Ева Ліпська: "Історія, як незгасима праска, вже запалила нашу планету"

#Мистецтво та розваги #мистецтво, культура, розваги та ЗМІ

Видавництво "Темпора" готує до виходу нову книгу Еви Ліпської під назвою "Зефер". Цей роман написаний однією з найвідоміших та найвшанованіших сучасних польських поетес, чия творчість вже стала частиною сучасної класики.

Справді, лірика Ліпської, починаючи з творів із дебютної збірки "Вірші" 1967 року, оприлюднена майже двадцятьма мовами. Видатний фантаст і мислитель Станіслав Лем із захватом відгукувався про її доробок, здатний сколихнути дух, присвячений "вирішальним справам", просякнутий "спокоєм визрілого нещастя". Журналіст і артркритик Лукаш Мацеєвський спостеріг у стилі поетки відлуння авангардистської тональності, водночас серед провідних тем -- усвідомлення крихкості здобутої свободи. Урешті, за словами письменника та літературного критика Януша Джевуцького, Ліпська спирається на силу метафори задля розповіді про невловну правду світу.

Знакова письменниця рідко дає інтервʼю, проте погодилася поділитися кількома міркуваннями з українськими читачами. Перекладач "Зефера" Вʼячеслав Левицький поспілкувався з Евою Ліпською спеціально для Тижня.

Моя бесіда з Євою Ліпською починається в Києві, де я пишу їй електронного листа, а продовжується в Кракові, куди я вирушаю у короткочасне відрядження. Після проведеного тренінгу ми зустрічаємося на вулиці Братській. "Пані Ево, — не можу стримати своє запитання, — здається, саме тут відбуваються події вашого роману". Я цікавлюсь не просто так — хочу краще зрозуміти зв'язок між реальним і художнім світом. "Так", — усміхається вона.

-- Якщо говорити про Краків на мапі сучасної літератури, ваше ім'я буде згадане одним із перших. Що для вас значить це місто?

-- У мене виробилася певна дистанція щодо нього. Справді, я народилася тут і емоційно пов'язана з Краковом, але є якась "заноза"... Не можу її описати.

Зараз мені ближчі міста прикордонні, більш відкриті, інтернаціональні, наднаціональні, як-от Вроцлав чи Ґданськ...

Чи вам просто писати про Краків, особливо в "Зефері"? Адже краківські маршрути вже протягом багатьох століть надихають митців.

-- Колись я писала про нього з гіркою любов'ю, але, можливо, це й не дивно, якщо "вбираєшся" у своє місто щодня.

Ви вперше з'явилися на сцені разом з тими авторами, які прагнули кардинально переосмислити концепцію творчості. Принаймні, такими філософськими бунтівниками на рубежі 1960-х та 1970-х років виглядають Адам Заґаєвський, Юліан Корнгаузер, Ришард Криницький... Як ви запам'ятали атмосферу краківського середовища в той період?

-- Мене зараховують до "нової хвилі", хоча я ніколи не належала до жодної літературної групи. Так чи інакше, нас єднали історія, бунт, мова. Ну, й, звісно, дружба. Для мене це був важкий час, адже я проводила його по лікарнях і моє життя було під загрозою... Ці події залишили слід у моїх перших поетичних збірках.

Однією з найяскравіших поетичних груп у Кракові в той час була "Teraz" ("Тепер"), яка розпочала свій маніфест з фрази: "Поезія — це протест". Як ви вважаєте, чи була ця досить смілива ідея переконливою в минулому, і чи залишається вона актуальною в сучасності?

Мистецтво завжди виступає в тій чи іншій формі протесту. І такі рішучі маніфести здатні залишатися актуальними. Художники часто оголошували провокаційні заяви, використовували незвичні, а іноді й суперечливі методи, експериментуючи з мовою. В їхній практиці часто зустрічалися провокація, абсурд, нісенітниця і специфічний гумор. Наприклад, фовісти з їхньою експресивністю, футуристи, що відкидають традиційні цінності, дадаїсти та сюрреалісти. Лозунги Трістана Тцара, такі як "Геть минуле — ми прагнемо мистецтва майбутнього" або "Думка народжується в словах", є виразом протесту проти усталених норм і цінностей... Мистецтво повинно бути певною формою бунту та критично оцінювати дійсність. Ми також намагалися слідувати цьому шляху.

Що в Польській Народній Республіці надихало молодих обдарованих людей на пошук свободи?

-- Ми всі жили ближче одне до одного. Значно більше читали. Не було комп'ютерів і телефонів, в оселях рідко з'являлися телевізори, зате книжок не бракувало. Навіть удавалося роздобувати заборонені видання, наприклад публікації паризької "Культури" [знаменитий літературно-політичний часопис польської еміграції, з яким також співпрацювали Юрій Лавріненко, Іван Лисяк-Рудницький, Юрій Шевельов та інші українські інтелектуали, -- В. Л.]. Нам залишалися зустрічі, розмови, театр, іноді кіно. Сьогодні ж нас засипають цивілізаційна банальщина, посередність, мотлох. Як сказав би Теодор Адорно, культурна індустрія.

Які моменти в дружбі з видатною поетесою Віславою Шимборською залишили у вас найяскравіші враження? Як характеризувалася особистість нобелівської лауреатки серед своїх найближчих друзів та однодумців?

Я зустріла Віславу, коли мені виповнилося 18. Саме у неї проходили відомі "лотерейки" — розвага для гостей Шимборської, де можна було виграти незвичайні особисті речі поетеси. Віслава володіла чудовим почуттям гумору і завжди була надійною підтримкою у складні часи.

Серед видатних письменників ваші роботи отримали високу оцінку, зокрема, від Станіслава Лема.

У нього була неймовірна сім'я, з якою, безсумнівно, виникла одна з найзначніших дружб у моєму житті. Я дуже ціную, що наше листування було видано окремою книжкою у 2018 році.

Чи не так часто класики наукової фантастики згадували про своє рідне місто Львів?

Отже, саме там пройшли його молоді роки, хоча й у складних обставинах. Львів, в цілому, поставав перед ним як значуще місто в контексті освіти, славлячись видатними громадами математиків, філософів, гуманітаріїв та медичних фахівців.

-- Зброя, патрони, військові чоботи, музей, що зберігає спогади про війну, тіла жертв розстрілів, притулок для сиріт -- ці образи є надзвичайно виразними у ваших ранніх творах. Це відлуння Другої світової, яке відчувалося в суспільстві, чи, можливо, страх, що війна завжди може з’явитися знову і повторити трагічні події?

Я з'явилася на світ після закінчення війни, але її відгомони все ще залишалися поруч. Крім того, я постійно боролася з хворобами, намагаючись зберегти своє здоров'я.

Війна -- вона завжди десь поруч, приспана й заглиблена в очікування на свій день. Але не мені вам це пояснювати. Ви це вже й так знаєте...

У 1990-х роках ви обіймали посаду в Посольстві Польщі в Австрії, зокрема керували Польським інститутом у цій країні. Чи вважаєте ви, що дипломати могли б більш активно вбирати в себе уроки від поетів? Можливо, це стосується ідеалізму, уважності до дрібниць чи ж творчого підходу до, здавалося б, звичайних речей?

На пропозицію Владислава Бартошевського, нашого посла в Австрії, я вирішила приєднатися до Польського інституту. Це сталося в 1991 році, у період, коли "нова Польща" тільки почала формуватися, а ми з нетерпінням очікували на приєднання до Європейського Союзу. Спочатку я сумнівалася та не уявляла себе у публічній службі. Однак, тепер можу з упевненістю сказати, що не шкодую про своє рішення: цей досвід став для мене справжнім експериментом. Власне, я б не написала свій твір "Зефер", якби не ці сім років, що я провела в інституті.

-- Що більшою мірою надихнуло вас на написання "Зефера", роману про віденського психоаналітика? Перебування в Австрії? Можливо, прагнення засвідчити любов до австрійської культури (ви не раз зізнавалися в небайдужості до неї)? Чи, може, спроба поглянути на рідний Краків збоку?

В Австрії ще залишалися мої родичі та друзі. Коли Владислав Бартошевський направив мене до Центру єврейської документації для підготовки візиту його засновника, Симона Візенталя — відомого журналіста та інженера-архітектора, який прославився своїми зусиллями у розшуку нацистських злочинців, — я отримала унікальну можливість дослідити приховані аспекти австрійської історії та зануритися в трагедію європейських євреїв.

Зрештою, мені пощастило налагодити дружні стосунки з Візенталем та співробітницями Центру, і цей період виявився для мене значущим і захоплюючим.

-- Візенталь справді став прототипом батька головного героя?

-- Частково. На цей процес вплинула й історія моєї родини. Однак без роботи з документами Центру не виник би той таємничий текст, який, згідно з сюжетом, виявляє Ян Зефер.

-- В одному з відомих віршів ви писали про "копальні уяви". Для поезії й прози обов'язково потрібні різні "шахти"?

Йдеться про якусь таку "дослідницьку шахту" щоразу...

Головний персонаж твору "Зефер" – австрійський чоловік, який вирушає в Польщу, в регіон, що має глибокі корені у спадщині його родини. Уявімо, що ця подорож відбувається не два десятиліття тому, а в сучасному світі. Які враження та події могли б залишити яскравий слід у пам'яті Яна під час цієї мандрівки?

Вважаю, його сьогоднішні міркування могли б виглядати подібно. Можливо, навіть дещо гіршими, адже наш польський інтелектуал пережив певні трансформації. Безперечно, економічні умови нашого існування покращились, але ось ментальний стан став, на жаль, менш значущим...

Ми живемо у світі медіа з усіма негативними наслідками цього. Ще й дедалі частіше голос підіймають праві партійки, зловісне відлуння минулого.

-- У поезії для вас звично сприймати мандри інакше, аніж просто накопичення вражень. Ви навіть розмірковували про "подорожній щоденник", котрий "мусив залишитися ненаписаним", і про те, що краєвиди може скалічити "вибух слів". Що дає змогу уникнути таких небезпек у хорошому романі?

-- Я боюся надміру слів, екзальтації, банальності... Гемінґвеєві приписують фразу: "Пиши пʼяним, редагуй тверезим". Мабуть, суть у цьому.

-- Батько Яна каже: "Наша памʼять оповита плющем". Як можна вберегти її від цього, але не зашкодити в інший спосіб?

Іноді спогади про нас поступово втрачаються, або ж ми самі прагнемо залишити їх позаду. Що вони намагаються донести до нас з часом? Часто ми заплутуємося в мережі дат і подій. Пам'ять не завжди буває простим супутником: нас видає сукня, що висить у шафі, стара книжка, що розсипається, або рахунок за чай у барі, якого вже не існує. Ми намагаємося знову оживити минуле, поки воно заспокоює наші страхи...

-- Літературний критик Войцех Шот висловлює захоплення тим, що в поетичних збірках останнього часу ви "свідомо вдаєтеся до сучасності, намагаючись оповісти про свій світ наново". Своєю чергою, в "Зефері" йдеться про труднощі з "відчуттям сучасності". Як розвинути і зберегти таке відчуття? Особливо коли нинішня дійсність іноді розкривається в явищах, жахливо архаїчних за своєю суттю. Наприклад, у загарбницькій війні, геноциді чи депортації дітей.

-- Не знаю, чи розповідаю я про своє життя наново, але така оповідь, безперечно, вписана в дійсність, у якій я живу. Ідеться про те, щоб надати цим жахливо архаїчним явищам якогось літературного сенсу. Не завжди слова приходять нам назустріч, але саме в цьому й полягають ті "норвіди тяжкі", як сказала б Віслава Шимборська [образ із поезії Шимборської "Авторський вечір", повʼязаний із польським романтиком Ципріаном Камілем Норвідом, -- В. Л.].

У ваших роботах навіть найскладніші теми не перетворюються на безнадійний песимізм. Який же секрет вашого витонченого та легкого стилю, що водночас не втрачає серйозності?

-- Мені б хотілося, щоб усе склалося саме так... Не можу зрозуміти, чому це відбувається. Наша психіка — це величезний апарат, який створює емоції та думки. Кожна людина унікальна. Важливу роль відіграють місце народження, мова, усвідомлення власної ідентичності, а також прагнення знайти сенс у тому, де його, можливо, й не існує.

"Зефер" – це ваш перший і поки що єдиний роман. Чи відчуваєте натхнення для створення наступного?

Ні, але щодо сценічного твору – цілком ймовірно.

Які твори яких польських авторів вас зараз найбільше захоплюють?

-- Без сумніву, Тадеуша Ружевича, Чеслава Мілоша, Станіслава Лема, Бруно Шульца, Ярослава Івашкевича, Станіслава Єжи Леца, а з молодших -- Томаша Ружицького.

-- Ви членкиня Ради польської мови VIII каденції. Як почуваєтесь у цьому статусі? Він заохочує до оновлення норм і "узаконення" поетичної вільності чи, можливо, навпаки, змушує утримуватися від експериментів зі стилем своїх творів?

Я є справжньою "аматоркою" в цій науковій сфері, проте отримала чимало знань від її учасників. Мій досвід — це роки, які не пройшли даремно. Мова, подібно до ртуті в термометрі, відображає, як сильно на неї впливають епохи, в яких ми існуємо, а англійська мова стає своєрідним "сучасним есперанто".

Сьогодні світ знаходиться у стані нестабільності, і причина цього явища виходить далеко за межі політичних аспектів. У вас є коротка розповідь про ситуацію, коли залишили вмикненою праску. Як, на вашу думку, Європі варто бути обережною щодо цієї небезпечної "праски" у сучасних умовах?

Цей конфлікт уже запалив вогонь у світі. Війна в Україні є сумним свідченням цього. Проте це не лише ваша проблема — це також наша битва і боротьба всій Європи.

Я з тривогою спостерігаю за загостренням атмосфери ненависті і спробами розпалити конфлікти між нашими народами. Також варто зазначити, що гасла правих угруповань переплітаються з російською пропагандистською риторикою... Ми докладемо всіх зусиль, щоб ці злочинні наміри не реалізувалися.

— Оскільки ми спілкуємося для українського видання, не можу не поцікавитися: які образи та особи виникають у вас на думку, коли мова йде про Україну?

-- З Тарасом Шевченком, Іваном Франком, Лесею Українкою, Сергієм Жаданом, із хоровим співом, а передусім -- із вашою героїчною боротьбою за свободу.

Не можу не згадати про Єжи Ґедройця. Як засновник паризької "Культури", він стверджував, що незалежність України є стратегічною гарантією безпеки для Польщі в умовах російської агресії. Він відзначав, як важливою була позиція України, яка першою визнала незалежність Польщі. Його вражала відданість українського народу в боротьбі за свою національну ідентичність, мову, літературу та культуру — речі, які, здавалося б, є основоположними.

-- В Україні чимало ваших читачів і ще більше -- людей, які поділяють ваші цінності. Що б ви побажали українцям?

Миру всім! Спокій! Повернення до звичного життя.

На завершення хочу поставити одне запитання. У вашій "Третій збірці віршів" є дивакуватий герой, який у п’ятдесят років вирішує стати птахом. Він безнадійно вигукує слово, що лякає інших птахів: "Люди!". Від моменту публікації цієї книги пройшло вже більше півстоліття. Чи продовжує цей птах так кричати?

Він вже починає хрипіти... Як зазначав Еміль Чоран, кожна культура має в собі насіння власної руйнації.

На завершення нашої зустрічі в Кракові пані Ева злегка соромлячись висловлює свої почуття: "Я так рада, що українською мовою вийде 'Зефер'!.. Це для мене справжня знакова подія!..".