"Ми були "луга*донами". А сьогодні мої студенти борються за Україну": розповідь військового медика з Луганська.

#Політика #політика та державне управління

Посилання для територій, де сайт Радіо Свобода заблокований

У 2014 році луганський акушер-гінеколог Юрій Черних з дружиною та двома доньками поїхав лише з тим, що помістилось у машину. Починав життя заново: без роботи, трудової книжки, житла й майже без грошей. У різних містах України йому неодноразово доводилося чути образливе "луга*дон" на свою адресу. Але він ніколи не приховував, звідки родом.

Сьогодні він займає посаду майора медичної служби та керує передовим хірургічним відділенням, де займається евакуацією та порятунком поранених військовослужбовців. При цьому у нього на серці тяжкі спогади про рідну Луганщину, яку довелося покинути через російську агресію.

Чи справді Луганськ був проросійським, чому багато людей залишилися в окупації, як переселенці переживали неприйняття на вільній території України та що означає втратити не лише дім, а й цілу частину власного життя - про це Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) поговорили з Юрієм Черних.

"Донбас ніколи не був для Путіна окремою метою."

- Ви родом із Луганщини. Чи пам'ятаєте момент, коли зрозуміли, що все змінюється назавжди?

- [Президент РФ Володимир] Путін почав цю війну не за Луганськ, не за Краматорськ, не за Слов'янськ чи Луганську область. Йому ніколи не був потрібен Донбас окремо. Йому потрібна вся Україна.

Путін відкидає твердження про те, що Росія має на меті окупацію всієї України, стверджуючи, що бойові дії спрямовані на "захист" Донбасу, а також на "демілітаризацію та денацифікацію" країни. Проте, аналітики, експерти та політичні дослідники неодноразово зазначали, що головною метою Путіна все ж залишається контроль над усією територією України.

У 2014 році я став одним із перших викладачів Луганського медичного університету, який активно брав участь в евакуації навчального закладу. На той час я викладав акушерство та гінекологію студентам четвертого, п'ятого та шостого курсів. Це була велика група молоді, з якою ми часто спілкувалися, пояснюючи їм ситуацію та намагаючись переконати їх в необхідності виїзду.

Ми реєстрували університет заново, орендували приміщення, відновлювали всі документи - тоді ж усе було паперовим. Організовували вибори нового ректора після смерті Валерія Костянтиновича (Івченко Валерій Костянтинович - ректор Луганського державного медичного університету з 2003 по 2014 рік - ред.). Фактично всі ці процеси проходили за моєї участі.

У 2026 році я поїхав до Рівного на ювілей медичного університету. Мене запросили не просто як гостя - як друга, як земляка. Це було дуже тепло, приїхав туди, як додому.

У нашій реальності Луганщини практично не залишилося. Згідно з інформацією DeepState, на початку 2026 року 99,6% території Луганської області опинилося під контролем Росії. А я ж носю футболку з написом "Луганськ - це Україна" і їжджу на автомобілі з луганськими номерами.

Які емоції панували в Луганську до 2014 року? Чи дійсно місто мало проросійську спрямованість?

- Луганськ був першим декомунізованим містом України. Колись він називався Ворошиловградом, але на початку 90-х рішенням обласної ради місту повернули історичну назву - Луганськ. Тобто проукраїнські настрої там існували давно. Так, як і в будь-якому регіоні, були люди з різними поглядами.

Ми завжди вели медичні записи українською мовою. Дотримувалися українських стандартів у нашій діяльності. У нашому місті вулиці отримували нові назви значно раніше, ніж почалася масштабна декомунізація.

Другим декомунізованим містом став Маріуполь - тодішній Жданов. На жаль, доля цих двох міст склалася, як склалася.

Чи справді росіяни отримували підтримку від місцевих жителів навесні 2014 року?

- . Порівняйте це з тим, як люди зустрічали українську армію після звільнення Херсонщини чи Харківщини. Це були люди, які чекали своїх визволителів. На Луганщину ж прийшла озброєна "шобла".

Росія ніколи не заходить чесно. Вони не кажуть: "Ми - росіяни, ми тепер будемо тут". Вони завжди переодягаються "під своїх", захоплюють адміністративні будівлі, знаходять місцевих маргіналів, п'ють з ними. Тоді все виглядало дуже хаотично й незрозуміло.

Не слід ігнорувати обстановку, що склалася після Майдану. В Україні в той час до Луганщини вже існувало певне упередження. Місцеві жителі не мали проросійських поглядів; вони були в стані замішання. Аналогічні процеси відбувалися в Харкові, Одесі, Запоріжжі та Херсоні, але цим містам виявилося пощастило більше. Луганщині ж цього щастя не дісталося.

Як ви згадуєте ті події?

Я все це спостерігав особисто. Чітко пам'ятаю, як поліція відійшла. Як відбувалася здача будівлі СБУ. Як з Києва не надходило жодного розпорядження. І не лише у мене виникло відчуття, що були створені певні умови, які сприяли цьому розвитку подій.

Чи сталося це внаслідок некомпетентності керівництва, чи через брак лідерів, які могли б об'єднати людей, - це вже інша тема для роздумів. Проте ті, хто раптом почав брати в руки зброю, не з'явилися на порожньому місці. Хтось їх навчав, хтось роками плекали ці погляди.

"У всіх місцях нас називали 'лугадонами'."

Чи є серед ваших колег ті, хто продовжує працювати в Луганську? Якщо так, то яке це має підґрунтя: конформізм чи принципова позиція?

Це надзвичайно непросте питання. Мій брат залишився в Луганську, не покинув місто ще у 2014 році. Його дружина продовжує працювати в медичному університеті. І ось цікава деталь: вона є кандидаткою філологічних наук у галузі української мови і викладає саме цю дисципліну.

Більшість людей тоді залишилися. Хтось сподівався, що окупація триватиме недовго і скоро буде деокупація. Хтось не хотів залишати власний дім - було важливо спати в своєму ліжку. Хтось виїхав, але не зміг знайти себе на новому місці й повернувся. Я не можу сказати, що це були ідейні прихильники Росії. Принаймні серед тих людей, яких знав особисто.

Це не просто слова, а реальність, яку я пережив. Я завжди відкрито говорив про своє походження з Луганська, і навіть зараз у мене залишилися автомобілі з луганськими номерами. Однак пам'ятаю, як у Києві деякі люди навмисно замінювали свої номерні знаки, щоб не видавати своє походження. І це явище було не лише в Києві.

Людина опинилася в ситуації, коли втратила все. Тепер необхідно було знайти нове місце для проживання, сплатити за перший і останній місяці оренди, придбати новий посуд, а також оновити гардероб. А якщо в тебе є діти, ця задача стає ще більш складною.

Я здобув науковий ступінь кандидата медичних наук та обіймав посаду доцента на кафедрі акушерства та гінекології. Мав значний практичний досвід та вмів виконувати практично всі види гінекологічних операцій. Проте працював лише на неповну ставку. Чому так сталося? Справа в тому, що моя трудова книжка залишилася в Луганську. Тоді держава не передбачила, що люди можуть не мати можливості забрати свої документи з територій, які потрапили під окупацію.

Коли я звертався кудись, чув у відповідь: "То їдьте й звільняйте". Це був дуже важкий час. І далеко не всі змогли зрозуміти, що це не особисте ставлення до них, а хаос, у якому тоді опинилася вся країна, його треба було просто пережити.

Хто ж насправді залишив Луганський медичний університет?

На п'ятому та шостому курсах залишилося більше студентів, але чимало з них також вирушили далі. Серед них була наша патріотично налаштована молодь. Вони обирали інші українські виші для продовження навчання, незважаючи на всі труднощі, з якими їм доводилося стикатися.

Чи намагалися росіяни залучити українських медиків до співпраці?

- Коли я приїхав забирати свою трудову книжку, мені запропонували хорошу посаду. Пам'ятаю, як люди сміялися: "Куди ти їдеш? Україна - це не країна". Я казав: "Добре. Якщо ви так вважаєте..." Забрав документи й поїхав.

Якою, на вашу думку, є ставлення росіян до мешканців окупованих регіонів?

Як можуть вони проявляти ставлення до луганчан чи донеччан, якщо навіть до своїх співгромадян ставляться як до тварин?

Після свого перебування в Лисичанську я отримав пропозицію переїхати до Києва, а згодом - до Борисполя. Там я взяв на себе керівництво акушерсько-гінекологічною службою. На початку своєї роботи я також стикався з оповідями про "луга*донів".

Протягом трьох років ми стали свідками близько трьох тисяч пологів. Коли я прогулююсь Борисполем, мені стає зрозуміло, що багато дітей певного віку з'явилися на світ завдяки моїм зусиллям, і вони здорові. Це змушує людей переглядати свої погляди.

Бо можна нескінченно показувати луганчан як алкоголіків із автоматами. А можна показати луганських науковців, викладачів, лікарів. Можна показати людей, які все життя працювали для України. До речі, найкращий учитель України з української мови - теж У 2021 році переможцем національної премії Global Teacher Prize Ukraine став учитель української мови і літератури з Кадіївки на Луганщині Артур Пройдаков..

Велична війна: "Отримав призначення і розпочав свою службу"

- Як ви зустріли повномасштабне вторгнення?

У той час я був зайнятий у Національному інституті раку, де керував відділом онкогінекології.

У 2018 році, коли Росія захопила українські катери в Азовському морі і був оголошений воєнний стан, я пройшов військовий облік у Бориспільському ТЦК. Тоді мені видали мобілізаційне свідоцтво та повідомили, що в разі нової хвилі мобілізації мене призначать на службу.

24 лютого 2022 року я і моя дружина були розбуджені звуками вибухів, і в нас миттєво виникло усвідомлення, що розпочалася масштабна війна. У той момент черги ще не були такими великими. Я встав, отримав повістку і розпочав свою службу.

Спершу я обіймав посаду керівника медичної служби батальйону територіальної оборони. Після того, як оборона Києва була успішно завершена, мене перевели до фронтового хірургічного підрозділу.

Протягом уже чотирьох років ми приймаємо постраждалих, стабілізуємо їхній стан, надаємо необхідну медичну допомогу та готуємо до наступної евакуації.

Чи мали ви можливість підтримати цивільних осіб, що залишаються в зоні конфлікту?

Звісно. До нас потрапляли як військові, так і цивільні особи. Лікували також і місцевих жителів. Однак, напевно, вас більше цікавить, про що вони розповідають і кого вважають винним у руйнуванні своїх домівок? Відповіді різні: одні звинувачують одних, інші - зовсім інших.

Іноді трапляється так, що людина перебуває вдома, і в цей момент у його житло влучає російський снаряд. І вона може висловити думку: "Якби не існувало України, не було б і цього снаряда". Що на це можна заперечити? Вода, напевно, мокра.

Яке у вас ставлення до тих, хто протягом багатьох років ігнорує можливість евакуації?

- Якщо людина з п'ятого разу не хоче евакуюватися, сидить там і чекає на цих... І щоб наші ще й бігали туди, возили їй хліб.

Я усвідомлюю, що ми є досить соціальною державою, яка піклується про своїх громадян. Проте, наприклад, у Луганську виникає питання: чому стільки років доводилося страждати? Чому не було можливості переїхати до Росії? Це ж така велика країна, де вистачає всього необхідного.

Зараз прийшла війна, Росія прийшла, усе знищила, а вони все одно продовжують її чекати. Ну як до цього ставитися? Просто Росія ставитиметься до них так само, як і ми, - як до зрадників. А зрадник - він усюди зрадник.

Чи відчуваєте ви себе комфортно, спілкуючись із мешканцями прифронтових районів?

Так, саме так — на Луганщині та Донеччині. Я ж звідти, тому мені не потрібно розповідати про життя людей до війни, їхні настрої чи початок всього цього. Звісно, існують різні обставини.

Найвища напруга спостерігалася у 2014-2015 роках. Проте згодом ситуація стала більш прозорою, і вже у 2016-2017 роках більшість мешканців регіону почала сприймати українських військових з розумінням.

Чи часто вам трапляються співвітчизники на передовій?

Досить часто. І луганчани, і донеччани - їх чимало. Але, що вражає найбільше, так це те, що я регулярно натикаюся на своїх студентів. Це юнаки та дівчата, яких я колись навчав у вищому навчальному закладі. Також зустрічаю своїх однокурсників і колег.

Довгий час ми залишалися для багатьох "луга*донами". Можливо, сьогодні не всі згадують, наскільки це було популярним. Проте ми не забули. І водночас, серед тих, хто родом з Луганщини та Донеччини, є чимало людей, які нині борються за Україну.

Нещодавно я мав розмову з норвежцями, і намагався донести до них одну ідею. Мені 45 років, і все моє дитинство пройшло в абсолютно іншій реальності: ми слухали російську музику, святкували 9 травня, підтримували дружні стосунки з Росією. Такою була наша виховання. І тепер виходить, що...

Ти нагадуєш мені рак-відлюдника. У мене більше немає жодної фотографії з дитинства. Шкільних альбомів теж не збереглося. Нещодавно моя донька натрапила на мою стару світлину у військовому квитку і навіть не змогла впізнати мене. Розумієте, до чого це веде?

Тридцять три роки мого існування раптом були вирвані з пам'яті й залишені позаду в один момент.

Усі ми прагнемо жити в єдиній країні. Ми цінуємо свою мову, історію та культуру. Бажаємо бути частиною Європи, а не жити в світі, де людям диктують, кому слід поклонятися.

У нас є президент, якого критикує значна частина населення. А в Росії ситуація зовсім інша: людина виходить на площу з чистим аркушем паперу — без жодних написів — і отримує сім років тюремного ув'язнення. Це два абсолютно різних світи.

Україна вже визначилася зі своїм шляхом. Саме за цю вибірку ми сьогодні боремося.