Майстер, Творець, Бог. Які ж причини, що викладачі Карпенка-Карого, котрі потрапили в скандали, так схожі на лідерів релігійних сект?

Це питання вже довгий час непокоїло Антоніну. І ось, нарешті, багато людей почали давати на нього свої відповіді.

А ще вашу авторку турбувало інше - чому у театральних вишах (і, відповідно, у театральних колах) так багато пафосної термінології. Приміром, вони не ходять на роботу, не працюють, а служать. З чого б це? А, точно. Театр - це храм жеж. Тому і служать.

Хоча ні в яких словниках це не прописано, але різні люди, зокрема і медійники, радо повторюють ці бздури. Вигадані самими театралами ще за совка, аби створити навколо себе якийсь ореол "не таких як усі". Митців. Творчих людей.

І навчають їх в університетах не якісь там жалюгідні викладачі, а майстри. А Майстри.

Знаки оклику не мають обмежень – чим їх більше, тим ефектніше!

Як на мене, усе це завжди звучало надміру екзальтовано і загалом стрьомно. В принципі, так воно було і є. Як ми нині можемо доволі чітко розгледіти. Бо слова - це не просто слова. І проти них вже давно виступають окремі люди у театрах, які хочуть, нарешті, будувати процес не за радянськими лекалами. Без Майстрів та служінь у храмах.

Як ви вже могли помітити, нині ми споглядаємо грандіозне цунамі з лайна, яке виливається з університету імені Карпенка-Карого. Іронічно, бо на моїй пам'яті серія скандалів з цим вишем почалася саме з резонансного матеріалу про тамтешні вбиральні. І не тільки. Будь ласка, 2018 рік.

Тоді обговорення ситуації вщухло, нагадуючи випадок з Володимиром Талашком кілька років тому. Після перших сміливих кроків однодумців до процесу приєдналися інші, і я сподіваюся, що це стане знаковим та революційним моментом у нашій театральній освіті. Але на цьому не слід зупинятися, адже в інших сферах нам ще належить багато роботи.

Журналістка та блогерка Аліна Доротюк презентувала нове відео, в якому зібрала свідчення колишніх студентів та студенток Юрія Висоцького. Він не лише викладав, а також обіймав посаду декана факультету театрального мистецтва. У своїх розповідях вони висловили серйозні звинувачення щодо психологічного насильства та сексуальних домагань з його боку.

Вражає, що їхні свідчення були майже ідентичними. Вони згадували, як Висоцький нібито постійно критикував дівчат за їхню вагу: якщо вони набирали, він заявляв, що вони занадто повні, а коли худнули — що занадто худі. Інші коментарі стосувалися зовнішності, наприклад, "з таким волоссям ти схожа на сільську бабу". І, звісно, були й шокуючі моменти. Кажуть, Висоцькому не подобався жовтий колір, через що дівчата уникали його в одязі. Він також мав звичку класти руки на коліна дівчат, а ще відтягував бретельки бюстгальтера, лише щоб відпустити їх (Шооо?).

Юрій Висоцький також висловив свою думку щодо ситуації, але не заперечував висунуті звинувачення. Він зазначив, що це може бути частиною кампанії, спрямованої конкретно проти нього, і що знає, хто може стояти за цим. Проте поки що вирішив не коментувати деталі. Слід зауважити, що подібні висловлювання звучали і від інших викладачів, які стикалися з аналогічними звинуваченнями. Це цілком зрозуміло, адже вони є МАЙСТРАМИ своєї справи, тому ймовірно, що проти них діє якась складна і таємнича кампанія.

На цю тему є чудовий пост від режисерки Тамари Трунової, а також цікаві коментарі під ним.

Я хочу звернути увагу на один з цих моментів. Всі персонажі цього відео підкреслювали, що відчували страх перед своїм викладачем. Ой, вибачте, перед Майстром. МАЙСТРОМ. З їхніх слів випливало, що це було не лише просте почуття страху, а й суміш поваги, захоплення, ідеалізації та обожнювання. Тому студенти пояснюють, що не могли адекватно реагувати на дії свого маестро. "Цей Майстер! Це щось сакральне!".

Безперечно, що ця термінологія була виinventована не лише завдяки екзальтації, а й через те, що вона сприяє створенню абсолютно нездорової, але вигідної для певних викладачів атмосфери. Це стосується тих, хто прагне перш за все самоутвердження, а не передачі знань та досвіду. Контролювати молодих людей значно простіше, ніж більш зрілих.

Ти приходиш на зустріч, ще й з гуртожитку, де твоє життя далеко від ідеалу, і раптом опиняєшся поруч із вражаючою особистістю. З людиною, яка має статус Вседержителя — не менше! Це не просто університет, а справжня кузня талантів, призначена лише для обраних. Тут збираються творчі натури, які вирізняються своєю унікальністю та готуються до служіння вищій меті.

Але хто такий МАЙСТЕР Юрій Висоцький? Постійні глядачки українських телеканалів, наприклад, можуть знати його як телевізійного актора, якого час від часу бачать в різних серіалах. І, чесно сказати, не те щоб до скандалу одразу назвали б його на ім'я.

Він також займається дубляжем. Це чудово. Але чи можливо моментально назвати його знакові ролі? Чи достатньо вони значні, щоб титул МАЙСТРА звучав хоч якось справедливо? Схоже, це сприймається лише в рамках університету Карпенка-Карого, де цю репутацію сформували самі експерти.

Юрій Висоцький у серіалі "Моя улюблена Страшко"

Те ж саме можна сказати і про інших викладачів університету, які самі узурпували роль божеств, адже система не лише дозволяє, а й вимагає такої поведінки. Це наш, театральний статус. Мушу зізнатися, все це виглядало б дуже кумедно, якби не було так сумно. Адже ця статусна манера нагадує мені життєвий та творчий шлях Каньє Веста, який з усією помпезністю проголошував себе богом, Ісусом і влаштовував відповідні шоу. Хоча спочатку його творчість справді вражала, та, як кажуть, everything has its limits.

Усе це породжує не лише нездорові уявлення про навчальний процес і стосунки з викладачем, а і негативно впливає на рівень знань і вмінь випускників. Не дивно, що вони роками жаліються, що особливо нічого їх там не навчили. Або навіть гірше. Режисери та режисерки твердять, що ліпше працюватимуть з непрофесійними акторами та акторками, ніж з випускниками Карпенка-Карого.

Бо у такій доволі практичній професії здобутки викладачів неймовірно важливі. Звісно, як і педагогічні таланти. Пишу це з точки зору людини, яка закінчила журфак, який має готувати також людей далеко не теоретичної професії. У нас більшість викладачів не мали жодного стосунку до медіа і не вміли написати найпростіших матеріалів. Толку з їхнього навчання не було жодного, бо вони просто розповідали на парах якісь дурниці, які не мали стосунку до реальності.

Але і були так звані журналісти-практики. Наче бувають інші. Саме на їхні пари був сенс приходити. Причому, чим ці викладачі були кращими журналістами, тим якісніші знання нам давали. Логічно, бо було чим поділитися.

Крім того, надзвичайно важливо, щоб студентів готували не лише до їхньої творчої діяльності, а й до більш практичних аспектів індустрії. Серед таких аспектів — процес дистрибуції, кінопрокату, методи просування фільмів, а також існуючі правила на кінофестивалях. Випускники кінематографічних факультетів повинні мати за плечима хоча б один фільм, який не лише був створений на професійному рівні, а й продемонстрований у відповідних умовах. Наприклад, на кінофестивалях. Це окремий значний світ, у якому важливо вміти орієнтуватися.

Що про це все можуть знати люди, які живуть у своєму ізольованому світі, який застиг у радянщині? В якому має місце поклоніння Майстру замість співпраці з людиною, яка буде тебе навчати, підказувати, підтримувати і розкривати потенціал. І головне - шукати себе, свій голос, а не злякано зазирати в очі метру.

На завершення, запрошую вас переглянути короткий сюжет на каналі "Плюси", присвячений Юрію Висоцькому. Його колишній учень, телеведучий Олександр Попов, завітав у гості, щоб згадати про свої студентські часи. Зверніть увагу на те, як автор сюжету відчуває певне хвилювання під час розмови з колишнім викладачем, попри те, що він вже давно не студент, а вже відомий телевізійний діяч.