Непересічні дипломи: українська молодь вшановує пам'ять загиблих студентів - Vatican News

Світлана Духович у Ватикані.

Повномасштабна війна змінила життя кожного українця, й особливо молоді, яка мала б навчатися, мріяти й планувати майбутнє. Міжнародна ініціатива "Невидані дипломи" розповідає історії сорока українських студентів, які загинули на фронті або стали жертвами обстрілів мирних міст. Проєкт об'єднав молодь із різних університетів, щоб зібрати історії своїх однокурсників і друзів та розповісти про них світові.

Юлія Козанкевич, дізнавшись про загибель на війні однокласника, перетворила цей досвід на місію пам'яті. Сьогодні виставка експонується в університетах і громадських інституціях різних країн, нагадуючи, що за кожною втратою - історія конкретної особистості, її плани, мрії й невидані дипломи.

Юліє, як у Вас виникла ідея організації цієї виставки? Чому Ви особисто вирішили взяти участь у цьому проєкті?

Мені 22 роки. Я виросла у західній Україні, в місті Дрогобич, яке знаходиться у Львівській області. Наразі я завершаю магістратуру в Польщі. У 2023 році я дізналася про загибель мого однокласника Дмитра, з яким ми навчалися разом протягом більш ніж п'яти років у середній школі. Як і я, він також вирушив на навчання до Польщі, але у 2023 році повернувся в Україну та вступив до Збройних Сил, щоб захищати нашу країну. Через кілька місяців його життя обірвалося. Тоді йому було всього 20, як і мені. Після цієї новини я почала замислюватися над тим, що робити далі. Я дізналася, що інші знайомі з різних університетів почали збирати історії своїх однокурсників та однокласників, які загинули на війні. Це були розповіді студентів з університетів в Україні та за кордоном, різних соціальних статусів і конфесій. Це молоді люди, які мали потенціал відбудовувати нашу країну, ставати професорами, підприємцями. Війна забирає у нас молодь — нашу майбутню інтелігенцію. Відтоді, разом із друзями з Києво-Могилянського університету, ми зібрали 40 історій студентів, хоча насправді їх загинуло набагато більше. Це були мрійники, які прагнули творити щось дійсно надзвичайне, цікаве, сміливе, неможливе, як і всі ми у нашому віці. На жаль, їх життя обірвалося занадто рано. Ці історії розкривають коротке, але яскраве життя молодих людей, їхні прагнення та місця, де вони загинули. Їхні фотографії показують, якими вони були, їхні усмішки та очі, сповнені життя.

Після 2023 року я активно почала долучатися до організації цих виставок. Ми вже провели понад 100 заходів в університетах Європи. Мої колеги також займаються їхньою організацією в Азії, Африці та Америці. Ми прикладаємо значні зусилля, щоб ці виставки стали не лише статистичними даними, а й розповідями про те, через які випробування проходить Україна. Це також символ надії: те, що ми робимо, має своє значення; те, що Україна отримує підтримку щодня, дійсно важливо. У той час, коли багато молодих людей по всьому світу відвідують університети, українська молодь не має такої можливості. Ми боремося за безпеку Європи. Тому ми віримо, що це наш внесок у майбутнє миру в нашому світі.

Яким чином ви збирали історії цих студентів? Ви зверталися до сімей чи спілкувалися з їхніми друзями?

Більшість із сорока студентів, про яких йдеться, є нашими друзями, знайомими та однокласниками. Ми мали можливість спілкуватися з їхніми родинами, які дали нам згоду на публікацію, а також допомогли вибрати фотографії молодих людей і фрагменти їхніх історій. Наприклад, ми розповідаємо про одного юнака, який мріяв стати ветеринаром. Його батьки поділилися з нами, що він завжди любив тварин, тому й вирішив вступити на ветеринарний факультет в Україні. На жаль, у 2024 році він загинув під час ракетного обстрілу. Такі трагічні випадки, на жаль, продовжують відбуватися в Україні щодня. Проте вони не забирають у нас надії на те, що ми зможемо жити та творити далі.

Яким чином здійснюється організація виставок? Чи є спеціально призначені особи, які повністю присвячують себе цьому проекту?

Усі аспекти цього проєкту реалізуються на волонтерських принципах. Люди звертаються до нас з бажанням організувати виставку у своїх університетах чи інших установах, і ми надаємо їм нашу експозицію для демонстрації. У нашій ініціативі беруть участь більше ніж 100 волонтерів, які щороку безкоштовно допомагають нам донести ці важливі історії та свідчити про Україну. Ми вже провели понад 100 виставок в університетах Італії, Німеччини та України, а також у різних дипломатичних представництвах. У травні та серпні 2025 року ми також організували виставки у Римі. Вже більше 5 тисяч людей з усього світу мали можливість ознайомитися з цими виставками на різних рівнях, і ми плануємо продовжувати цю діяльність.

Чи були у Вас незабутні враження від відгуків про виставку, на якій Ви особисто були присутні?

Ми провели безліч виставок і отримали різноманітні відгуки. Особливо запам'яталась мені подія 2024 року, коли ми презентували нашу виставку в Нідерландах. Нам випадково випала нагода показати її нідерландським підприємцям. Нас було лише двоє: я і моя подруга. Уявіть: дві молоді студентки зустрічаються із сорока досвідченими бізнесменами. Спочатку мені здавалося, що вони дивилися на нас з певною недовірою. Але коли ми почали ділитися історіями з нашого життя та розповідати про молодих людей, які загинули, вже через п'ять хвилин у залі панувала тиша, а багато хто з присутніх не міг стримати сліз. Вони були глибоко зворушені тим, що життя не лише для задоволення та комфорту. У критичні миті є молодь, яка готова віддати все, навіть своє життя. Ми намагалися донести до нідерландських бізнесменів, що вони мають силу змінити світ. У них ще є шанс це зробити, адже наша молодь, на жаль, вже не має такого шансу. Це стало для мене неймовірним досвідом, який підтвердив, що незалежно від професії, віку, досвіду чи походження, те, що дійсно важливе і цінне в житті, може знайти відгук у кожному серці.

На жаль, повномасштабна війна триває вже чотири роки. Як Ви самі, як молода людина, переживаєте цей страшний період в історії України?

Я думаю, що сьогодні Україна проходить час метаної, глибокої переміни. І вона складна і болюча. Ми боремося за те, щоб вижити. Але як у християнстві, ми вже не можемо повернутися до того, що було, але мусимо йти далі і наново воскреснути. У всьому тому, що відбувається сьогодні в Україні - обстріли, смерті, боротьба кожного дня, щоб вставати, холод та відсутність електрики і опалення - для України зараз є викликом віднаходити сенс у тому, щоб жити як держава, щоб благословляти цей день, щоб радіти з нього, щоб благословляти людей, які живуть і які загинули. Я вірю, що сьогодні Україна несе великий дар для цілого світу: якщо ви готові віддати все своє життя за найвищі цінності, то вам все вдасться, навіть якщо це виглядає неможливо. Про це свідчить навіть наша історія з виставкою. Ми не могли уявити, що через молодих студентів, які ще самі "не стали на ноги" й не мають корисних контактів, можна показувати виставки там, де зазвичай немає нашого голосу. Що ми зможемо говорити про смерть, кажучи слова надії і любові. Це власне і є свідчення України. Ми не тільки ті, хто просить, але й ті хто дає. Якщо сьогодні світ готовий прийняти наш дар життя, радості, відваги, боротьби за правду, то ми ним поділимося.

Юліє, чи не складно Вам постійно занурюватись у розповіді про молодих людей, які втратили життя? Яка роль віри у Вашій здатності впоратися з цими емоціями та почуттями, що неминуче виникають?

Ми часто говоримо про те, що ті історії, які ми розповідаємо, - це ніби перебування на похоронах знову і знову. Для мене віра є колосально важливою. Тому що все, що я роблю, я роблю в ім'я Ісуса Христа. Я благословляю кожну історію, якою ділюся, та молюся за кожну людину, і прошу, щоб Бог говорив через мене. Щиро кажучи, ніхто не готував мене творити, організовувати, представляти. Я часто молюся: "Боже, веди мене туди, де Ти хочеш, до тих, до кого Ти хочеш. Я не маю готових рішень, мене ніхто цього не вчив. Але якщо Ти вкажеш мені шлях, я буду діяти". Думаю, що кожен християнин має покликання говорити про Ісуса Христа і свідчити своїм життям, що Бог - живий. Як українка, я свідчу, що Бог існує і Він живий. І завдяки живому Богові, ми як Україна ще живі.

Те, що відбувається сьогодні, складно витлумачити. Складно пояснити, чому ми говоримо про любов. Це переміна від Бога, Який любить і прощає тих, хто Його вбиває. Не йдеться про те, що це зло не матиме наслідків. За все потрібно буде взяти відповідальність. Тож це не применшує зла, яке Росія чинить сьогодні, вони повинні будуть взяти відповідальність. Але наша справа - продовжувати дякувати, любити, прощати. Ми покликані до того, щоб будувати і свідчити. І я надіюся, що люди, які знають Ісуса Христа, або ті, які шукають Його, через ці історії зможуть побачити, що Він - живий. Навіть у тих моментах, де немає надії, де ми бачимо смерть молодих людей, Він показує, що є життя далі. Що є життя в новій реальності і ці смерті мають сенс, тому що завдяки їхній жертві я сьогодні можу з вами розмовляти. Тому що вони себе посвятили. Це християнський підхід: інші віддають свої життя за моє життя. Сьогодні це означає бути українцями.

Які б слова ви хотіли передати своїм одноліткам — молодим людям у різних куточках планети?

Я би хотіла повторити слова Ісуса Христа, які зустрічаються нам багато разів: "Не бійтеся". Не бійтеся йти за Богом і робити неможливі речі. Не бійтеся покликання, яке Господь вам дає. Навіть якщо це означає жити в державі, де йде війна, і бачити смерть близьких вам людей. Не соромтеся Бога, Який є повною надією, радістю і миром. Не соромтеся Його в місцях, де ви вчитеся, де працюєте, з людьми, з якими ви знайомитеся, з якими живете. Не соромтеся Його - правдивого, реального, Який в один момент може вас втішити Своєю присутністю і надихає бути лідером. Як українська молодь, ми помічаємо, що не завжди маємо ідеальний вік чи кваліфікації, але якщо Бог нас кличе, ми слідуємо за Його покликом.