Адаптація університетської мережі: як правильно обрати ефективні рішення?

Масове укрупнення університетської мережі стає неминучим через несприятливу комбінацію демографічних, економічних, військово-політичних та інших факторів. Декілька закладів вищої освіти стикаються з нестачею лабораторного обладнання та кваліфікованих кадрів для ефективної наукової роботи, в інших спостерігається відсутність українських абітурієнтів, а деякі університети залишилися без фінансово спроможних іноземних студентів. У певних закладах відтік студентів є досить стрімким — тисячі молодих людей залишили навчання протягом останніх років. Міністерство освіти і науки докладає зусиль для пом'якшення цієї кризової ситуації. За даними Рахункової палати, з 2021 року було прийнято понад 20 рішень щодо реорганізації університетів. У Львівській області програма укрупнення була реалізована в повному обсязі, тоді як в Дніпропетровській, Миколаївській, Одеській областях та Києві об'єднання відбулося вибірково. Інші регіони залишаються в очікуванні позитивних змін. У МОН повідомляли про наміри зберегти близько сотні університетів. Згідно з даними Рахункової палати, на сьогодні їх налічується 121. Таким чином, близько 20 закладів ще мають бути об’єднані, але деталі цього процесу поки що залишаються невідомими для широкої аудиторії.

Передумови до попередніх трансформацій часто супроводжувалися публічними дебатами, які, через скандали та відкритий протест, у певній мірі паралізували діяльність міністерства. За словами міністра освіти, озвученими на засіданні парламентського Комітету з питань освіти, науки та інновацій, існує план реорганізації, що ґрунтується на абсолютно об'єктивних даних, зокрема на суворих критеріях та статистичних показниках. Рахункова палата рекомендувала до 1 квітня затвердити критерії для відбору університетів, які підлягатимуть реорганізації в межах реформування освітньої мережі. Академічна спільнота має сподівання, що процес відбору учасників буде здійснено на основі критерійного підходу, за допомогою чіткої формули, що базується на відкритих даних. Це дозволить зменшити кількість звинувачень у корупції, лобізмі та суб'єктивності у прийнятті рішень. Ймовірно, випадок Одеської юридичної академії стане останнім, коли рішення про об'єднання не буде супроводжене публікацією кількісних оцінок за зрозумілими та загальноприйнятими критеріями. Час, коли міністерство оголосить список обраних, наближається, але поки що процес формування рішень не завершено, давайте обговоримо важливі аспекти, що стосуються обґрунтованості вибору кандидатів.

Аналізуючи публічні виступи та коментарі керівників Міністерства освіти і науки, можна виявити певну модель прийняття рішень.

Досвід попередніх реорганізацій вказує на те, що основними джерелами опору і протестів стали донорські університети. Тому вибір донора необхідно здійснювати обачно, детально та без упереджень. При аналізі критеріїв відбору донорів можна помітити, що вони в основному зосереджені на чисельності студентів. Існує поширене переконання, що чим більше студентів у виші, тим вищою є його якість. Але чи завжди кількість студентів є визначальним фактором? Чи можливо, що концепція "менше, та краще" має право на існування? Щоб відповісти на це питання, потрібно провести додаткове дослідження якості внутрішніх процесів у університеті, проте на даний момент керівники відповідних індикаторів ще не сформулювали чітких позицій.

В МОН побіжно згадували про відсоток успішних акредитацій НАЗЯВО за повною процедурою -- адже під час акредитації оцінюють не лише зміст освітніх програм, а й освітнє середовище загалом, а також матеріальні й людські ресурси. Цей відсоток можна з натяжкою вважати одним із таких індикаторів. Однак пізніше Михайло Винницький зауважив, що "механізм акредитації складний, але недосконалий; акредитація стала надто бюрократизованою, надто проблематичною", що може свідчити про відмову від намірів застосувати цей індикатор.

Чи існують взагалі прості та вимірювані показники, які могли б допомогти відрізнити якісний малий університет від менш успішного? На перший погляд, це може видатися неможливим, оскільки університети є надто складними системами. Проте, деякі базові показники можуть дати змогу зрозуміти, що університет явно не функціонує в ідеальному режимі, хоча можливо, ще не досяг стану повної дезорганізації. Розглянемо ці показники.

Згідно з Законом "Про вищу освіту", встановлено ряд вимог до структурних підрозділів вищих навчальних закладів. Наприклад, факультет повинен містити щонайменше три кафедри і мати не менше 200 студентів та аспірантів, які навчаються на денній формі. Якщо факультети не відповідають цим критеріям, це свідчить про те, що університет не може організувати свою діяльність без порушень законодавства. Чи можна вважати такий університет якісним — питання, яке потребує роздумів. У деяких навчальних закладах невеликі факультети намагаються видавати себе за навчально-наукові інститути. Формально це не є порушенням закону, але якість освітніх процесів від цього суттєво не поліпшується. Навіть якщо університет має невелику, але спеціалізовану аудиторію, ефективне управління карликовими факультетами в такому випадку буде під питанням. Варто зазначити, що для окремих факультетів, таких як військова підготовка, можуть бути доцільні винятки.

Еклектичний факультет можна охарактеризувати як такий, що об'єднує спеціальності, які не мають між собою жодного зв'язку, без належних міждисциплінарних освітніх програм. Це нагадує ситуацію, коли на одному факультеті співіснують, наприклад, хореографія та зоологія. Подібна еклектика виникає не з добрих причин і свідчить про те, що університет не в змозі адаптуватися до змінюваних умов, закрити невиправдані програми та зосередитися на важливіших напрямках. Часто таку еклектику маскують під привабливими назвами, як-от "факультет інноваційних прикладних технологій". Проте, варто лише заглянути в "обгортку", і стане очевидно, що технологічні спеціальності не є домінуючими, а іноді їх зовсім немає. Якщо факультет пропонує спеціальності з трьох і більше різних галузей з актуального списку, його можна без вагань вважати еклектичним, навіть не заглиблюючись у деталі. У такій ситуації питання про раціональну та ефективну організацію науково-освітньої діяльності стає цілком очевидним.

Якщо в університеті значна частина проректорів, деканів і завідувачів кафедр займає позиції в.о., а не має контрактних угод, це є тривожним сигналом щодо кадрової ситуації. Це може свідчити про невідповідність їхньої кваліфікації вимогам Закону "Про вищу освіту" або про проблеми в управлінських практиках. Швейцарський годинник так не функціонує.

Якщо відсоток таких викладачів є значним, то наприкінці навчального року (або навіть семестру) університет може опинитися в ситуації, коли залишиться без кваліфікованих кадрів, що ставить під загрозу його здатність виконувати державні замовлення. Крім того, викладачі несуть відповідальність лише у рамках термінових трудових договорів, що дозволяє деяким з них працювати за схемою "приходжу, викладаю і йду". Трудовий клімат у такому навчальному закладі, де співробітники постійно відчувають невизначеність, навряд чи можна вважати комфортним. Якщо б роботодавець компенсував цю невизначеність, як це роблять у країнах з потужними профспілками, це могло б стати вагомим аргументом на користь роботи в таких умовах. Але, як кажуть, "це не Ріо-де-Жанейро".

Що більше штрафних балів набере університет за запропонованими індикаторами, то ближчим є його стан до потрібної кондиції й сильніші шанси стати донором. Збір даних для наведених вище індикаторів не є чимось надскладним і таким, що потребує надзусиль. Дані за першими двома індикаторами доступні в ЄДЕБО. Отримання інформації за третім та особливо четвертим індикаторами потребуватиме певних зусиль. Але навіть із урахуванням частини запропонованих індикаторів можна покращити достовірність ідентифікації донорів, що зробить процес реорганізації менш стресовим і більш справедливим.