Майстер, Всевишній, Творець. Чому суперечливі викладачі університету Карпенка-Карого викликають асоціації з лідерами релігійних сект?

Це запитання турбувало вашу Антоніну вже давно. І ось тут, нарешті, на нього масово почали відповідати.

Авторка також зацікавилася іншим аспектом: чому в театральних навчальних закладах та серед професіоналів театру панує така велика кількість пафосної термінології. Наприклад, вони не просто працюють, а «служать». Чому так? А, зрозуміло. Театр сприймається як храм мистецтва, тому й «служать» у ньому.

Хоча в жодних словниках це не прописано, але різні люди, зокрема і медійники, радо повторюють ці бздури, вигадані самими театралами ще за совка, щоб створити навколо себе якийсь ореол "не таких, як усі". Митців. Творчих людей.

І в університетах їх навчають не просто викладачі, а справжні майстри своєї справи. Саме Майстри.

Знаки оклику не мають обмежень — чим більше, тим краще.

На мою думку, усе це завжди виглядало надто піднесено і, в цілому, тривожно. Власне, так воно й було, і залишається. Сьогодні ми можемо це досить чітко розпізнати. Адже слова — це не просто набір звуків. І проти них вже давно виступають окремі особистості на сценах театру, які прагнуть нарешті змінити процеси, відмовившись від радянських стандартів. Без Майстрів і служителів у святих місцях.

Як ви, напевно, помітили, сьогодні ми стали свідками потужного потоку скандалів, що вирували навколо університету імені Карпенка-Карого. Це іронічно, адже перші резонансні інциденти з цим навчальним закладом почалися з обговорення його туалетів. І не лише цього. Згадаємо 2018 рік.

Тоді ситуація була обговорена і, зрештою, вщухла. Як це було кілька років тому з Володимиром Талашком. За першими сміливими людьми прийшли інші, процес запустився, і я сподіваюсь, що це стане переломним моментом у нашій театральній освіті. Але це лише початок, адже в інших сферах нам ще багато чого потрібно зробити.

Журналістка та блогерка Аліна Доротюк представила нове відео, в якому зібрала свідчення випускників та випускниць Юрія Висоцького. Ця особа не лише викладач, а й декан факультету театрального мистецтва. У своїх розповідях колишні студенти звинуватили його в психологічному насильстві та сексуальних домаганнях.

Прикметно, що їхні розповіді були як під копірку. Це згадки про те, що Висоцький, мовляв, постійно називав дівчат занадто товстими. А коли вони худли, нарікав, що вони занадто худі. Інші зауваження щодо зовнішності, штибу "ти як сільська баба з цією зачіскою". І, зрештою, шок-контент. Висоцькому начебто не подобався жовтий колір, тому його боялися носити. Клав руку на коліна дівчат. Відтягував бретельки бюстгальтера і відпускав (Шооо?).

Сам Юрій Висоцький також дав Аліні коментар. Але нічого не заперечував. Точніше, сказав, що це якась кампанія, влаштована спеціально проти нього, і він знає, чиї вуха там стирчать. Але поки нічого не казатиме. Нагадаю, що рівно це саме твердять і твердили інші викладачі, які отримували схожі звинувачення. Ну логічно, це ж МАЙСТРИ. Тому проти них може бути лише якась хитромудра та загадкова кампанія.

На цю тему є цікавий пост від режисерки Тамари Трунової, а також численні коментарі під ним.

Проте я хочу зосередитися на одному з цих аспектів. Усі персонажі цього відео постійно зазначали, що відчували страх перед своїм викладачем. Ой, вибачте. Перед Майстром. МАЙСТРОМ. За їхніми словами, це було не лише просте відчуття страху; воно перепліталося з повагою, захопленням, ідеалізацією та навіть обожнюванням. І саме тому, пояснюють студенти, вони не могли адекватно реагувати на те, що влаштовував їхній маестро. "Цей самий Майстер! Щось надзвичайне!".

Немає жодних сумнівів, що всю цю термінологію повигадували не лише через екзальтованість, а й тому, що все це добре працює на абсолютно нездорову, але вигідну деяким викладачам атмосферу. Тим, які хочуть передовсім самостверджуватися, а не ділитися досвідом і навчати. Домінувати над іще зовсім юними людьми, в принципі, значно легше, ніж над більш дорослими.

Ось ти й на парах, виходячи з занедбаного гуртожитку, де твоє життя не зовсім вражає. І тут ти опиняєшся в компанії вельми статусної особистості. З людиною, що втілює могутність і вплив, не більше не менше. У незвичайному виші, який не для всіх, а тільки для тих, хто має творчий порив. Ці люди дуже унікальні і готуються до свого покликання.

Але хто такий МАЙСТЕР Юрій Висоцький? Постійні глядачки українських телеканалів, наприклад, можуть знати його як телевізійного актора, якого час від часу бачать у різних серіалах. І, чесно сказати, не те щоб до скандалу одразу назвали б його на ім'я.

Він також займається дубляжем. Це чудово. Але чи можемо ми відразу виділити його знакові ролі? Такі, що звання МАЙСТРА виглядало б хоч трішки виправдано? Очевидно, що це сприймається лише в межах університету Карпенка-Карого, де цю ілюстрацію створили самі експерти.

Юрій Висоцький у серіалі "Моя улюблена Страшко"

Схожа ситуація спостерігається і у інших викладачів університету, які самостійно обрали для себе статус божеств, оскільки система не лише дозволяє, а й вимагає такої поведінки. Це вже стало своєрідним статусом для нас, театралів. Якщо чесно, все це виглядало б кумедно, якби не було так сумно. Мені це дуже нагадує шлях Каньє Веста, який з усією помпезністю проголошував себе богом і Ісусом, влаштовуючи відповідні шоу. Хоча спочатку його творчість справляла враження, настала пора визнати: досить уже.

Усе це не лише породжує нездорові уявлення про навчальний процес і стосунки з викладачем, а й негативно впливає на рівень знань і вмінь випускників. Не дивно, що вони роками жаліються, що особливо нічого їх там не навчили. Або навіть гірше. Режисери та режисерки твердять, що ліпше працюватимуть з непрофесійними акторами та акторками, ніж з випускниками Карпенка-Карого.

У такій практично орієнтованій професії досягнення викладачів мають надзвичайно велике значення. Безперечно, важливими є також їхні педагогічні здібності. Ці слова виходять від особи, яка закінчила факультет журналістики, що має готувати фахівців, які працюватимуть не лише в теорії. Багато з наших викладачів не мали жодного досвіду в медіа-індустрії і не вміли створити навіть базові матеріали. Навчання в них не давало ніякої користі, оскільки вони лише ділилися абстрактними ідеями, які не мали нічого спільного з реальним життям.

Проте існували й так звані практикуючі журналісти (наче є інші варіанти). Саме на їх заняття було справжнє бажання приходити. Варто зазначити, що ці викладачі були видатними професіоналами у своїй сфері, тому й знання, які ми отримували, були набагато глибшими та змістовнішими. Це цілком зрозуміло, адже вони мали чимало досвіду, яким могли поділитися.

Крім того, надзвичайно важливо, щоб студентів навчали не лише аспектам творчості, але й практичним, індустріальним аспектам. Слід розуміти, як відбувається дистрибуція, кінопрокат, як ефективно просувати фільми, а також які правила діють на кінофестивалях. Випускники факультетів кіномистецтва повинні мати за плечима хоча б один фільм, який був не лише професійно знятий, але й успішно продемонстрований на дорослому рівні, наприклад, на кінофестивалях. Це окремий, великий світ, в якому важливо мати чітке уявлення про його особливості.

Які знання можуть мати люди, що перебувають у власному ізольованому світі, затиснутому в радянських традиціях? Де шанується культ Майстра, замість того, щоб співпрацювати з особою, яка готова навчати, підказувати, підтримувати та допомагати розкрити потенціал. Найважливіше — це вміння шукати себе, свій власний голос, а не боязко заглядати в очі авторитету.

На завершення, рекомендую переглянути невеличкий сюжет на каналі "Плюси", присвячений Юрію Висоцькому. Його колишній учень і телеведучий Олександр Попов завітав у гості, щоб згадати про свої студентські роки. Зверніть увагу на те, як автор матеріалу стає знервованим у спілкуванні зі своїм колишнім викладачем, хоча вже давно не є студентом, а відомою медійною особистістю.

На завершення Висоцький зазначає: "Ваші трансляції в суботу та неділю. Можливо, ви там і не переживаєте, але знайте, що я їх переглядаю".