Гібридний контроль над літературою та пропагандистські практики в Росії.

Зображення з Російської пошти. Справедливе використання.

У цій статті видавець Володимир Харитонов аналізує зростання книжкової цензури в Росії, детально розглядаючи методи, які застосовуються для видалення "небажаних" видань. Він також порівнює сучасні підходи до цензури з тими, що існували в радянський період. Спочатку матеріал був опублікований у Russia Post. Global Voices публікує скорочену та відредаговану версію статті з дозволу Russia Post для досягнення більшої зрозумілості.

В Росії конституція забороняє цензуру, проте це не перешкоджає фактичному і юридичному забороненню літератури. Минулого місяця, на підставі рекомендацій експертної ради Російського книжкового союзу, видавництво, яке випустило "Наследие" Володимира Сорокіна, а також переклади "Кімнати Джованні" Джеймса Болдуіна та "Дому на краю світу" Майкла Каннінгема, вирішило зняти ці книги з продажу.

Книги "Пісня про Ахіллеса" авторства Мадлен Міллер та "Маленьке життя" Хані Янагіхари були вилучені після отримання листа від генеральної прокуратури та направлені на "експертизу" до спеціалізованої ради. У той же час, біографія "Пазоліні: Смерть за власні ідеї" Роберто Карнеро надійшла в продаж з суттєво відредагованими частинами. Всі ці видання підозрюють у розповсюдженні "ЛГБТК+-пропаганди".

Законодавство, що стосується "заборони пропаганди ЛГБТК+", встановлює надзвичайно жорсткі санкції для юридичних осіб, таких як видавництва. Серед цих покарань значаться значні фінансові штрафи та можливість призупинення їхньої діяльності на тривалий термін.

Наприкінці 2023 року верховний суд росії визнав "міжнародний ЛГБТК+ рух" екстремістською організацією, тож тепер, якщо в книзі знайдуть "пропаганду екстремістської ЛГБТК+ діяльності", видавець ризикує не лише великими фінансовими збитками, а й кримінальним переслідуванням.

Видавці добре усвідомлюють, до яких наслідків можуть призвести звинувачення в пособництві екстремізму. Держава оголосила Бориса Акуніна (псевдонім Григорія Чхартішвілі) екстремістом — він є одним із найуспішніших російських авторів останніх двадцяти років, чиї книги розійшлися мільйонними тиражами. Щоб надіслати чіткий сигнал, правоохоронці провели обшук у редакції видавництва "Захаров", яке випускало твори Акуніна. В результаті його книги миттєво зникли з полиць магазинів і навіть бібліотек.

Для цього не потрібен був жоден головліт (так у СРСР називалося цензурне управління). Система заборони літератури в сучасній Росії суттєво відрізняється від радянської чи царської: тепер в країні немає спеціалізованої установи, де професійні цензори, дотримуючись інструкцій і відстежуючи небажані матеріали, аналізують рукописи та накладають штамп "Дозволено цензурою" на ті книги, які вважаються придатними для публікації.

Нинішня цензурна система була побудована за останні кілька десятиліть і включає не лише книжкову індустрію, а й увесь політичний простір. Вона складається з кількох частин, дві з яких є органічними для будь-якого автократичного режиму: підневільні суди, що не є незалежною гілкою влади, і підневільний правоохоронний апарат, що існує головним чином для складання звітів про розкриті злочини.

Обидві інституції уособлюють бюрократію, яка повинна постійно виправдовувати необхідність свого існування. Правоохоронці регулярно розкривають злочини (якщо їх немає, їх створюють, як, наприклад, приналежність до "міжнародного ЛГБТК+ руху"), а суди незмінно засуджують усіх обвинувачених, оскільки в іншому випадку правоохоронців або самих суддів можуть запідозрити в некомпетентності.

Третій елемент цензурного механізму складається з набору законодавчих обмежень, які історично виникли і не мають безпосереднього зв'язку з літературними творами, а також з їх практичної інтерпретації.

Жодна з цих обмежень не має на увазі цензуру. Натомість вони забороняють певні дії, які можуть призвести до цензурних практик. Крім того, кожне з цих обмежень сформульовано спеціально неясно, що дозволяє їх широко інтерпретувати.

Держава випробувала свою цензурну систему на темах, що викликають найбільшу моральну паніку та найменший опір суспільства. Однією з таких тем стали наркотики. На початку 2000-х, спираючись на старе радянське законодавство про контроль над наркотиками, були заборонені кілька книг видавництв "Ультра.культура" та "Факторія": "Марихуана: Заборонені ліки" Лестера Грінспуна і Джеймса Б. Бакалара (Yale University Press), "Inside Clubbing" Філа Джексона (Berg Publishers) та "Культура апокаліпсису" під редакцією Адама Парфрі (Feral House).

Після цього в Росії майже зникли видання, присвячені наркополітиці та антропології наркотиків. Самоцензура проявляє свою ефективність, особливо коли вона супроводжується істотними фінансовими збитками: за рішенням суду не лише забороняють книги, але й знищують залишки накладів, що залишилися на складах друкарень.

Хоча в росії немає закону, що прямо забороняє критику влади, діє закон про "екстремістську діяльність" 2002 року -- фактично перша цензурна норма путінського режиму. Цей закон забороняє "ображати" державних чиновників. Подібна ситуація з критикою поліції: її не заборонено, але держава зробила злочином "розпалювання ненависті" до соціальних груп, серед яких можуть бути й поліцейські.

Окрім того, чинне законодавство забороняє проведення порівнянь між Третім Рейхом та Радянським Союзом. Це призвело до того, що видавництва були змушені видаляти цілі розділи з історичних праць про Росію XX століття. Наприклад, у електронному варіанті книги Владислава Іноземцева "Несовременная страна" був виключений розділ, що містив згадки про це законодавство.

Інша заборона стосується "недостатньої поваги до осіб, які боролися за країну", а також "образи пам'яті захисників Батьківщини" та "приниження честі й гідності" ветеранів Другої світової війни.

Хоча цензура офіційно заборонена Конституцією, вона й не потрібна, коли її замінює самоцензура.

У 2024 році арсенал цензури отримав нові засоби. Хоча держава не забороняє гомосексуальність безпосередньо, будь-які прояви квір-культури, такі як носіння серйозок з веселковими кольорами, прирівнюються до "екстремізму". Часто під ударом цієї "сучасної" цензури опиняються книги.

Російські ультраконсерватори значною мірою перейняли цей підхід у своїх американських правих однодумців. Проте, на відміну від них, вони майже не зустрічають труднощів, пов'язаних із ліберальним законодавством, незалежною судовою системою чи активною участю громадянського суспільства.

На відміну від царської чи радянської цензури, сьогодні превентивна цензура неактуальна. Держава тримає видавців у напрузі, заохочуючи до самоцензури.

Для цього використовується зворотний зв'язок: держава отримує "сигнали" від громадськості -- дружніх інформаторів, афілійованих пранкерів та активістів. На основі таких сигналів відкривають справи, проводять експертизи та приймають потрібні рішення в судах. Саме доноси -- офіційні та неофіційні -- стали причиною найгучніших цензурних скандалів останнього часу, коли з полиць магазинів зникали книги популярних авторів, таких як Дмитро Биков, Борис Акунін, Володимир Сорокін та інших.