"Цей біль має надзвичайно глибокі корені." Інтерв'ю з фахівцем з Косова про сексуальне насильство, яке відбулося під час конфлікту.

Як впливають переживання сексуального насильства, що мали місце більше 30 років тому під час конфлікту, на життя людей у Косові сьогодні? Які довгострокові наслідки війни можуть очікувати в Україні? Про це говорить Феріде Рушиті, керівниця Косовського центру реабілітації жертв катувань.

10 червня 1999 року закінчилася війна в Косові, яка стала наслідком жорстоких репресій, що здійснювалися сербською владою проти етнічної албанської більшості регіону. Після завершення конфлікту Косово опинилося під управлінням ООН, а в 2008 році його парламент проголосив про свою незалежність від Сербії в односторонньому порядку.

Незважаючи на те, що експерти оцінюють, що під час війни в Косові близько 20 тисяч осіб стали жертвами сексуального насильства з боку сербських і югославських військових, юридичний статус для постраждалих і можливість отримання державних виплат з'явилися лише у 2014 році.

За словами української журналістки Людмили Макей, що живе і працює в Косові, постраждалим від сексуального насильства, пов'язаного з конфліктом, знадобилися роки, аби почати говорити про пережитий досвід уголос. Зокрема через релігійну складову, адже переважна частина населення в Косові -- мусульмани, а також через патріархальність суспільства.

"Жінки часто стикаються з обмеженими правами, особливо якщо мова йде про тих, хто пережив сексуальне насильство. Багато з них ніколи не наважаться поділитися своїм досвідом із чоловіком, родичами чи навіть дітьми. Деякі жінки, перебуваючи на смертному одрі, висловлювали прохання: 'Лише, будь ласка, не розповідайте цю історію нашим дітям', -- ділиться своїми спостереженнями журналістка в інтерв'ю NV."

Щоб привернути увагу до таких історій, незважаючи на існуючі суспільні упередження, мешканці Косова знаходять різноманітні креативні рішення. Наприклад, у рамках ініціативи Be My Voice, відомі особи беруть на себе роль оповідачів, розповідаючи про досвід людей, які зазнали насильства під час конфлікту, але не готові самі виступати на публіку. Окрім того, активісти в Косові проводять заходи, де жовта анемона на фіолетовому фоні стала символом боротьби за права тих, хто пережив сексуальне насильство в умовах війни.

"Два роки тому ми відвідували кабінет першої президентки Косова Атіфете Ях'яга. На стіні поряд з її фотографіями із Білом Клінтоном і Тоні Блером висіла блакитна спідниця -- подарунок однієї з косоварок, яка зазнала сексуального насильства під час війни, -- розповіла Людмила Макей. -- Одного разу на День Незалежності Косова було зібрано 17 тис. таких спідниць та хусток від жінок, які є постраждалими -- все це розвісили на стадіоні, ніби білизну, яка сушиться на мотузках. Мабуть, тоді вперше всі були шоковані масштабами цих злочинів".

Переймає досвід Косова сьогодні Україна -- як країна, яка стикнулася з сексуальним насильством, скоєним російськими військовими зокрема щодо цивільного населення та військовополонених в умовах повномасштабної війни. Так, при розробці законопроєкту з виплати невідкладних репарацій, який було прийнято Верховною Радою 17 грудня 2024 року, враховано серед іншого рекомендації Косова. Робота над цим законопроєктом розпочалася в межах проєкту Вистоїмо разом, який реалізується організацією Ла-Страда Україна, Асоціацією жінок-юристок ЮрФем і Українським Жіночим Фондом. Протягом тривалого часу на різних міжнародних майданчиках відбувалися зустрічі з експертами з Косова.

Найбільшою організацією в Косові, що займається підтримкою жертв сексуального насильства, яке сталося під час війни, є Косовський центр реабілітації жертв катувань. На чолі цього центру стоїть Феріде Рушиті, яка має 25-річний досвід у сфері роботи з цією проблематикою. У 1991 році, після закінчення війни в Косові, вона, будучи лікарем за фахом, активно допомагала косовським біженцям в Албанії.

У 2018 році Феріде Рушиті отримала міжнародну нагороду "Жінки за мужність" від першої леді США Меланії Трамп. Центр, яким вона керує, сьогодні надає всебічну підтримку жертвам сексуального насильства, яке сталося під час війни, включаючи психологічну, юридичну та економічну допомогу. Тут також проводять індивідуальні консультації та групові сесії.

Репортерка NV Саша Горчинська поспілкувалася з Феріде Рушиті про те, чим досвід Косова у роботі з темою сексуального насильства як воєнного злочину може бути корисним Україні та якими є довготривалі наслідки для постраждалих унаслідок такого насильства.

Косовський центр, що спеціалізується на реабілітації осіб, які пережили катування, був заснований у 1999 році під вашим керівництвом. Поділіться, будь ласка, його діяльністю та змінами, що відбулися з того часу.

Я маю медичну освіту і завжди вважала, що лікарська професія — це моє покликання. Мій досвід роботи з людьми в польових умовах, зокрема допомога косовським біженцям в Албанії, став для мене важливим етапом. Саме тоді у мене з’явилася ідея заснувати в Косові організацію, яка б слугувала безпечним притулком для жінок і дівчат, зокрема тих, хто пережив насильство. Це місце мало б стати простором, де вони можуть висловити свої думки, отримати необхідні послуги та підтримку, щоб знову знайти силу для нового початку.

Наше офіційне відкриття відбулося 13 жовтня 1999 року. Ми стартували свою діяльність переважно в Приштині, сподіваючись, що перебування в столиці забезпечить нам широкий доступ до людей. Однак з часом стало зрозуміло, що більшість не готові до обговорення складних питань, пов'язаних із сексуальним насильством.

Особи, які стали жертвами сексуального насильства під час конфлікту, а також родини зниклих безвісти — кожен з них мав своє ім'я та прізвище. Це були найболючіші наслідки війни, з якими довелося стикатися. Проте близько 20 тисяч тих, хто пережив ці жахіття, залишилися абсолютно непоміченими після завершення війни. Вважаю, що в той час наше суспільство не змогло забезпечити належний простір для обговорення їхніх проблем і вислуховування їхніх історій. Саме тому, одразу після закінчення війни, ми почали ініціювати створення філій у найбільш вразливих регіонах. У ці філії залучали лікарів і медсестер, прагнучи бути набагато ближчими до громади.

Крім цього, я багато їздила у "поле", спілкувалася з людьми, намагалася нанести на карту територію, де відбувалися масові вбивства. На той момент ми не обговорювали сексуальне насильство на публіці, бо це була табуйована тема. Був один момент, коли я згадала про постраждалу -- спонтанно -- бо була молодою лікаркою, і не знала, як важко обговорювати такі теми. Мені стали погрожувати її рідні. Вони не хотіли, щоб публічно хтось почув про те, що сталося з найріднішою людиною у їхній сім'ї. Такі зґвалтування могли відбуватися у присутності інших членів родини, які не змогли жодним чином захистити свою дружину, свою дівчину, тощо. Тож у сім'ях було стільки болю.

З часом ми почали працювати не лише безпосередньо з самими постраждалими, а також і зі свідками, тому що суспільство іноді може мати такий спільний досвід. Коли ми заходили в ту чи іншу громаду і говорили, що є організацією, яка займається темою сексуального насильства під час війни, не завжди вдалося налагоджувати цей контакт з першої спроби, часто -- через те, що тема була стигматизована і дуже табуйована. Тож в таких ситуаціях ми почали шукати для себе інший спосіб репрезентації -- казали, що ми -- реабілітаційний центр, який працює з наслідками війни, з постраждалими від катувань, і ми тут, щоб підтримати тих, хто пережили тортури. Так ми шукали правильну "точку входу".

Ми стикалися з різними перешкодами та обмеженнями в суспільстві. Тоді ми подорожували селами, розповсюджуючи прості брошури, в яких намагалися пояснити, як реагувати в екстремальних ситуаціях. Такі ситуації включають війни та їхні наслідки. Ми ділилися інформацією про різні типи реакцій: поведінкові, психологічні, когнітивні, емоційні, соціальні та фізичні. Під час обговорень симптомів у групі ми помічали, що багато людей, які пережили подібні досвіди, залишалися мовчазними, не здатними навіть на зоровий контакт. Нашим наступним кроком було намагання встановити зв'язок з такими особами та організувати окремі зустрічі. Проте часто на цих зустрічах були присутні й інші члени родини, які прагнули контролювати, щоб їхні близькі не висловлювали на публіку те, що, на їхню думку, було зайвим.

Нам знадобилося десять років, аби люди почали приходити до нас за підтримкою, попри бар'єри та стигму навколо цієї теми. І приходили вони приховано, при цьому, говорили сім'ям, що йдуть до центру, аби отримати якийсь інший вид допомоги: медикаменти, продуктові набори, абощо. Тобто щось, не пов'язане з темою сексуального насильства.

-- Яким чином ви почали виходити з цією темою в публічний простір, у медіа?

У 2012 році ми започаткували кампанію під назвою "Я прагну бути почутим". Нашою метою завжди було включати у нашу діяльність історії та голоси тих, хто пережив насильство, пов'язане з війною. Це стало першим випадком, коли такі люди брали участь у наших заходах і кампаніях, хоча й не завжди відкрито, а скоріше в організованій формі.

Тоді ми зібралися на головній площі Приштини, тримаючи плакати зі словами "Я хочу, щоб мене почули", разом з іншими активістами. На жаль, ця подія не знайшла відображення в жодному з вечірніх новин. Після цього ми почали обдумувати, як найкраще сформулювати наші меседжі для наступних акцій.

Взаємодія з особами, які зазнали сексуального насильства, є надзвичайно чутливою справою. При кожному нашому дії необхідно ретельно оцінювати її, аби зберегти гідність постраждалих. Цей біль є дуже глибоким, і до нього слід підходити з великою обережністю.

Так, нарешті, ми почали співпрацювати з державними інституціями, адвокувати цю тему перед ними. Й у 2014 році отримали закон, який юридично виокремлює постраждалих від сексуального насильства, пов'язаного з війною, як категорію, та надає їм право на отримання репарацій. Це той шлях, яким зараз йде Україна -- наразі у вас впроваджуються тимчасові репарації для постраждалих від СНПК.

Отримання визнання на рівні держави та можливість отримувати підтримку стали для постраждалих свідченням того, що вони не самотні у своїх переживаннях, пережитих під час війни. До цього моменту, через стигматизацію з боку родини та громади, багато з них могли втратити впевненість у собі та своїй цінності як людей, які зуміли пережити ці важкі часи.

Ви торкнулися теми жінок і дівчат, але який же відсоток чоловіків серед тих, хто став жертвами сексуального насильства під час війни?

У Косові в нашій організації серед отримувачів допомоги є і чоловіки — приблизно 10% від загальної кількості. Вони звернулися до нас значно пізніше, ніж жінки. Наша організація розташована неподалік від центрального парку міста. Деякі з цих чоловіків зізнавалися, що довго спостерігали за нашою діяльністю саме з цього парку, спостерігаючи за подіями, перш ніж ухвалити рішення про звернення за допомогою.

Сексуальне насильство щодо чоловіків часто сприймається суспільством з великими труднощами, адже вважається, що чоловік має бути сильним і надійним опорою для своєї родини. Коли він стає жертвою, це сприймається як втрата його чоловічої гідності. Переживши насильство, такі чоловіки потрапляють у вразливу ситуацію, де часто не можуть обговорювати свої переживання, навіть з фахівцями. Щоб надати підтримку цим чоловікам, ми почали інтегрувати їхні історії в наші медійні проекти, публікували книги, що висвітлюють їхній досвід. Наразі ми також працюємо над документальним фільмом, який включає розповіді чоловіків, які пережили ці складні ситуації.

Чоловіки також мають право на повагу до себе. Я не хочу стверджувати, що існує ієрархія страждань, адже це виглядало б нечесно. Проте, здається, що для чоловіків важче усвідомити свій біль, оскільки вони часто не сприймають його. Їм важко визнати свою справжню сутність у теперішньому моменті.

Ще одна цікава відмінність у переживанні цього досвіду між жінками та чоловіками полягає в тому, що жінки частіше діляться своїми переживаннями та болями, обмінюються порадами про те, як їм вдалося впоратися і підтримують одна одну. На противагу цьому, чоловіки зазвичай віддають перевагу самостійним методам вирішення проблем. Проте ми змогли організувати групу підтримки і для чоловіків.

Ви вже торкнулися теми репарацій — скільки часу в підсумку знадобилося для їх реалізації?

-- Після завершення війни на це знадобилося 15 років, поки не змінилося законодавство, а потім ще чотири роки пішло на виконання нових норм закону. Чому? По-перше, бо спочатку було багато стигми.

По-друге, тривалий час ми не мали належної статистики. Нам не вистачало всеосяжної документації, задокументованих свідчень. Через це в той період було багато неприємних дискусій. Саме документація є ключовим фактором для запровадження позитивної політики, впровадження репарацій, економічної підтримки.

Після завершення війни ми посилалися переважно на міжнародні джерела, але також тому, що контекст війни був зовсім іншим -- під час війни у нас не було жодної міжнародної суб'єктності, а тому і домагатися чогось на державному рівні відразу було складно.

У звичайному житті рідко хто готовий відкрито обговорювати свої інтимні стосунки. Особливо складно це робити, коли мова йде про зґвалтування. Ось чому створити наратив про цю травму війни є досить складним завданням. Люди, які зазнали насильства, часто стикаються з кошмарами і флешбеками, що може кардинально змінити їх психологічний стан. Вони більше не можуть залишатися тими ж особами, які прокидаються, готують їжу для своїх дітей під улюблену музику і готуються йти на роботу.

Отже, необхідно розробити методи для подолання стигми, щоб надати постраждалим шанс на реабілітацію і забезпечити юридичне визнання їхньої категорії. У майбутньому це дозволить їм свідчити в суді, скориставшись правом на справедливість. Це ваша спадщина, а також боротьба проти злочинця. Це шлях до зцілення і відновлення.

Обговоримо також тривалі наслідки війни та насильства. Які виклики стоятимуть перед Україною через 10 або 15 років?

Довгострокові наслідки мають індивідуальний характер. Проте ми відзначили, що більшість людей, які зазнали насильства, через ізоляцію в результаті цього втратили можливість реалізувати кар'єрні амбіції, працювати, займатися творчістю, знайти партнера та створити сім'ю. Таким чином, мова йде про наслідки, що охоплюють соціальний, економічний, психосоціальний та фізичний аспекти. Тому необхідно застосовувати комплексний підхід до вирішення цієї проблеми.

Ще один тривалий наслідок — це підвищення рівня домашнього насильства. Жінки, які пережили зґвалтування, можуть зазнавати змін у своїй поведінці, а також у стосунках з партнерами. Якщо чоловік був свідком насильства, тіло жінки стає постійним нагадуванням про пережите горе для всієї родини. Відверто обговорювати цю тему дуже складно. Часто це призводить до агресії та насильства, оскільки людина не може впоратися з власними внутрішніми переживаннями.

Також варто зазначити, що ми здійснили епігенетичне дослідження, яке охоплювало кров матерів та їхніх дітей. Це дослідження є досить інноваційним і дає змогу вивчити, як вагітність у жінок, які пережили посттравматичний стресовий розлад, вплинула на їхніх нащадків. На жаль, результати показали, що 30% дітей, які брали участь у нашому дослідженні, мали ризик розвитку подібних симптомів, як і їхні матері, навіть якщо вони народжувалися через 5-10 років після закінчення війни або навіть пізніше. Це свідчить про те, що травматичний досвід матерів може мати довготривалий вплив на їхніх дітей.

Це дослідження спонукало нас переосмислити наші методи роботи з цією темою. Тепер ми зосереджуємося на сімейній та системній терапії, в рамках якої залучаємо до сесій як дітей, так і матерів. Ідеальним варіантом було б включити й батьків, але, на жаль, у Косові ця ідея не знаходить підтримки з їхнього боку.

Таким чином, навіть якщо чоловіки не залучалися безпосередньо до цих випробувань, нам було важливо постійно взаємодіяти з жінками та дітьми. Нам слід звертати увагу на травми, що передаються з покоління в покоління, з урахуванням майбутнього.

Коли мова йде про тривалі наслідки війни, варто звернути увагу на вплив на фізичне здоров'я. Серед можливих наслідків можуть бути діабет, високий кров'яний тиск, рак шийки матки та інші захворювання. Часто жінки, які зазнали насильства, уникають візитів до гінеколога через страх, адже навіть дотики до певних частин тіла можуть відтворювати травматичні спогади. Крім того, не всі медичні працівники мають необхідні навички для чутливого спілкування з такими пацієнтками.

Ми знаємо про випадок, в якому жінка зіткнулася з серйозними проблемами зі спиною через насильство — її травмували ззаду, що призвело до значних пошкоджень хребта. Інша жінка стикнулася з раком молочної залози, оскільки її агресори завдали їй ушкоджень у цій області, кусаючи за груди.

-- Яким буде майбутнє дітей, які з'явилися на світ у результаті зґвалтування під час війни?

-- Ця інформація у нашій спільноті наразі є закритою.

З 2019 року ми розпочали розробку платформи, яка дозволяє систематизувати всі дані та свідчення для зручнішої категоризації. Наприклад, якщо ми маємо інформацію про випадок зґвалтування, ми намагаємося визначити та занести до нашої бази дані про тип військової форми, її колір тощо, що допомагає встановити, чи це був поліцейський, військовий чи інша особа. Ця інформація є надзвичайно важливою для створення своєрідного ідентифікатора для кожного випадку в нашій базі. Налагодження процесу встановлення істини є ключовим елементом у контексті перехідного правосуддя.

У цій базі даних в нас також є діти, народжені в результаті зґвалтування. Але в нашому суспільстві ми не готові бути відкритими в цьому питанні. І якщо в нашій організації люди не хочуть розкривати ці дані, то ми їх не розкриваємо.

-- Чи збільшилася у зв'язку з цим кількість відмов від новонароджених дітей?

-- Ні, таких даних немає. Я теж намагалася побачити цю кореляцію, але немає статистичних даних, які ми могли б порівняти.

У нашій організації ми не лише займаємося документуванням злочинів, але також видаємо книги, проводимо дослідження та активно співпрацюємо з університетами. Вважаємо, що це ефективний спосіб не лише аналізувати минуле, а й працювати над запобіганням подібних ситуацій у майбутньому. Коли ми взаємодіємо з молодими студентами, важливо пояснити їм, які наслідки пережили ті, хто вижив під час війни — як фізичні, так і психологічні чи емоційні. У своїх розповідях ми також згадували про дітей, народжених внаслідок насильства під час конфлікту. Це стало тригером для студентів: багато з них почали перевіряти свої документи, намагаючись з’ясувати, чи не мають вони стосунку до цих трагічних подій. Ми зрозуміли, що ця тема виявилася для них надто чутливою, адже подібні питання у їхніх родинах не піднімалися.

Чи помічаєте ви якісь відмінності в способах фіксації випадків насильства, пов’язаного з конфліктом, в Україні у порівнянні з балканськими країнами?

На основі мого досвіду спілкування з особами, які пережили труднощі, можу відзначити, що в Україні вони зазвичай більш відкриті до взаємодії.

Слід підкреслити, що хоча дискусії щодо цієї теми активізувалися з 2022 року, випадки насильства в Україні мали місце і раніше, зокрема після анексії Криму. Саме тоді ми розпочали співпрацю з Україною в цій сфері.

Найголовніша та найвагоміша відмінність полягає в наявності можливості фіксувати воєнні злочини в режимі реального часу. У нашому випадку на початку ми не мали подібного механізму.

Після того як доктор Деніс Муквеге отримав Нобелівську премію миру, міжнародна спільнота почала більш усвідомлено ставитися до цієї проблеми. Україна активно долучається до цієї ініціативи через співпрацю як з державними установами, так і з громадськими організаціями.

На мою думку, Україна як країна показала свою готовність співпрацювати з такими групами населення. Під час моєї 14-річної роботи в Косові я постійно намагалася привернути увагу до цієї проблеми, перш ніж вона стала об'єктом уваги з боку державних структур. В Україні ж це питання активно обговорюється на рівні держави — наприклад, у листопаді 2022 року на Міжнародній конференції, присвяченій ініціативам з протидії сексуальному насильству в умовах конфлікту в Лондоні, я мала можливість зустрітися з першою леді Оленою Зеленською, яка також займається проблемами врятованих осіб. Сподіваюся, що ваша діяльність допоможе полегшити ті тривалі наслідки, про які ми говоримо зараз.

-- Як журналістка бачу, що багато моїх колег хочуть писати про сексуальне насильство, скоєне під час війни, лише якщо матимуть історії від постраждалих, бажано з яскравими деталями, що є не дуже етичним. Які поради ви би дали журналістам, які працюють з темою СНПК?

-- Медіа мають усвідомлювати, що це важка тема. Але ви можете працювати над важкою темою, якщо знаєте, як взаємодіяти з цією групою людей.

Організації мають свої обмеження в сфері впливу. Однак, завдяки засобам масової інформації, можна донести інформацію до кожної людини. Це особливо актуально в наш час, коли соціальні мережі дозволяють всім бути в курсі подій в Україні.

Загалом же є певні принципи щодо того, як працювати з постраждалими від СНПК -- з точки зору безпеки, з точки зору конфіденційності, з точки зору того, як постраждалі можуть поводитися під час інтерв'ю. Найкращим рішенням завжди буде присутність психологів. Ми зі свого боку висунули це як умову для медіа, тому що іноді журналісти хочуть зловити цю тривожну частину, не замислюючись про те, що переживають люди в цей момент. Ці спогади потім знову будуть з ними -- днями, можливо, тижнями, або місяцями.

Справжня цінність спілкування полягає у вмінні ставитися до співрозмовників з пошаною та гідністю. Важливо не лише чути, але й усвідомлювати їхні слова. Водночас, вони повинні відчувати себе в комфортній та безпечній атмосфері під час діалогу. Крім того, важливо розуміти, як саме розвиватиметься історія, яку вони діляться з вами.