Аляска та три крапки.

Ще один тиждень в Україні. Він розпочався із сумної звістки про загибель Давида Чичкана.

Митець. Анархіст. Артилерист. Ці терміни в будь-якій іншій державі могли б видатися нелогічними. Але не в Україні.

У нашій державі можливе абсолютно все. Тут поети перетворюються на снайперів, програмісти очолюють батальйони, а художники приєднуються до артилерії.

Ми часто обговорюємо взаємозв'язок мистецтва і війни в метафоричному плані, але в Україні ця тема набула цілком реального змісту. Давид, відомий своїми провокаційними творами, чиї виставки викликали бурю емоцій, протягом останнього року опинився за гарматою.

Його відхід став ще одним етапом нашого безкінечного циклу. Циклу, в якому мистецтво і смерть переплітаються так тісно, що провести межу між ними стає неможливо.

Ми перебуваємо в дійсності, де галереї переходять у кладовища, а самі кладовища перетворюються на музеї пам'яті. Це світ, де надгробні плити стають частиною національного ландшафту, не поступаючись у значущості храмам чи університетам.

Я добре пам'ятаю, як у робочому чаті в понеділок несподівано з'явилася просьба знайти місце на кладовищі. Тоді мені спало на думку, що ми стали не просто свідками війни, а й хранителями пам'яті... Хоча в цей момент ми не усвідомлюємо, не розмірковуємо над цим...

Цей тиждень нашої війни на Алясці наближався до свого завершення, ставши для багатьох межою. Він розділив цю війну на дві частини: від абсолютної ізоляції Путіна до червоної доріжки, яку американські військові так дбайливо стелили під ноги диктатору.

Ця зустріч, здавалося, підсумувала всі переживання, накопичені за останні шість місяців: ми не програли цю війну, але нас примушують діяти так, ніби ми повинні визнати свою поразку. Йдеться не про військову поразку, а про політичну. Це не здача зброї, а здача власних переконань.

І це - найнебезпечніша форма поразки. Бо якщо ми приймемо її всередині, то зовнішня лише стане питанням часу.

У ці хвилини тендітної реальності я особливо яскраво усвідомлюю свою ідентичність. Я — кримська татарка. Мій дух належить Криму, і це серце було вирване з мене багато років тому. Не знаю, чи матиму ще можливість побачити його знову і коли це станеться.

Крим для мене – це більше, ніж просто місце на карті. Це втілення дому, яке не перестає жити в моїй свідомості; це тягар спогадів моєї бабусі, що пережила депортацію 1944 року; це сльози, що не висихали протягом багатьох років; це вигнання, що знову і знову повторюється. І це пам'ять, яка завдає болю, навіть коли мовчу.

Вчора я висловила своєму другу: "Мені так важко за українців. Я вже прийняла, що, можливо, ніколи не побачу Криму знову. Але зараз мене неймовірно мучить думка, що десятки тисяч загиблих мирних жителів і військових можуть стати лише свідченням для світу, який тепер визнає тільки міць".

Він сказав: "Не міркуй у цьому ключі".

Бо вперше за століття українці дали гідний опір. Вперше за століття українці не схилили голови. Вперше за століття українці стали не уламком імперій, а їхнім запереченням.

Я розмірковувала над цим протягом решти дня. Ми дійсно звикли сприймати нашу історію як череду невдач.

У XVIII столітті Іван Мазепа зазнав поразки в Полтавській битві, і на тривалий час отримав ярлик "зрадника", накладений російською імперією. Однак його невдача стала символом свободи вибору. Це насіння, що проросло крізь віки.

У XX столітті Українська Народна Республіка зазнала поразки від більшовиків та польських військ. Проте вона виховала покоління борців, які зберегли спогади про справжню незалежність. Ця пам'ять продовжувала жити в еміграції, в піснях, у підпільній діяльності та в дитячих згадках. І зрештою, у 1991 році, вона знайшла своє відображення у новому відродженні.

У 1944 році кримські татари були насильно вигнані з рідної землі. Протягом десятиліть вони боролися за право повернутися, долаючи тортури, голод і байдужість міжнародної спільноти. Здавалося, що їхня боротьба приречена на провал. Проте, через півстоліття, їм вдалося повернутися додому.

Ми завжди жили на уламках імперій. Ми завжди виживали на руїнах чужої величі. Але сьогодні вперше маємо шанс не лише вижити, а реалізувати себе.

Світ нарешті відкрив свої очі. Це не сталося в перший день чи навіть у перший місяць. Але він побачив. І відгукнувся на заклик. Адже допомога приходить не до тих, хто лише скаржиться, а до тих, хто тримається на ногах. А ми трималися. І продовжуємо стояти досі.

Проте тепер виникає нове питання: які наші подальші кроки? Наступний тиждень обіцяє бути сповненим подій, і, на жаль, різних варіантів нашого майбутнього. Тому нам слід пам'ятати, чому ми почали цей шлях і для чого він був необхідний.

Перше. Ми не маємо права забути.

Ми не можемо дозволити собі забути про Бучу, Ізюм та Маріуполь. Не маємо права закрити очі на катування, масові поховання, а також на дітей, яких Росія вбила та викрала.

Ми повинні берегти цю пам'ять як друге озброєння. Бо без пам'яті ми втратимо себе. Ми повинні збирати кожен доказ, наче зерно. Бо зерно - це не тільки символ життя, це ще й обіцянка врожаю.

Настане час весни справедливості, і ми будемо до цього готові. Навіть якщо Путін та його спільники наразі зможуть уникнути покарання за свої злочини в Україні, навіть якщо сьогодні нас примусять відмовитися від прагнення до справедливості.

Друге. Ми маємо ставати сильнішими.

Сильніші в армії. Сильніші в економічному розвитку. Сильніші в науці, культурі та освіті. Сильніші в здатності створювати країну, яку неможливо залишити.

Перемога - це не лише успіх у бою. Це країна, де хочеться виховувати дітей, місце, яке можна з гордістю називати домом.

І головне: ми маємо відчути відповідальність.

Відповідальність перед минулими поколіннями. Перед тими, хто лежить у землі.

Обов'язок перед наступними поколіннями. Перед тими, хто ще не з'явився на світ.

Ми - продовження тих, хто гинув у голодомори, хто лежить у Биківні. Спадкоємці тих, хто вмирав у холодних камерах КДБ за слово "свобода". Ми сьогодні голос тих, кого катували в окупованих селах і містах, але хто не відмовився від України.

І якщо ми зрозуміємо цю відповідальність, якщо ми приймемо цей тягар, ми зможемо стати нацією творців, а не нацією жертв.

Навіть якщо сьогодні в нашій війні захочуть поставити три крапки, ми знаємо: остання крапка все одно за нами.