Также ознакомьтесь с:
"Я вважала себе зіркою, але отримала питання: хто ви насправді?" - Олімпійську призерку з України неприємно здивували в рекламній кампанії після закінчення її спортивної кар'єри.
Анна вперше спробувала тренування у віці чотирьох років у Сімферополі, проте це заняття їй не принесло задоволення. Лише у п'ять років Різатдінова вирішила дати гімнастиці ще один шанс, і з того моменту вона не може уявити своє життя без цього виду спорту. Коли їй виповнилося 15, Анну запросили до складу збірної України, і вона переїхала до Києва. У 2012 році українка взяла участь в Олімпійських іграх у Лондоні, а вже в наступному році здобула титул чемпіонки світу у вправах з обручем.
На Олімпійських іграх 2016 року в Ріо-де-Жанейро Анна отримала бронзову медаль і вирішила завершити свою спортивну кар'єру. Зараз вона керує власною академією художньої гімнастики, проте, як згадує сама, у дитинстві її тренери не вірили в її успіх.
У бесіді з кореспондентом NV Андрієм Павлечком спортсменка поділилася, чому її мама не мала віри в її здібності, як вона сприймала критику, а також що їй говорили судді після завершення змагань.
Чи мали ви можливість вибрати інший вид спорту?
У Сімферополі в той час були розвинені бальні танці, художня гімнастика та теніс. Ми навіть спробували грати в теніс. Проте моя мама була тренером з гімнастики, тож це було дуже зручно: вона забирала мене після тренувань, і ми разом поверталися додому. Школа розташовувалася просто навпроти -- усе було компактно й комфортно. У чотири роки заняття мені не дуже подобалися, але вже в п'ять я сама захотіла займатися. Ніхто не тиснув на мене. Це не та історія, коли мама -- тренер, і всі відразу думають: "А, зрозуміло, чому ти в гімнастиці". Ні, мама ніколи не намагалася через мене втілити свої амбіції. Навпаки, вона довго сумнівалася в моїх здібностях, адже як професіонал усвідомлювала, що для гімнастики потрібні певні фізичні дані. Мені чогось не вистачало -- тут і там. Але мене ніхто не змушував, просто всі бачили, що мені подобається танцювати й рухатися.
Ви згадували, що вам не передбачали значного майбутнього. Чи є якась фраза, яка залишилася у вашій пам'яті і, можливо, тоді вас дуже вразила?
Тоді мене дуже багато чого ображало. Наприклад, я чула фразу: "Ніяких індивідуальних програм -- лише групові тренування". Це сприймалося як поразка, адже я завжди прагнула бути в центрі уваги, виступати в особистих змаганнях. Мені говорили, що для того, щоб потрапити в індивідуальну програму, потрібно бути красивою, яскравою, емоційною. Це звучало так, наче я не відповідала цим вимогам. Дитяча психіка сприймає все дуже серйозно, і я думала: "Господи, я така незграбна, негарна, нікому не потрібна". Це не означало, що тренери мене не хотіли бачити; просто, на жаль, вони не бачили у мені потенціалу. Говорили: "Ну куди ж ти підеш?" – і на цьому все закінчувалося.
Які виклики зустрічалися вам на шляху вашої кар'єри в гімнастиці?
Їх було дуже багато. Мені здається, я досягла результату саме через них. Якби шлях був легкий, можливо, я б і не працювала так наполегливо й не доводила кожного дня всім -- і собі, і оточенню -- що здатна. Спочатку потрібно було доводити в збірній, потім -- у світі. Я виступала без помилок, показувала стабільність, але займала 24-те місце у світовому рейтингу. Я підходила до суддів і питала: чому? Поясніть. Я ж усе зробила технічно правильно. Вони відповідали: "Так, технічно все добре. Але... ти не подобаєшся. Ти не яскрава, не емоційна, не виразна. Немає тієї "фішки"". А яка саме фішка -- пояснити не могли. І от так я "стукалася" у двері вісім років. І тільки у 2013-му вони справді відчинилися.
У минулому український спортсмен з легкої атлетики здобув золоту медаль на етапі Континентального туру.
#Журналіст #Київ #Лондон #Школа #Історія #Українці #Професіонал #Спорт #Крим #Золото #Тренер (спорт) #Національна збірна України з футболу #Легка атлетика #Теніс #Сімферополь #Гімнастика #Художня гімнастика
