Підтримка українських інтересів та справ з боку Канади.

Про одну з менш відомих аспектів діяльності видатного канадського бізнесмена та благодійника Петра Яцика.

Канада завжди відзначалася своєю стабільною та різноманітною підтримкою України, особливо в контексті боротьби з російською агресією. Нещодавно це підтвердило нове оголошення: уряд Канади виділив Україні близько 1,7 мільярда доларів (2,3 мільярда канадських доларів), використавши доходи від заморожених російських активів. Важливо зазначити, що кількість таких проявів допомоги зростає з кожним роком, і важливу роль у цьому процесі відіграє активна позиція та авторитет української діаспори в Канаді, яка є найбільшою серед всіх закордонних українських спільнот.

Ця роль та авторитет формувалися протягом багатьох поколінь наших співвітчизників, яких важкі обставини змусили залишити рідні землі і шукати кращої долі на далеких берегах. Яскравим прикладом є життєвий шлях Петра Дмитровича Яцика, який народився 7 липня 1921 року в селі Верхнє Синьовидне, що в Стрийському районі Львівської області. У 1949 році, під впливом суворих обставин, він прибув до Канади, маючи всього лише сім доларів у кишені, і згодом досяг значних висот у бізнесі та здобув загальне визнання.

Приклад його життєвого шляху та професійної діяльності, особливо в сфері бізнесу, мені дійсно знайомий - ще з моменту нашої першої зустрічі та інтерв'ю, яке отримало назву "Мільйони починаються з центів".

Щодо його вражаючої благодійної діяльності на користь України, варто згадати лише фінансову підтримку українських програм та студій у таких престижних закладах, як Гарвард, Колумбія, Лондонський, Торонтський та Альбертський університети, а також Міжнародний конкурс знавців української мови, що вже протягом 25 років проходить в Україні. Нещодавно мені випала нагода дізнатися про ще одну, маловідому для мене, сторінку в житті цієї невтомної особистості, яка завжди готова підтримувати українську справу. Йдеться про його регулярні звернення до уряду Канади та його лідерів на захист цих ініціатив. Це відкриття стало можливим завдяки моїй роботі над перекладом українською мовою книги знаменитого канадського письменника і публіциста Джона Рейнольдса під назвою "Залишаючи рідний дім. Надзвичайне життя Петра Яцика".

Петро Яцик ніколи не був схильний до активного листування, особливо з представниками канадського уряду. Він звертався до письмових комунікацій лише в тих випадках, коли відчував нагальну необхідність і вірив, що його думки можуть бути почуті, а їхній вплив допоможе українцям як у Канаді, так і в Україні. Я хочу детальніше розповісти про три такі ситуації. Вважаю, що вони не лише відображають важливі етапи та події в житті української спільноти в Канаді, але й висвітлюють ще одну сторону проукраїнської активності видатної особистості, якою був Петро Дмитрович Яцик. Сьогодні ми вшановуємо його пам'ять з нагоди 104-річчя з дня народження.

Перший випадок, який я хочу описати, стосується візиту прем'єр-міністра Канади П'єра Елліотта Трюдо до СРСР у травні 1971 року. Ця поїздка відбулася на фоні розрядки і певного покращення відносин між Заходом і Сходом, а також мала на меті обговорення потенційної співпраці двох країн у розвитку Арктичного регіону. Важливо зазначити, що наприкінці 1960-х років Петро Яцик з позитивом сприйняв обрання Трюдо на пост глави канадського уряду, вважаючи його прогресивним політиком і одним із найталановитіших представників канадського істеблішменту. Однак, після повернення з Москви, Трюдо зробив несподівану заяву: "Моя позиція в Радянському Союзі або в Канаді полягає в тому, що кожен, хто порушує закон для відстоювання свого націоналізму, не викликає у мене великої симпатії".

Варто підкреслити, що ця заява була озвучена через півроку після жовтневої кризи 1970 року в Канаді, яка була пов'язана з діями ліворадикальної підпільної організації Фронт звільнення Квебеку (ФЗК). Вона була спрямована не лише проти екстремістських сепаратистів у Квебеку, але й проти інших груп. Однак, її застосування до тих, хто прагнув законного визволення від тиранії, зокрема до українців, викликало обурення і гнівну реакцію Петра Яцика. "Бути лідером кращої країни у світі — це нелегка відповідальність", — зазначав він у своєму листі, — "і це не слід ігнорувати під час укладення угод із Радянською Росією, які настільки обмежують, що українська нація до сьогодні страждає від імперіалістичних наслідків одного з них — угоди, підписаної 317 років тому". Петро Яцик мав на увазі Переяславський договір 1654 року, відомий також як Переяславська Рада.

Враховуючи можливий вплив подій жовтневої кризи в Квебеку на висловлювання Трюдо, Яцик у своїх записах зазначив: "Як може особа з вашим рівнем знань свідомо порівнювати український націоналізм із націоналізмом Фронту звільнення Квебеку? Кожен з цих рухів виник у контексті певних обставин і політичних ситуацій у своїх країнах. Причини та наслідки націоналізму в Канаді і в СРСР абсолютно не пов'язані. Яким чином ви можете ототожнювати боротьбу за визнання і свободу українського народу з жорстокими повстаннями та незаконними діями Фронту звільнення Квебеку?"

Запальна реакція Яцика розгорнулася на чотирьох сторінках його листа. Він зауважив, що висловлення підтримки націоналістичним рухам України (або будь-якої іншої республіки в СРСР) може призвести до десятирічного ув'язнення та відправлення до сибірського ГУЛАГу для радянської людини. Лист був сповнений його особистого болю і відчаю. "Складно уявити, що таке необачне висловлювання могло бути сказано вами ненавмисно," - продовжував він. - "Вам слід розглянути два можливі варіанти вашої позиції щодо подій у Росії: або ви захоплюєтеся російським режимом і бажаєте його впровадження в Канаді, або ж ви лицемір." Завершуючи своє звернення до Трюдо, він написав: "Час прокинутися і усвідомити реалії угоди з Росією, перш ніж наступні покоління почнуть звинувачувати вас у своїх стражданнях!!!" Петро Яцик, безумовно, не був єдиним, хто критикував висловлювання Трюдо в Канаді та за її межами. Проте, на думку Джона Рейнольдса, навряд чи хтось міг перевершити Яцика за запальністю і доцільністю коментаря.

Другий випадок також стосується початку сімдесятих років і стосунків між Канадою та СРСР. Наприкінці 1972 року радянський прем'єр Олексій Косигін здійснив офіційний візит до Канади, включаючи зупинки в Монреалі, Оттаві та Торонто. У той час, коли в Оттаві протестували, серед демонстрантів було багато українців, які висловлювали своє невдоволення політикою Косигіна та Радянського Союзу щодо України і інших республік, поліція Торонто почала турбуватися про можливість насильства в місті. 25 жовтня, коли Косигін разом із супроводом та канадськими чиновниками обідав у Науковому центрі Онтаріо, на вулиці зібрався натовп з приблизно трьох-чотирьох тисяч людей, які тримали плакати та запалені свічки. Більше тисячі поліцейських Торонто, серед яких було двадцять на конях, протистояли протестувальникам, поки в підсумку весь поліцейський контингент не накинувся на демонстрантів, використовуючи кийки і поліцейські дубинки.

Цей погром заплямував імідж поліції Торонто й обурив українських канадців, у тому числі Петра Яцика, який побачив у ньому прояви жорстокості, схожі на ті, які він спостерігав підлітком в Україні. Його відповідь у листі, адресованому політикам на муніципальному, провінційному та федеральному рівнях по всій країні, показала не тільки виправдане обурення щодо реакції поліції, яке поділяють більшість громадян, а і його стійку недовіру до Радянського Союзу й усього, що за цим стояло. Зазначивши, мовляв, демонстранти зібралися "попередити канадців про те, що вони можуть очікувати від спілкування з росіянами", він додав: "Цей спосіб дій поліції може бути першим плодом та впливом від російської торгівлі з Канадою. Другий російський метод полягає у брехні урядових установ до громадськості". В останньому коментарі згадуються попередні повідомлення преси про те, що працівники поліції зіткнулися з розгніваним натовпом від двадцяти до двадцяти п'яти тисяч, значно перебільшивши чисельність та наміри демонстрантів. "Я став свідком того, що мене лякає і викликає сором за майбутнє Канади", - підсумував він. Лист показав не тільки ступінь гніву, який генерував інцидент, а й також рішучий порив до боротьби з несправедливістю, що продовжував горіти в Петрові після того, як він врятувався втечею з післявоєнної України й побудував успішний бізнес і комфортне життя для себе та своєї сім'ї в Канаді.

Третій випадок, що ілюструє приклад громадянської активності та рішучої політичної позиції Петра Яцика у захисті українських інтересів, переносить нас до історії кардинала Йосипа Сліпого. Після смерті видатного лідера греко-католицької церкви митрополита Андрея Шептицького у 1944 році, саме Сліпого було обрано на його місце. Проте радянська влада постановила ліквідувати Українську Греко-католицьку церкву, змушуючи її вірян приєднуватися до Руської православної церкви під керівництвом Московського патріарха. Це рішення викликало обурення серед українських церковних діячів та їхніх спільнот. У відповідь на тиск, більшість лідерів та священників Греко-католицької церкви обрали еміграцію на Захід, де продовжували підтримувати церкву. Натомість Йосип Сліпий вирішив залишитися в Україні, що стало викликом для радянської влади. Він та інші греко-католицькі ієрархи, які не покинули країну, були заарештовані. Сліпого звинуватили в нібито співпраці з нацистами під час окупації, і він отримав восьмирічний термін ув'язнення, який згодом було продовжено. Лише на початку 1963 року, завдяки політичному тиску з боку Римського папи Івана XXIII та президента США Джона Кеннеді, Йосип Сліпий був звільнений.

Після звільнення кардинала Сліпого, численні українські єпископи звернулися до Ватикану з проханням призначити його патріархом Церкви. Однак, Папа Римський Павло VI відмовився задовольнити це прохання, що викликало обурення серед єпископів та української громади в цілому. Папа також ухвалив рішення про призначення нових єпископів у регіоні, не консультувавшись з кардиналом Сліпим. Ці дії багато хто з українців сприйняв як прояв недоброго ставлення до людини, яку вони глибоко поважали. Ситуація ускладнювалася тим, що Ватикан намагався налагодити відносини з Радянським Союзом, в тому числі і з Російською православною церквою. Ватикан вважав, що занадто велике визнання Сліпого може призвести до формування навколо нього єдиного фронту українських політичних, культурних та релігійних лідерів, що могло викликати невдоволення радянської влади.

Ця обставина спонукала Петра Яцика написати листа папі Павлу VI, в якому він висловив свій протест проти поводження з кардиналом Сліпим. Лист відображає глибокі переконання Петра. Відзначаючи переслідування та ув'язнення кардинала Сліпого, Яцик зазначив: "Мене вкрай засмучує усвідомлення того, що Святий Престол не підняв свій голос, щоб зупинити цькування та утиски церкви з боку комуністичного режиму. Важко повірити, що численні представники духовенства та вірні, які раніше були готові пожертвувати своїм життям за правду і справедливість, перетворилися на слабохарактерних доброзичливців, які, здається, не розуміють сутності радянського режиму". Якщо папа вважає, що радянська Росія зменшила переслідування християн після Хрущова, він додав: "Не варто звинувачувати скорпіонів у їхній природі; наївно думати, що скорпіон може стати лагідним папужкою".

Ми розглянули всього три приклади з епістолярної спадщини Петра Яцика та його участі в різних громадських акціях українців Канади. Три випадки з численних, оскільки Петро вважав це важливою складовою своєї діяльності в канадському суспільстві, починаючи з міста Міссіссаги, де він проживав, і завершуючи масштабами всього країни. Такий підхід сприяв зміцненню його репутації в Канаді, а також підвищенню авторитету української громади в цій дружній до нас країні. У вже згаданій книзі про незвичайне життя Петра Яцика наводиться один цікавий епізод. На початку 1980-х років його запросили на обід директори Банку Монреаля разом із президентами великих канадських компаній. Під час коктейлів один з директорів банку з приморської провінції запитав Яцика, чому він обрав Онтаріо, а не Альберту, куди, за його словами, "переїхала більшість українських фермерів". Це питання звучало, м'яко кажучи, образливо: співрозмовник оперував стереотипами про українців як про селян, які не можуть стати частиною міського життя. Петро проігнорував цю натякаючу репліку і відповів: "У моєму селі говорили: йди до лісу по дрова, до села за знаннями, а до великих міст за грошима. Мені не потрібні були дрова, і я не шукав знань, тому єдине, що залишалося, це гроші".

Петро Яцик досяг значних успіхів у бізнесі, ставши одним із найуспішніших підприємців та заможних людей української діаспори. Однак він витрачав свої кошти не лише на розвиток бізнесу в Канаді, але й на підтримку України, захист української мови, освіти, мистецтва та культури. У своїх записах він зазначав: "Я задоволений тим, чого досяг, і прагну робити ще більше. Я вважаю, що це 'більше' є невід’ємною частиною зростання й досягнень у будь-якій професії, оскільки життя пропонує можливості для амбіційних людей, коли їхні базові потреби вже задоволені. Щодо особистого щастя і самозадоволення, то в моєму віці я відчуваю більше задоволення від грошей, які віддаю, ніж від тих, що заробляю. Я особливо щасливий, коли можу підтримувати навчальні заклади, адже вважаю, що більша освіта веде до меншої конфронтації... Мій бізнес поглинув половину мого життя, заробляючи на існування, - писав він через кілька років. - Інша половина була присвячена зусиллям у сфері освіти та співпраці з науковцями для покращення життя моєї громади, розуміючи, що, підтримуючи розвиток знань, я також сприяю прогресу України та світу".

У своїх спогадах про батька Надія Яцик згадала одну з їхніх бесід. Вона стосувалася його наміру фінансово підтримати навчальну програму з українознавства в Гарвардському університеті. Сума в два мільйони доларів США була важливою частиною сімейних заощаджень. Коли Петро запитав, що Надія думає про його ініціативу, вона відповіла: "Якщо це важливо для тебе, не сумнівайся. Вони потребують цих коштів, тож надай їм допомогу". "Ти ж розумієш, - заперечив він, - що чим більше я жертвую, тим менше залишиться для тебе та твоїх сестер?" Надія запевнила його, що повністю усвідомлює наслідки. "Ти приїхав у цю країну без знань про канадську систему, без надії на допомогу та без грошей, - відповіла вона. - Але ти досяг успіху. Ми тут народилися, здобули освіту і маємо своїх друзів. Якщо ми не можемо стати самостійними, жодні твої гроші нам не допоможуть". Через багато років Петро Яцик зізнався, що намагався приховати, як сильно його вразили її слова. Вони залишилися в його пам'яті на все життя, глибоко закарбовані в його серці.

Майже 25 років минуло з моменту, коли життя цього видатного українця обірвалося. Надія Яцик взяла на себе відповідальність і з гідністю продовжує справу його підприємницької активності в умовах жорсткої конкуренції на бізнес-ринку. Вона не тільки продовжує його бізнес-спадок, але й активно підтримує Україну, захищаючи її інтереси в канадському суспільстві та за його межами, втілюючи в життя ті цінності, які її незабутній батько вважав своїм священним обов'язком.