити жодні офіційні дипломатичні канали.

У стратегії Москви ці особи виконують функцію "посередників", які транслюють російські інтереси через призму європейської політики та бізнесу, що робить їх надзвичайно важливими.

В першу чергу,

колишні високопосадовці забезпечують легітимацію російських енергетичних проєктів.

Коли поруч із російським брендом з'являється знайоме європейське прізвище, це створює відчуття нормальності. Для частини європейських політиків і бізнесменів така співпраця виглядає не як політичний ризик, а як "раціональний вибір", адже "якщо ексканцлер чи ексміністр довіряє - то й нам можна".

Саме ця ілюзія "аполітичності" довгі роки дозволяла Москві продавати свої проєкти як суто комерційні, відсуваючи на другий план їхню геополітичну природу.

По-друге, ці фігури забезпечують можливість доступу до неформальних мереж, що відповідають за ухвалення рішень.

Кремль добре усвідомлює, що ключові політичні угоди формуються не тільки в стінах парламенту, а й у кулуарах, на конференціях, у корпоративних колах та аналітичних клубах. Експрем'єри та колишні міністри — це особистості, які залишаються у зв’язку з цими мережами навіть після завершення своєї політичної кар'єри.

Завдяки їм Росія має можливість впливати на визначення позицій певних партій, регуляторних органів або бізнес-асоціацій, часто роблячи це так, що широкій аудиторії це залишається непомітним.

Третій компонент - це безкоштовна платформа для зв'язку, яку пропонують європейські медіа та аналітичні центри.

Коли екс-міністр виступає в інтерв'ю чи публікує статтю, редакції із задоволенням надають йому платформу, розглядаючи його як фахівця або досвідченого учасника політичного життя. Кремль отримує можливість потрапити в центр уваги західних медіа.

Саме так у публічний дискурс проникали меседжі про "прагматичну співпрацю", "марність санкцій" чи "небезпеку енергетичного розриву".

Нарешті, ці актори впливають на громадську думку, формуючи рамку, в якій європейці сприймають російську енергетику. Їхні виступи й коментарі створюють враження експертної дискусії, хоча насправді нерідко повторюють вигідні Москві трактування: що "взаємозалежність - це стабільність", що "енергетика має бути поза політикою", що "Європа не витримає різкої відмови від російських ресурсів".

Ці доводи протягом багатьох років стримували прогрес ЄС у напрямку енергетичної автономії.

Водночас це примушувало уряди європейських держав діяти більш обачно, ніж того вимагала реальність.

І саме тому для Росії це так важливо: через таких людей вона отримує можливість впливати на дебати в Європі не як агресор і не як токсичний гравець, а як нібито "легітимний учасник діалогу".

Кремль купує не просто послуги - він купує доступ, час і голоси. І часто - набагато дешевше, ніж будь-яка інша держава зі схожими амбіціями.

Попри те, що Європейський Союз десятиліттями позиціонує себе як форпост демократії, відкритості та політичної відповідальності, у сфері прозорості впливу іноземних держав він все ще залишається вразливим.

На відміну від США, Австралії чи Великої Британії, у ЄС немає єдиного механізму, який би змушував компанії, лобістів, колишніх політиків або аналітичні центри розкривати співпрацю з іноземними урядами чи їхніми державними корпораціями.

Ця нехватка регуляцій формує значну "сіру зону", в якій фінансові потоки та політичні взаємозв'язки легко можуть залишитися непоміченими.

У саме цих затемнених сферах російські державні корпорації та інші авторитарні режими виявляють найбільш вигідні шляхи для свого впливу. Коли існують прогалини в законодавствах країн-членів, а між Брюсселем і столицями спостерігаються різні стандарти прозорості, виникає те, що Кремль завжди вмів майстерно експлуатувати: неоднорідність і необов'язковість.

На відміну від інших країн, у Сполучених Штатах Америки система FARA вже давно закріпилася як норма. Цей закон зобов'язує всіх, хто виступає в ролі представника або проводить лобістські дії на користь іноземних держав, відкрито звітувати про свою діяльність.

Це не "репресивний механізм", як часто намагається представити Москва, а звичайна практика прозорості. І вона демонструє свою ефективність: суди, медіа та громадські організації отримують доступ до інформації, що унеможливлює таємні кампанії впливу.

Австралія зробила крок уперед, розширивши свій реєстр, який тепер включає не лише лобістів і політичних консультантів, а також університети, аналітичні центри, компанії, релігійні та громадські організації. Ця модель показує, що прозорість не є перешкодою для свободи висловлювань; вона лише забезпечує чіткість щодо того, хто говорить і від чиєї сторони.

У Великій Британії, після ряду скандалів, що стосуються втручання іноземних урядів у стратегічні галузі, зокрема в енергетику, уряд запровадив посилений моніторинг співпраці з державними підприємствами з інших країн.

Лондон зрозумів важливу істину: у сфері енергетичної безпеки не існує місця для "невидимих союзників".

У цьому контексті Європейський Союз виглядає досить суперечливо. Континент, який відчув сильний удар від залежності від російського газу, все ще позбавлений інструменту, здатного виявити, хто співпрацює з державними енергетичними компаніями Росії або інших авторитарних режимів.

Ось чому Європейський Союз нагально потребує створення спеціального публічного реєстру впливу, що включатиме всі три основні категорії:

Цей реєстр не є засобом покарання.

Цей підхід дозволяє відрізнити, де завершується об'єктивна експертиза і де розпочинається діяльність, що має політичну основу, яку нерідко приховують під виглядом "аналітичних досліджень", "експертних дебатів" або "технічних консультацій".

Впровадження прозорості дозволить нарешті подолати ефект обертових дверей, коли екс-чиновники без труднощів переходять на посади в іноземних державних компаніях і фактично залишаються залученими до процесів формування політики Європи - тепер вже з іншого боку переговорного столу.

Для Європейського Союзу це можливість не лише усунути існуючі недоліки, а й завершити етап, коли автократичні режими могли діяти через довірених "представників" в Європі, залишаючись нерозпізнаними.

Прозорість в області енергетичного впливу є важливим аспектом безпеки. Це також елемент майбутнього, де рішення приймаються на користь громадян, а не на користь авторитарних режимів, а не купуються.