Защита национальных меньшинств и укрепление единства: чему может научиться Украина у соседних стран ЕС?

Изображение предоставлено пресс-службой венгерского правительства.

Гарячий прийом, який влаштували президенту України Володимиру Зеленському на Кіпрі, де він розпочав піврічне головування в Раді ЄС, створює підстави для обережного оптимізму щодо української євроінтеграції у цьому році.

Однак у світлі повноцінного запуску переговорних кластерів між Україною та Європейським Союзом залишається важливим питання угорського вето, а саме – необхідність його подолання.

Віцепрем'єр Тарас Качка, який курує процес євроінтеграції, зазначив, що нам вдалося обійти угорське вето завдяки процедурі "frontloading". Проте питання офіційного відкриття та закриття кластерів залишається невирішеним, і без згоди Угорщини реалізувати ці кроки поки що не вдасться.

Чимало експертів та політологів мають стриманий оптимізм, покладаючись на квітневі вибори в Угорщині, які можуть кардинально або суттєво змінити владу в Будапешті, а відтак і ставлення цієї держави до України та перспектив нашої євроінтеграції.

Однак, з огляду на стратегічні інтереси, вступ до Європейського Союзу залишається нашою головною геополітичною метою на найближче десятиліття, тому покладатися лише на непостійний фактор зміни влади в Угорщині було б нераціонально.

По-перше, немає гарантії, що уряд у цій країні насправді зазнає суттєвих змін. По-друге, існує ймовірність, що потенційно нова угорська влада все ще матиме намір висувати Україні аналогічні вимоги щодо забезпечення прав національних меншин.

По-третє, існує ймовірність, що не лише Угорщина має право ставити суворі вимоги в цій області та блокувати наші зусилля щодо євроінтеграції.

Останні парламентські вибори в Румунії відбулися на фоні безпрецедентної політичної кризи. Сьогоднішня коаліція, хоч і не включає ультраправих, залишається нестійкою. Тому загроза дострокових виборів постійно нависає. На жаль, після інциденту з Джорджеску, популярність ультраправих партій зросла до небачених рівнів.

Згідно з результатами соціологічних опитувань, в Україні на сьогоднішній день лідером електоральних вподобань є праворадикальна партія AUR, що свідчить про стійку тенденцію зростання праворадикальних та ізоляціоністських поглядів у суспільстві. Це явище стало особливо помітним під час президентських виборів минулого року.

Падіння рейтингу підтримки до румунської урядової коаліції якщо й не призведе до зміни уряду і дострокових парламентських виборів, може суттєво вплинути на зміну риторики чинної влади, яка також спробує поборотися за симпатії правого електорату.

У цьому випадку можна чекати на скорочення підтримки України з боку Румунії.

Крім того, з'являються нові, більш суворі вимоги до України, зокрема стосовно забезпечення прав румунської меншини на території нашої держави.

Зрештою, запеклі політичні дебати та блокування вступу до ЄС чи НАТО - це не тільки українсько-угорський прецедент.

Нещодавно Угорщина перешкодила вступу Швеції до НАТО, наводячи досить незвичні аргументи. А ще в 2012 році Будапешт висував вимоги для надання Сербії статусу кандидата на членство в ЄС, що, здавалося б, мало б бути дружнім кроком. Це було пов'язано з необхідністю компенсацій за втрату угорської власності в Сербії в період з 1945 по 1965 рік.

Ще один приклад: протягом усіх років рух Північної Македонії до ЄС встелений жорсткими дебатами і блокуваннями - то Греції щодо назви держави, то Болгарії щодо офіційної історії та мови. Північна Македонія отримала статус кандидата у 2005 році, і тільки у 2022-му змогла офіційно відкрити переговори.

Усі ми маємо бути вдячні, що Угорщина, Словаччина та Румунія опинилися в одному євроінтеграційному контексті під час вступу до ЄС, хоча румунам довелося витратити на три роки більше часу на цей процес. Це допомогло уникнути надмірної напруги між країнами, оскільки питання прав угорської національної меншини в цих трьох державах є значно складнішим, ніж в українському випадку, враховуючи багатогранну історію і сучасність. В Румунії проживає близько мільйона етнічних угорців, а в Словаччині – близько пів мільйона.

Словом, навіть якщо Україна подолає угорське вето, незабаром вона може зустріти нові перешкоди на своєму шляху до євроінтеграції з боку інших сусідніх країн.

Як Румунія, так і Словаччина під керівництвом популістичного уряду Фіцо, а також Польща, де систематично посилюються антиукраїнські настрої, можуть незабаром висувати до Києва аналогічні угорським претензії та вимоги.

Це означає, що державницьким інтересом України у сфері дотримання прав нацменшин є не тільки відбивати атаки й ситуативно задовільняти вимоги тих чи інших урядів, що можуть досить швидко змінюватися, а вибудувати власну комплексну політику, яка відповідатиме найкращим практикам Європейського Союзу і водночас стане опорою для внутрішньоукраїнської згуртованості та побудови єдиної політичної нації.

І саме в цьому нам може бути корисним позитивний досвід наших західних сусідів, які успішно пройшли шлях реформ та інтеграції в євроатлантичний простір.

Протягом кількох років аналітики Інституту Центральноєвропейської стратегії вивчають ефективні моделі захисту прав національних меншин у країнах, що межують із заходу.

У своїх публікаціях ми не тільки неодноразово розповідали про юридичні основи для захисту національних спільнот у цих країнах, а й показували реальні здобутки української меншини в Угорщині, Румунії чи Словаччині.

Так історично склалося, що в Центральній Європі питання національних меншин було і залишається однією з ключових проблем як для внутрішньополітичної ситуації, так і для міждержавних відносин між сусідами.

Кожна з центральноєвропейських країн - не без помилок і труднощів - напрацювала власну практику захисту прав національних меншин.

Таку, яка не лише враховує потреби самих меншин та їхніх "материнських" сусідніх держав, але й відповідає дійсно високим європейським критеріям.

Якщо узагальнити цей досвід, то для України можуть бути корисними два ключові механізми. Перший з них - це створення інституту представництва національних меншин у Верховній Раді.

Другим аспектом є розробка механізмів стабільного фінансування прав національних меншин з державного бюджету України, що передбачає співпрацю з органами самоврядування самих меншин.

Як це працює на практиці? Наприклад, в Угорщині є перелік з 13 національних меншин, що мають правовий статус меншини з власним самоврядуванням як на місцевому, так і на центральному рівнях; серед цих спільнот є і українська.

Отже, в угорському парламенті існує представник української національної меншини, який був обраний самою цією меншиною. Це, по суті, депутат угорського парламенту без права голосу, але з можливістю активно працювати в парламенті, включаючи право виступати. Таким чином, він має можливість піднімати важливі для меншини питання на найвищому законодавчому рівні та інформувати депутатів про проблеми і досягнення української громади.

Ця зміна в угорській практиці запроваджена на основі нової "фідесівської" конституції 2011 року, яка запрацювала з виборів 2014 року.

У Румунії практикують позитивну дискримінацію для забезпечення представництва офіційно зареєстрованих національних меншин у парламенті. Це означає, що навіть якщо організація нацменшини не здобуває 5% голосів на виборах, вона все ж має право на один гарантований мандат у нижній палаті парламенту.

На відміну від Угорщини, у Румунії представник має право голосу в парламенті. Це правило було впроваджено одразу після падіння режиму Чаушеску на перших виборах, ще до прийняття нової конституції, яка була затверджена лише в 1991 році.

Тобто це було прийнято не через виконання умов для вступу до ЄС, а внаслідок власного прагнення стати демократією та згуртувати політичну націю.

У Словаччині немає аналогічних моделей представництва національних меншин у парламенті, оскільки Братислава дотримується виключно пропорційної виборчої системи. Навпаки, у Румунії, хоча нижня палата також обирається за пропорційним принципом, там передбачено квоти для депутатів, які представляють національні меншини.

Для України така прогресивна модель представництва національних меншин у Верховній Раді дозволила б дієво захищати їхні інтереси та водночас формувати лояльність національних меншин до Української Держави шляхом залучення до ухвалення ключових рішень життєдіяльності не тільки меншини, а й нашої спільної країни.

Це також дало б можливість остаточно припинити політичні маніпуляції, пов'язані з настроями та виборчими уподобаннями національних меншин.

Адже за роки Незалежності представники різних національних меншин обиралися до ВР через мажоритарні округи чи партійні списки, але в підсумку обраний депутат часто керувався партійною логікою, а не інтересами меншини.

Які можуть бути значення фактів, коли представники угорської та болгарської національних меншин, які, безумовно, зацікавлені у євроінтеграції України, стали частиною проросійської Партії регіонів та відповідно голосували?

Другий можливий інструмент - фінансування організацій/самоврядувань нацменшин з державного бюджету.

Ця практика ефективно функціонує у всіх наших західних сусідів — відповідні витрати на підтримку діяльності національних меншин покриваються (інституційна підтримка). Фінансуються культурні ініціативи, створення інформаційного контенту (власне телебачення, радіопрограми, а також газети і журнали), а також освітні програми та заклади.

В Україні також реалізується подібна практика, оскільки з державного бюджету через різноманітні програми та органи влади фінансуються потреби національних меншин. Це включає випуск матеріалів різними мовами національних меншин у філіях "Суспільного", підтримку культурно-масових заходів, а також фінансування освіти мовами національних меншин на всіх рівнях, починаючи від шкіл і закінчуючи університетами.

Завдяки реформі децентралізації Україна зробила значний крок уперед, відходячи від пострадянських підходів до розподілу коштів, які раніше здійснювалися централізовано.

Проте основна відмінність від сусідів все ще залишається - немає безпосередньої участі організацій національних меншин.

У наших європейських сусідів національні меншини виконують роль розпорядників фінансів, а також є засновниками спеціалізованих освітніх установ і медіа.

Ситуація залишається такою, що національні меншини в Україні можуть задовольнити свої потреби лише за рахунок фінансової підтримки з "материнських" країн, а не з державного бюджету України. Це формує хибне враження, ніби національні меншини перебувають у повній ізоляції від української влади і отримують допомогу виключно з-за кордону.

Таким чином, питання лояльності до України як до держави, яка піклується про своїх громадян незалежно від їх національної приналежності, стає предметом дискусії.

У підсумку, важливо відзначити, що Україна цілеспрямовано й систематично працює над приведенням свого законодавства щодо прав національних спільнот у відповідність до найвищих стандартів Європейського Союзу. Проте, країна все ще зустрічає критику та різноманітні вимоги з боку наших західних сусідів, які можуть бути як обґрунтованими, так і менш виправданими.

У даному контексті, з огляду на стратегічний намір України інтегруватися в Європейський Союз, країні слід орієнтуватися не на миттєве вирішення проблем або задоволення тимчасових чи політичних запитів. Натомість, необхідно розробити власну всебічну політику в цій галузі, враховуючи успішний досвід наших сусідів із Центральної Європи.

Це, безперечно, потребуватиме суттєвих реформ у законодавстві, можливо, навіть до внесення поправок до Конституції, які можуть бути прийняті одночасно під час голосувань за зміни, необхідні для євроінтеграції.

Це і є наша домашня робота, яку важливо виконати не тільки для пришвидшення євроінтеграції, а й заради зміцнення єдиної української політичної нації, в якій громадяни всіх національностей почуваються важливою й невід'ємною частиною спільної батьківщини, яка дбає про них і гарантує їм широкі та справедливі права для розвитку та самореалізації тут, вдома, в Україні.

Матеріали, представлені в розділі "Експертна думка", не є редакційними публікаціями і відображають лише особисті думки авторів.