Це виглядає так невинно... Люди 60 -70+ викладають чорно-білі світлини на містечкових сайтах. Школа, місце роботи, жовтневі та першотравневі паради, виступи художньої самодіяльності...
У кадрі ненав'язливо виринають атрибути епохи совка. І все це обговорюється в коментарях: а пам'ятаєш директора фабрики? А той був комсоргом на факультеті? А цей уже пішов з життя, а того кінотеатру більше не існує, і тієї їдальні... А ось ми, студентами, збираємо картоплю в колгоспі, а це - Дошка пошани на заводі. І спогади викликають ностальгійний зітхання - як же тоді все було прекрасно. Дівчатка в білих фартушках на останньому дзвонику, бутафорські національні костюми на сцені клубу, діти в садочку з Дідом Морозом і Снігуронькою, армійські фотографії... Це наша історія, чому ви так напружуєтеся? Ми ж не згадуємо про ковбасу по 2.20 чи газовану воду по три копійки? Це наша молодість, наше дитинство.
Переважно освічені особи, зокрема краєзнавці, займаються публікацією матеріалів, проте їхні дослідження часто обмежуються лише подіями середини 20 століття. У наш час, завдяки Інтернету, доступно безліч інформації про давні епохи, включаючи найвіддаленіші села. Існує можливість дослідити історію національно-визвольних змагань, адже ще живуть свідки комуністичного терору, які можуть поділитися місцевими переказами. Можна зафіксувати зникаючі слова, пісні й традиції, але цим займаються лише одиниці, і їхні напрацювання залишаються невідомими. Наразі, у часи війни, ностальгія за радянським минулим виглядає недоречно. У багатьох популярних публікаціях про села домінують історії про колгоспи, портрети радянських директорів шкіл і фабрик, а також списки посадовців, серед яких були комуністи та інформатори. Усе це подається у позитивному світлі, ретельно відфільтроване, аби не образити когось і не нажити ворога.
Ознайомтеся також: Поглиблення в історію.
Досить цікаво, як будуть сприйматися ці тексти та зображення через півстоліття, коли вже не залишиться людей, які пам'ятають епоху "розвинутого" соціалізму. Чи зможуть історики виявити істину, маючи в розпорядженні такі відредаговані матеріали?
Обережно, шановні, зважайте на наслідки, щоб вас не охрестили, не дай Боже, "ждунами". Так, ми всі були частиною комуністичного режиму, грали в ігри, вдавалися до обману та компромісів. Але деякі з нас змінилися, в той час як інші, кому пощастило - мали стабільну роботу, з якої можна було отримати вигоду, займали посади з доступом до ресурсів, співпрацювали з КГБ, будували кар'єру і десь у потаємному місці зберігають партквиток - вони сумують за минулим. І цим дрібним рибкам нічого не загрожує, адже тепер СБУ полює на більшу рибу. Для ФСБ ж такі особи залишаються потенційними союзниками, хоч вони й на словах виступають проти окупації та підтримують ЗСУ. Проте їхня риторика може змінитися. Лише наївна людина може вірити, що совок повернеться, і все буде даром - квартири, медицина, освіта, спеціальні магазини для обраних.
Чи не здається вам, що це небезпечна тенденція? Якщо ви з цим не згодні, спробуйте дізнатися більше про "захисників" Червонограда. Вони з такою пристрастю відстоюють радянську назву цього шахтарського міста, оскільки ностальгують за високими зарплатами шахтарів на неприбуткових шахтах, безкоштовними квартирами, низькими тарифами на комунальні послуги та доступною їжею. Нещодавно вони встановили табличку з написом "Червоноград", яка була згодом знята, і тепер вони аж киплять від обурення, вимагаючи повернення місту його радянського імені. Дехто навіть стверджує, що повернення назви — це неминучість.
Читайте також: Незбагненні шляхи декомунізації
Отже, якщо Шептицького захоплять, він обов'язково повернеться. Хоча б це були лише окремі голоси стурбованих, полум'я лише зростає. "Я виросла в Червонограді!", "Червоноград назавжди", "Нас не запитали, потрібно було організувати референдум".
Шановні, якби декомунізація відбувалася через референдуми, то зараз ми мали б Нестеров замість Жовкви, Дніпродзержинськ замість Кам'янського, а також безліч Первомайських та Жовтневих, разом із вулицями Лєніна та Пушкіна.
Коли постає необхідність у новому законодавстві, його ініціюють з вищих ешелонів влади, а не знизу. Не потрібно чекати на згоду директорів шкіл чи бібліотек, чи місцевих політиків, щоб реалізувати декомунізацію. Так само не звертають увагу на думки інтелектуалів, які досі осідають в Європі і висловлюють незадоволення з приводу знесення пам'ятників Пушкіну або того, що українці використовують Толстого для своїх потреб.
Ну, з цим вже все ясно, але хоронителям пам'яті совка вже час нагадати, що їхня ностальгія має в собі щось нездорове, що принцип розбитого вікна поширюється і на їхні невинні ностальгійні забави.
Ексклюзивно для Еспресо.
Про автора: Галина Пагутяк — українська письменниця, відзначена Національною премією імені Тараса Шевченка.
#Європа #Олександр Пушкін #Комунізм #Школа #Історія #Збройні сили України #Експрес-телебачення #Портрет #Терор (політика) #Федеральна служба безпеки #Інтернет #Кафетерій #Колгосп #Українська революція #Шахтар #Олександр Мороз (політик) #Кам'янське #Декомунізація в Україні #Парад #Ковбаса #Кінотеатр #Соціалізм #Картопля #Референдум #Жовква #Колаборант #Національна премія імені Тараса Шевченка
