"Прямуємо до рогозу": відродження давнього мистецтва

Два роки тому традиція виготовлення виробів з рогозу в селах Щітки та Писарівка була занесена до Національного реєстру нематеріальної культурної спадщини України.

Кошики, капелюхи, постоли та килимки з рогозу (або, як їх тут називають, рогози) виготовлялися на Вінниччині протягом кількох століть. Вони були легкими і міцними, служачи своїм власникам протягом багатьох років. Це ремесло стало важливою частиною життя селян, які продавали свої вироби місцевим жителям і торгівцям, що вивозили їх за кордон. З часом це мистецтво набуло нових форм і актуальності, залишаючись в тренді й до сьогодні. Проте справжніх майстрів та регіонів, де це ремесло збереглося, в країні залишилося небагато. Адже це вимагає великої праці, терпіння та часу. Продукти, що виходять в результаті, - це стильні екологічні речі для побуту та унікальні сувеніри з натуральних матеріалів.

Рогозоплетінням здавна займалися у с. Щітки Вінницької міської громади. Носійкою цієї традиції, внесеної до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини, є відома народна майстриня Надія Іщенко. Вона й розповіла Укрінформу, як шумкий рогіз віками перетворювався на ошатні плетені кошики.

"КОШОПЛЕТИ" Й "ТОРБАРІ"

Для Надії Іванівни виготовлення кошиків з рогозу стало справою, яка передається з покоління в покоління. У її рідному селі Щітки плетіння з рогозу має давню історію, адже цим ремеслом займаються тут уже з XVI століття! За легендою, в минулому в селі жило незряче подружжя. Щоб вижити, вони збирали рогіз з водойм, сушили його та виготовляли щітки, які використовували, зокрема, для побілки стін. Можливо, саме з цієї причини і виникла назва села, вважає майстриня.

Поступово використання рогозу, який виростав на місцевих водоймах, стало більш розвиненим. Наші умільці вдосконалювали свої навички, дійшовши до плетіння кошиків. У 20-х роках минулого століття щітківські кошики здобули третє місце на всесвітньому фестивалі в Австрії серед виробів народних майстрів. Існує навіть легенда, що один з місцевих майстрів зміг викупитися з кріпацтва завдяки своїм кошикам, - ділилася жінка.

Вона навчилася плести кошики, спостерігаючи за своєю мамою.

Я вже на заслуженому відпочинку і, як часто говорять, народна майстриня. Але це визначення мені не зовсім до вподоби: в нашому селі тих, хто займається плетінням з рогозу, завжди називали "кошоплетами" або "торбарями". Це мене в дитинстві досить сильно ображало, оскільки я є спадкоємицею цієї давньої традиції. Моя мама і мій дядько створювали ці чудові кошики, а ось мої бабусі і дідусі цим не займалися. У них були колгоспи, і вільного часу не вистачало, а зарплата була така, що додаткова робота не була потрібна. Моя мама, хоча й мала певний фінансовий комфорт, також не плела рогозу для заробітку. Проте її подруги були трохи біднішими, і плетіння кошиків ставало для них додатковим заробітком. Вечорами вони збиралися у когось з них на "оденки" (це коли жінки разом виконували різну ручну роботу: шили, вишивали, чистили пір'я тощо), а мама залишалася сама. З часом вона приєдналася до своїх подруг, захопилася цим заняттям і досягла високого рівня майстерності. Її кошики завжди отримували схвалення!

Як ви дізналися про рогозоплетіння і що вас у цьому захопило?

- Ще в дитинстві мене зацікавило фінансове питання, - усміхається Надія Іванівна. - Пам'ятаю, як поверталася зі школи, а вдома нікого немає: мама пішла до тітки, щоб зробити кошик. Я пішла до них і попросила ключ від дому. Мама сказала: "Доню, присідай, спробуй зробити кошик. Я його продам, і ти отримаєш 10 копійок за маленький. Якщо зробиш десять за місяць, то матимеш рубля". Це було на початку 70-х років, і 10 копійок тоді були значною сумою для дитини. Коли мама дала мені рогозу і показала, як плести, у мене все вийшло з першого разу. Тітка подивилася і сказала мамі: "Дивись, Валю, вона точно буде плести кошики!". Відтоді я і займаюся цим, - ділиться майстриня.

В середині 1980-х років кошики набули значного розповсюдження. Посередники з курортних міст почали активно їх замовляти, щоб згодом реалізовувати туристам, які використовували їх як пляжні сумки. У важкі 1990-ті плетені кошики стали для мешканців Щіток не лише джерелом додаткового доходу, а й важливим засобом для виживання.

У мене була пауза в плетінні з рогози – я стала дорослішою. Школа, екзамени, робота на авіаційному заводі. А потім настали 1990-ті, час великих труднощів. Зарплати не виплачували, а пенсія була зовсім мізерною. Тоді ми з мамою серйозно зайнялися виготовленням кошиків: працювали над ними протягом двох тижнів, а потім мама з тіткою продавали їх у вагонах електричок. Звісно, заробляли небагато, але цього вистачало на найнеобхідніше, - ділиться спогадами жінка.

Таке давнє мистецтво допомагало їм уникати бідності, як і їхнім предкам століттями раніше.

"ІДУ В РОГОЗУ!"

У селі Щітки традиційно виготовляють різноманітні корзини з рогозу, які мають різні форми, такі як трапеція, барилко, капелюх і полтавка. Кожен з цих виробів мав практичне призначення, що забезпечувало зручність у використанні для різних видів діяльності. Крім того, раніше тут також виготовляли личаки — легке та тепле домашнє взуття. Для використання на вулиці їх підошву обробляли смолою з додаванням піску. Мешканці села також створювали килимки на верстатах, які слугували покриттям для підлоги біля дверей.

Та починався шлях до появи будь-якого виробу із заготівлі рогозу, який ріс на ставках. І був цей шлях дуже тривалим.

Каже, що зі свіжого рогозу кошики не плели - він до листопада мав сохнути надворі в погожі дні. І не дай Боже, щоб замок під дощем, бо зіпсується! За цей час рогіз вигорав, вибілювався, а потім досихав на горищі цілий рік. Далі пучки рогозу лущили - відбирали найкращі середні листки і стебла, відмочували їх до еластичності й лише тоді починали плести кошики.

Ніжний "Мамин" кошик

Кошики зазвичай плели в зимовий період, коли сільськогосподарських справ ставало менше. Надія Іванівна згадує, що в Щітках майстрині переважно створювали традиційні трапецієподібні кошики. Ця форма є найстарішою та найпоширенішою, адже такі кошики зручно транспортувати — вони легко укладалися один в одного, утворюючи цілі купи.

Ці кошики, виконані в різних розмірах та з різноманітними візерунками, залишаються популярними й по сьогодні.

Для мене мистецтво плетіння з рогози асоціюється з нашим традиційним трапецієподібним кошиком, який виготовляла моя мати. Як говорили наші бабусі, були майстри, що спеціалізувалися на цьому делікатному ремеслі – кошоплети. Крім того, люди створювали килимки з рогози на спеціальних верстатах, що у нас називалося "бити матки". Також на цих верстатах виготовляли кошики, відомі як "полтавки". Вони були просто неймовірні! - згадує майстриня.

Вона зазначає, що плетіння з рогози – це трудомісткий процес, який вимагає значної уваги та часу. Наприклад, для створення маленької цукерниці досвідчена майстриня витрачає близько шести годин, що вважається досить швидким темпом. Однак цей процес також має медитативний і терапевтичний ефект. Пані Надія додає, що в цьому є й певна містика.

Щороку я розпочинаю свою діяльність з плетіння класичного трапецієподібного кошика, який мені навчила робити мама. Якщо спробую взятися за щось інше, то вся зима виявляється марною, - стверджує вона.

А ще, розповідає Надія Іванівна, у кожного майстра-кошоплета своя "каліграфія", за якою можна розрізнити, де чия робота. Хоча технологія та візерунки плетіння з рогози напрацьовувались упродовж століть.

Ця технологія базується на комбінації різних візерунків. Основним є "мотузочка" — найміцніший плетений візерунок, що використовується майже в усіх виробах. "Канатик" — це варіант мотузочки, що складається з 3-4 рогозин. Також існує візерунок "шашечка", який формується завдяки чергуванню горизонтальних і вертикальних рогозин. Для завершення виробу застосовуються "стовпчик", "решіточка з двох рогозин" і "бордюрчик", які переплітають кожні дві основи, створюючи безкінечний ряд.

Перед початком плетіння виготовляють форми, навколо яких вироби створюються спіралевидним методом. У минулі часи для цього використовували виключно дерев'яні основи, тоді як сучасні ремісники застосовують як дерев'яні, так і пінопластові чи пластикові форми.

ПОВЕРНУЛОСЯ У МОДУ

Надія Іщенко - одна з найвідоміших майстринь, що займається плетінням з рогозу. Вона з задоволенням відзначає, що продукція з цього матеріалу знову стає популярною. За її словами, особливу зацікавленість викликають ці вироби у молодого покоління. Однак, на її думку, це мистецтво потребує подальшого розвитку та популяризації.

- Ми також активно працюємо над тим, щоб просувати наше мистецтво. Коли відвідувачі на виставках підходять, мені не так важливо, щоб вони купували кошики; я хочу, щоб вони почули про те, що це, звідки воно походить і як виготовляється, щоб у їхній пам'яті залишилося щось важливе, - розповідає майстриня.

Отже, за запрошенням Вінницького обласного центру народної творчості вона активно долучається до фестивалів, а також бере участь у місцевих і національних виставках, і навіть міжнародних проектах, які сприяють популяризації українського мистецтва.

НАЦІОНАЛЬНЕ НАДБАННЯ

У травні 2023 року традицію плетіння з рогозу з сіл Щітки та Писарівка було включено до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України. Це стало можливим завдяки ініціативі Вінницького обласного центру народної творчості, зазначила провідна методистка Центру Марія Моторна.

- В Україні це мистецтво не дуже поширене і в чомусь унікальне. А в нас на Вінниччині ця традиція збереглась до сьогодні, і є майстри, які її відроджують. З іменитих - Надія Іванівна Іщенко і Галина Антонівна Заєць. Завдяки їм цей елемент побутує у селах Щітки та Писарівка Вінницької міської громади. Нематеріальна культурна спадщина - це саме жива традиція, яка передається з покоління у покоління. Тому ми рогозоплетіння і подали до Національного переліку, - розповідає Моторна.

За її інформацією, цього року традицію плетіння з рогози було представлено на фестивалі "Жива культура - живий світ", який проходив у Музеї архітектури та побуту в Пирогові, розташованому на околицях Києва. Роботи як досвідчених майстрів, так і молодих талановитих ремісників експонуються також на обласних виставках.

Громада с. Щіток також активно відроджує цю традицію. Як каже в.о. директора закладу культури "Вінницька централізована клубна система" Тетяна Казанська-Гавриш, щоб популяризувати цей вид мистецтва, у селі вже два роки дуже успішно проводиться етновікенд "Заплетемо рогозу".

- І цього року в ньому брали участь відомі майстри не тільки з Вінниччини, а і з Черкащини, Львівщини та Тернопільщини. На нього, як мені здається, прийшло усе село, адже це їхнє коріння. Гості з Вінниці теж були. Як бачите, цей елемент і справді в нас живий, і ми намагаємось його існування не лише продовжувати, а й наповнювати, - каже директорка.

Вона ділиться інформацією, що в Щітках функціонує чудова аматорська дитяча студія рогозоплетіння, якою керує Тетяна Заєць. У цій студії займаються близько 30 дітей, багато з яких є спадковими носіями цієї традиції. Однією з вихованок, Анастасією Гнатюк, була удостоєна стипендія від Президента України для молодих майстрів народного мистецтва.

А Надія Іщенко навчила цього ремесла молоду жінку із сусіднього села. І та вже цьогоріч сама уперше "ходила в рогозу".

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Довідково. У 2008 році Україна ратифікувала ст.12 Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини.

Минулоріч Укрінформ розпочав власне дослідження нашого спільного надбання - об'єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 році, до нього були внесені такі традиційні ремесла, як створення косівської мальованої кераміки, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. Відтоді до них додалися притаманні різним куточкам нашої країни обряди, пісні й танці, музичні інструменти, страви і напої, звичаї святкувань і поминань... Національний перелік налічує понад 100 пунктів і постійно поповнюється. Зокрема, у 2024 р. до нього було додано 27 елементів. Частину цих об'єктів Україна подала на внесення до списків ЮНЕСКО.

Збереження культурної спадщини є дуже важливим, особливо тепер, коли території її поширення подекуди окупували російські війська, а носії змушені шукати прихистку в інших регіонах чи навіть за кордоном.