6 цікавих фактів про УПА, які можуть бути вам невідомі: як існували та боролися повстанці - Українська газета Час.

#Політика

14 жовтня стало символічним вибором для відзначення Дня Української повстанської армії. Ця дата має особливе значення, адже у 1942 році, 83 роки тому, відбулася важлива подія: "зародилися перші збройні формування, які стали основою для створення Української повстанської армії". В умовах окупації національному підпіллю вдалося перетворитися на справжнє військо, яке жадало незалежності та власної державності.

Тривалий час День створення УПА відзначали разом з Покровою та днем козацтва. Про це також йдеться у постанові Української Головної Визвольної ради, яка і затвердила день вшанування повстанської армії. Такий збіг дат бул додатковим акцентом на продовженні козацьких традицій. Після церковної календарної реформи Покрова і пов'язані з нею свята (День захисників та День козацтва) перенесли на 1 жовтня. День УПА залишився 14-го, бо приурочений більше до історичної дати, а не релігійної.

У часи радянської влади система робила все можливе, щоб витіснити з пам'яті спогади про упівців. Їх часто порівнювали з бандитами, звинувачуючи у вбивствах мирних українців. Влада здійснювала репресії проти них, ускладнюючи пошук роботи та обмежуючи можливість проживання в бажаних місцях. Навіть після здобуття незалежності України, її першу державну армію не одразу визнали.

Зокрема, останній командувач УПА Василь Кук відмовився отримати звання Героя України від Президента Кучми, оскільки армія, яку він очолював, не була визнана визвольною на державному рівні.

Пройшло багато років, перш ніж численні колишні повстанці почали вільно говорити про свою діяльність у підпіллі — страх перед радянськими репресіями був настільки величезним. Деякі з них так і не змогли відкритися, і тепер ми дізнаємося про життя цих відважних людей лише з архівних матеріалів.

Архіви та свідчення учасників подій виступають безцінними джерелами для вшанування національних героїв — тих, хто боровся за Україну ще до здобуття її незалежності.

Ми зібрали для вас ряд захоплюючих фактів, які могли залишитися поза вашою увагою стосовно діяльності Української повстанської армії, а також рекомендуємо літературу, де ви зможете дізнатися більше про цю тематику. У підборі фактів та книг нам допомагала історикиня і дослідниця національно-визвольної боротьби Леся Бондарук.

Колківська республіка — таке ім'я отримала територія, яку повстанцям вдалося звільнити від німецьких окупантів у 1943 році. Бійці УПА з другого разу змогли витіснити нацистів з Колківщини (Волинська область) і відтворити там осередок незалежної України. Протягом шести місяців упівці зберігали свою автономну міні-державу. Пізніше радянські спецслужби в документах назвуть цей період "Тимчасовим господарюванням українських націоналістів у Колківському районі".

У різний час республіка налічувала від двох до чотирьох десятків населених пунктів нинішніх Волинської та Рівненської областей. На звільненій землі повстанці створили повноцінну мінідержаву з адміністрацією, поліцією, судом, лікарнями та санітарними пунктами та середньою школою. Доросле населення республіки проходило військові вишколи: тут навчали артилеристів і мінерів, були курси кінної розвідки, політосвіти. Діяв поділ землі (кожній сім'ї стільки, скільки могли обробити її члени), приватна власність, були скасовані колгоспи. У Колківській республіці були кравецькі майстерні, пекарня, молочарня, млин, їдальні, майстерні з виготовлення мила, паперу тощо.

Повстанці отримували значну підтримку від місцевого населення — військові дбали про селян, а ті, у свою чергу, активно допомагали їм. Історикиня Леся Бондарук знайшла свідчення про те, як проходили жнива на землях повстанської держави. УПА забезпечувала охорону полів, щоб люди могли безпечно збирати врожай, не боячись нападів ворога. В архівах збереглися спогади свідків про ті події.

"Ми готувалися до антифашистського повстання, принаймні так нам говорили командири. Німці довідалися про це і пробували ліквідувати нашу республіку силою своїх місцевих військ. Вони наступали з різних боків невеликими загонами, та кожного разу перемагали повстанці. Колківська республіка завдавала гітлерівцям не тільки матеріальних збитків, а ще й моральних. Вісті про нашу незалежність поширилися від Львова до Мінська і в багатьох місцях почали виникати подібні до нашої самостійно керовані округи", - згадував один з бійців УПА в інтерв'ю для газети "Нова Доба", яке вийшло друком у 1999 році.

Для придушення повстанського руху нацистам знадобилося залучити регулярні фронтові частини, артилерію, танки та авіацію. Колківська республіка перестала існувати 4 листопада 1943 року.

Ця міні-держава вважалася однією з найзначніших у повстанському русі, проте не була єдиною такою за період національного спротиву, що яскраво відображає бажання українців забезпечити собі автономію на рідній землі. Питання Колківської республіки досі залишається недостатньо вивченим. Рекомендуємо ознайомитися з 27 томом Літопису УПА "За Україну, за її волю". Це — спогади Романа Петренка, одного з активних діячів повстанського руху на Волині та Поліссі, який брав участь у створенні перших підрозділів УПА, а також в організації перших штабів і підпільної адміністрації.

Коли мова заходить про Українську повстанську армію, на розум одразу приходить ім’я Романа Шухевича, який обіймав посаду головнокомандувача, був активним політичним діячем і лідером українських націоналістів. Безперечно, він залишив помітний слід в історії національно-визвольного руху, проте варто зазначити, що він не був ні єдиним, ні першим командиром повстанців.

Першим, хто став на чолі УПА, був Дмитро Клячківський, більш відомий під псевдонімом Клим Савур. Він народився в 1911 році в Збаражі в родині робітників. Ще будучи гімназистом, він вступив до ОУН і активно займався діяльністю в молодіжних організаціях. Через свою націоналістичну діяльність кілька разів потрапляв під суд, і востаннє його засудили навіть до страти, але Савуру вдалося втекти разом із кількома іншими ув'язненими.

На початку 1942 року керівництво ОУН обрало Дмитра Клячківського на посаду крайового провідника Північно-Західних українських земель (ПЗУЗ), до яких увійшли Волинь, Рівненщина та українські території в Білорусі. У вересні 1943 року УПА underwent реорганізацію: Романа Шухевича призначили головним командиром, а Дмитро Клячківський отримав посаду командира УПА-Північ.

Сучасники характеризують Клячківського як видатного організатора, наділеного потужними комунікативними та аналітичними здібностями. У липні 1943 року він впровадив чітку структуру організації УПА, яка охоплювала всі рівні, визначивши конкретну чисельність та назви підрозділів, частин і з'єднань УПА, а також штабів і референтур.

"Доводилось багато разів з ним зустрічатись, навіть коротко перебувати в його товаристві, але він завжди був той самий, завжди поважний. Завжди від нього била рішучість безкомпромісовість, сила волі. Був дуже інтелігентний і скромний, та тішився загальною симпатією до себе. Був загально знаний і популярний. Вбрання носив скромне, в якому мав вигляд пересічного повстанця. В дійсності він в службі був суворий і безоглядний. З природи не говорив багато, більше слухав", - так описує першого командира УПА Микола Андрощук, учасник національно-визвольної боротьби.

12 лютого 1945 року у віці 33 років Дмитра Клячківського разом із двома його охоронцями вбили у бою підрозділи НКВС в урочищі Лісничівка поблизу селища Оржів Рівненського району. Місце його захоронення достеменно невідоме, але в СБУ вважають, що Клим Савур міг знайти свій останній спочинок у котрійсь з безіменних могил на краю цвинтаря "Грабник" у Рівному - там радянська влада хоронила тіла вбитих українських патріотів.

Останнім головним провідником УПА став генерал-хорунжий Василь Кук. Він головнокомандував з 1950-го, від смерті Шухевича, до 1954 року.

Виріс у родині селян. Його двох братів було страчено польською владою за їхню націоналістичну діяльність. Радянський режим засудив усіх членів сім'ї до тюремного ув'язнення та конфіскував їхнє майно. Як і Роман Шухевич, Василь Кук також був пластуном. Він здобував освіту у галузі юриспруденції в Католицькому університеті в Любліні, де й зустрівся зі Степаном Бандерою.

У 1940-х роках він тісно співпрацював з Романом Шухевичем. В квітні 1944 року став командиром найбільшої битви УПА, яка відбулася під Гурбами на Рівненщині. Після загибелі Шухевича він взяв на себе керівництво армією.

То були часи демобілізації УПА, військо переходило у збройне підпілля і головно мало за мету захист українців від репресій та популяризацію національно-визвольної ідеї. Кук був ідеальним для підпільної роботи: навіть чекісти зауважували його надзвичайні здібності підпільника, хитрість та невловимість.

У травні 1954 року його спіймали у полон - разом з дружиною командира здав подвійний агент, зв'язковий Юрко. Лідера ОУН такого високого рівня, який потрапив живим у полон КДБ ще не мало. 6 років допитів у тюрмах Києва й Москви не дали результатів. Панувала хрущовська відлига, тож розстріляти генерала не могли.

У 1960 році Василь Кук та його дружина отримали помилування і були звільнені від кримінального переслідування. Протягом всього свого життя вони залишалися під ретельним контролем КДБ.

Останній лідер УПА дожив до глибокої старості та пішов з життя в 2007 році в Києві. До останніх моментів свого життя він залишався розумним і пам'ятливим, писав книги та проводив зустрічі з молоддю в університетах.

Не так давно побачила світ книга Володимира В'ятровича під назвою "Генерал Кук. Біографія покоління УПА". У цьому виданні ви знайдете цікаві факти про одну з найвизначніших особистостей українського підпілля. Які ще книги варто прочитати:

Цю записку, яка на перший погляд може виглядати як прості підрахунки або спроба звести якісь цифри, чекісти виявили у польовій торбі Дмитра Клячківського, першого командира УПА. Проте насправді вона є безцінним джерелом для сучасних істориків, оскільки дозволяє хоча б приблизно оцінити чисельність повстанської армії та відстежити, як ця кількість змінювалася з плином часу.

Історик Володимир Ковальчук роз'яснив методику проведення цих підрахунків і для зручності представив їх у формі таблиць. Він зазначає, що цей документ не тільки містить важливу історичну інформацію, а й фактично є "мартирологом військової еліти" (мартиролог - це перелік мучеників, канонізованих як святі).

"Молоді люди, у яких попереду ще було все життя. Жодному з них не виповнилося 40 років. Майже половина з 32 згаданих осіб (14) загинула в боях 1944 року. Більшість з них трагічно полягли в сутичках з внутрішніми військами та агентами НКВС, були й випадки самогубств, а деяких вбили власні. Порфирій Антонюк, знаний як "Сосенко", розплатився життям за спробу переговорів із ворогами УПА. З подібних причин Служба безпеки ледь не усунула Максима Скорупського, відомого курінного "Макса". Йому вдалося втекти до Галичини", - зазначає історик у своєму матеріалі для "Історичної правди".

Щодо чисельних даних: на момент, коли радянсько-німецький фронт перетнув Волинь та Полісся в 1943 році, в рядах УПА-Північ і УПА-Південь налічувалося 6920 осіб. У квітні 1944 року їх кількість зросла до 6960, але вже у вересні того ж року, коли УПА-Південь була фактично на межі розформування, відбувся різкий спад чисельності до 2600. Ці значні зміни були викликані адаптацією тактики УПА: для протистояння переважаючим силам радянських військ повстанці вирішили розділитись на менші групи, щоб перевести свою діяльність у підпілля.

Безумовно, ці цифри є лише приблизними і отримані з одного сегмента, проте вони дозволяють краще зрозуміти обсяги національно-визвольної боротьби та кількість озброєних захисників країни.

Детальніше про цей документ та інші нотатки з польової сумки Клячківського можна почитати у 14-му томі Літопису УПА.

Ознакою приналежності до УПА стали характерні шкіряні пояси з тризубами на пряжках, мазепинки, петлюрівки з тризубами, а також червоні зубчасті нашивки на комірах.

Завдяки цим компонентам на чорно-білих знімках часів повстанців створюється враження, що у них існує єдина форма, але насправді це далеко не так. Виготовити її було неможливо через відсутність належних умов, а також брак фінансів. Звісно, дещо шили, але це були лише прості бавовняні мундири, і обсяги таких підпільних виробництв не могли задовольнити загальні потреби в формі.

В межах одного з підрозділів повстанців упівці прагнули носити одностайний одяг - будь то німецька, радянська форма або ж уніформа поліцаїв. Вибір одягу залежав від того, що вдалося дістати, а також від того, чого було більше. Ця обставина разом з іншими факторами призводила до того, що бійців УПА часто плутали з представниками інших збройних угруповань.

У 1944 році керівництво УПА на Волині видало наказ, що закликав до уніфікації одягу та усунення будь-яких ворожих знаків розпізнавання. Проте на той момент це питання вже втратило свою актуальність, оскільки розпочалися масові репресії та знищення руху опору. Ті, хто зміг врятуватися, уходили в глибоке підпілля, і відсутність єдиної форми навіть допомагала їм уникати небезпеки.

У виданні "Книга УПА. Історія нескорених", написаному Володимиром В'ятровичем, Русланом Забілим, Ігорем Дерев'яним та Петром Содолем, можна детально ознайомитися зі структурою українських повстанців.

Ще одна книга, яка допоможе оживити образи упівців - "#Моя УПА", Любові Загоровської. У ній зібрані спогади 39 учасників національно-визвольного руху. На сторінці кожного спогаду є QR-код з посиланням на аудіозапис із голосом того, хто розповідав авторці свою історію.

Повстанці постійно відчували нестачу озброєння, оскільки мали можливість битись лише з тим, що здобули в боях.

Історик Володимир Бірчак зазначає, що основними типами озброєння, які використовувалися УПА, були:

Радянська пропаганда постійно поширювала інформацію про те, що нацисти постачають зброю повстанцям, але це зовсім не відповідає дійсності. В українській історії Українська повстанська армія слугує яскравим прикладом того, як, незважаючи на суттєві обмеження в артилерії, переважно розрізнену піхотну зброю та відсутність сучасних засобів зв'язку, можна організувати армію, яка здатна ефективно протистояти кільком регулярним збройним силам, маючи при цьому сильну мотивацію та спільну мету.

Про зброю УПА можна почитати у книзі укладача Вахтанга Кіпіані "Зродились ми великої години... ОУН УПА Історична правда".

Здається, це просто нереально, правда? В часових межах це таке близьке до нас, що відчувається, ніби холодок пробігає по спині — всього лише 36 років тому.

Це сталося в СІЗО КДБ в районі метро Арсенальна в Києві. Страчений - Іван Гончарук, волинянин, учасник УПА, який наприкінці 40-х вже був засуджений за участь у боях проти НКВС та відбував покарання на Колимі. Добрий і миролюбивий за спогадами односельців Гончарук був звинувачений у численних вбивствах мирного населення. В архівах СБУ нині зберігається 7 томів кримінальної справи чоловіка, 6 з них - з проваджень, відкритих вже у 80-х роках. У них - жодних прямих доказів, жодних чітких свідчень.

Історикиня Леся Бондарук, яка досліджувала справу Івана Гончарука і написала за нею книгу, вважає, що чоловік став ідеальною мішенню для пропагандистської машини. В Україні саме назрівала перебудова, починалися національно-демократичні перетворення суспільства. Колишній упівець на той час жив у Харкові (а це дозволяло надати справі всеукраїнського розголосу). Йому скасували вирок, за яким він вже відбув покарання і наново звинуватили в участі у групі Фадея "Збруча" Бродовського, яка боролася з радянськими спецслужбами та їх агентами.

Обвинувачі відновили розслідування справи на основі нових обставин. Цими обставинами стали дві заяви. Перша належить жителю рідного села обвинуваченого Миколи Найдича, який стверджує, що у 1944 році Гончарук побив його матір, в результаті чого вона померла. Друга свідчить про Анну Шептур, доньку донощика Антона Шептура, яка була 12-річною на момент вбивства батька. Вона посилається на свідчення покійної матері, яка, за її словами, чула в селі, що Гончарук є вбивцею, - зазначає Леся Бондарук.

Вини чоловіка не довели у жодному випадку - доказів не було, а ті свідки, які говорили, посилалися на те, що десь колись чули чи підозрювали.

Один із повстанців, що походив із села Грудки, відмовився свідчити проти Гончарука і вчинив самогубство. На суді з’явився колишній повстанець, який відбув покарання в Сибіру. Інший місцевий мешканець, котрий висловив свою незгоду з Гончаруком, зазнав залякування. Третім свідком став Іван Кошель з Дніпропетровщини, який недовго перебував в УПА і навіть не служив в одному загоні з Гончаруком. Він детально описував місця, де відбувалися вбивства, та розповідав про спалення шкіл. Таким чином, Кошель свідчив про вчинені дії, тоді як Гончарук, який заперечував свою причетність до цих злочинів, виступав у ролі обвинуваченого, - ділиться подробицями Леся Бондарук.

Зрештою Іван Гончарук за версією слідства став посібником у кількох десятках вбивства і скрізь він нібито "стояв на чатах".

19 жовтня 1987 року в Луцьку суддя Борис Плахтій виніс вирок про страту для чоловіка. Цей вирок був виконаний 12 липня 1989 року. Протягом двох років обвинувачений провів у камері смертників Луцького СІЗО, сподіваючись на можливість помилування. Досі залишається невідомим місце його поховання.

Додаткову інформацію про цю справу можна знайти в книзі Лесі Бондарук "Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець".