Забезпечення прав національних меншин та укріплення єдності: які уроки Україні можуть дати сусідні європейські країни

У наших європейських сусідів самі нацменшини є розпорядниками коштів, засновниками спеціалізованих закладів освіти та ЗМІ

Теплий прийом, який президент України Володимир Зеленський отримав на Кіпрі, де він розпочав піврічне головування в Раді ЄС, створює підстави для обережного оптимізму стосовно української євроінтеграції в цьому році.

Однак у рамках повноцінного запуску переговорних кластерів між Україною та Європейським Союзом важливим залишається питання угорського вето, а точніше, потреба у його подоланні.

Віцепрем'єр Тарас Качка, який відповідає за нашу євроінтеграцію, стверджує, що нам вдалося обійти угорське вето через процедуру "frontloading". Утім питання офіційного відкриття та закриття кластерів залишається відкритим, і без згоди Угорщини це наразі зробити неможливо.

Чимало експертів та політологів мають стриманий оптимізм, покладаючись на квітневі вибори в Угорщині, які можуть кардинально або суттєво змінити владу в Будапешті, а відтак і ставлення цієї держави до України та перспектив нашої євроінтеграції.

Однак, враховуючи стратегічні інтереси, при цьому вступ до ЄС залишається нашою основною геополітичною метою на найближчі десять років, покладатися лише на непостійний фактор зміни влади в Угорщині було б нерозумно.

По-перше, немає гарантії, що політичний курс в цій країні зазнає істотних змін. По-друге, існує ймовірність, що потенційно нові угорські керівники можуть продовжувати пред'являти Україні ті ж вимоги щодо дотримання прав національних меншин.

По-третє, немає гарантії, що лише Угорщина має право ставити суворі умови в цій області та блокувати наш шлях до євроінтеграції.

Останні парламентські вибори в Румунії відбулися на фоні безпрецедентної політичної кризи. Сучасна коаліція, що виключає ультраправі сили, все ще існує, проте її стабільність викликає занепокоєння. Внаслідок цього загроза проведення дострокових виборів залишається актуальною. На жаль, після інциденту з Джорджеску популярність ультраправих партій досягла рекордних рівнів.

Згідно з результатами соціологічних опитувань, на сьогоднішній день праворадикальна партія AUR займає лідируючі позиції в рейтингу електоральних уподобань у Румунії. Це свідчить про стійку тенденцію до зростання праворадикальних та ізоляціоністських настроїв у країні, що стало особливо помітним під час президентських виборів минулого року.

Падіння рейтингу підтримки до румунської урядової коаліції якщо й не призведе до зміни уряду і дострокових парламентських виборів, може суттєво вплинути на зміну риторики чинної влади, яка також спробує поборотися за симпатії правого електорату.

У такій ситуації можна очікувати зменшення підтримки України з боку Румунії.

А також на提出 нових і більш жорстких вимог до України, зокрема щодо забезпечення прав румунської меншини в нашій державі.

Зрештою, запеклі політичні дебати та блокування вступу до ЄС чи НАТО - це не тільки українсько-угорський прецедент.

Не так давно та ж Угорщина блокувала вступ Швеції до НАТО, посилаючись на дуже неординарні причини, а в далекому вже 2012 році офіційний Будапешт мав умови для надання статусу кандидата в члени ЄС для здавалося б дружньої Сербії, і це було повʼязано з компенсаціями за втрату власності угорцями в Сербії протягом 1945-65 років.

Інший приклад: Протягом всього часу, поки Північна Македонія прагнула стати частиною Європейського Союзу, її шлях супроводжувався численними запеклими дискусіями та перешкодами — спочатку з Грецією через назву країни, а потім з Болгарією стосовно офіційної історії та мови. Північна Македонія була визнана кандидатом у 2005 році, але лише в 2022 році змогла почати офіційні переговори.

Усі країни виграли від того, що Угорщина, Словаччина та Румунія вступили до ЄС в рамках одного євроінтеграційного процесу, хоча румунам довелося почекати ще три роки. Це допомогло уникнути запеклих конфліктів між ними, адже питання прав угорської національної меншини в цих трьох державах можна порівняти з українським контекстом, помноженим на десятки разів. Історичні та сучасні обставини показують, що в Румунії проживає близько мільйона етнічних угорців, а в Словаччині – близько півмільйона.

У підсумку, навіть якщо Україні вдасться подолати угорське вето, вона може незабаром зустріти труднощі в процесі євроінтеграції з боку інших сусідніх країн.

Румунія та Словаччина під керівництвом популістичного уряду Фіцо, а також Польща, де спостерігається постійне посилення антиукраїнських настроїв, у найближчій перспективі можуть пред'явити Києву аналогічні вимоги та претензії, подібні до тих, що висуває Угорщина.

Це вказує на те, що стратегічний інтерес України у сфері захисту прав національних меншин полягає не лише в тому, щоб відбивати атаки та реагувати на вимоги різних урядів, які можуть швидко змінюватися. Важливо також розробити власну всебічну політику, що відповідатиме найкращим європейським практикам і водночас слугуватиме основою для внутрішньої згуртованості та формування єдиної політичної нації.

Саме в цьому контексті позитивний досвід наших західних сусідів може стати для нас цінним прикладом, оскільки вони успішно реалізували реформи та інтеграцію в євроатлантичний простір.

Протягом кількох років фахівці Інституту Центральноєвропейської стратегії вивчають ефективні моделі захисту прав національних меншин у країнах, що межують із заходом.

У наших статтях ми не лише неодноразово висвітлювали правові аспекти захисту національних спільнот у цих державах, але й демонстрували конкретні досягнення української меншини в Угорщині, Румунії та Словаччині.

Так історично склалося, що в Центральній Європі питання національних меншин було і залишається однією з ключових проблем як для внутрішньополітичної ситуації, так і для міждержавних відносин між сусідами.

Кожна з центральноєвропейських країн - не без помилок і труднощів - напрацювала власну практику захисту прав національних меншин.

Таку, яка не лише враховує потреби самих меншин та їхніх "материнських" сусідніх держав, але й відповідає дійсно високим європейським критеріям.

Підводячи підсумки цього досвіду, можна виділити два ключових інструменти, які можуть стати корисними для України. Перший з них - це створення інституту представництва національних меншин у Верховній Раді.

А другий - створення механізмів постійного фінансування забезпечення прав національних меншин з державного бюджету України у співпраці з самоврядуванням самих меншин.

Як це реалізується на практиці? В Угорщині існує список з 13 національних меншин, котрі мають офіційний статус меншин і можуть здійснювати самоврядування як на місцевому, так і на центральному рівнях. Серед цих груп є також українська громада.

Отже, в угорському парламенті існує представник української національної меншини, який був обраний самою меншиною. Хоча цей представник не має права голосу, він має можливість активно працювати в парламенті, включаючи право на виступи. Це дозволяє йому піднімати важливі питання, що стосуються меншини, на найвищому законодавчому рівні, а також інформувати інших депутатів про проблеми та досягнення, з якими стикається ця спільнота.

Цю реформу в угорській практиці було впроваджено відповідно до нової "фідесівської" конституції, яка набула чинності після виборів 2014 року.

У Румунії також застосовується практика позитивної дискримінації, що стосується забезпечення представництва офіційно визнаних національних меншин у парламенті. Навіть якщо організація національної меншини, яка бере участь у виборах, не досягає 5-відсоткового виборчого бар'єру, їй все одно надається один гарантований мандат у нижній палаті парламенту.

На відміну від Угорщини, в Румунії представники мають право голосу в парламенті на загальних підставах. Це правило було введено незабаром після падіння режиму Чаушеску на перших виборах, ще до прийняття нової конституції, яка була затверджена в 1991 році.

Отже, це рішення було ухвалене не в результаті виконання критеріїв для вступу до Європейського Союзу, а через внутрішнє бажання стати демократичною державою та об'єднати політичну націю.

У Словаччині подібних моделей представництва нацменшин у парламенті немає, Братислава віддана чистій пропорційній системі. Хоча в Румунії нижня палата також обирається на пропорційній основі, та саме в ній закладена квота на депутатів від нацменшин.

Для України впровадження прогресивної моделі представництва національних меншин у Верховній Раді могло б ефективно захищати їхні інтереси і водночас сприяти формуванню лояльності до Української Держави. Це можливо через активну участь меншин у прийнятті важливих рішень, що стосуються не лише їхньої громади, а й усієї країни.

Це також дало б змогу остаточно покінчити з політичними маніпуляціями, які використовують настрої та виборчі уподобання національних меншин.

Протягом років Незалежності члени різних національних меншин мали можливість бути обраними до Верховної Ради через мажоритарні округи або партійні списки. Проте, зазвичай обрані депутати приймали рішення, керуючись партійною логікою, а не потребами та інтересами представників меншин.

Якої цінності мають лише факти, якщо члени угорської та болгарської національних меншин, які, безумовно, зацікавлені в європейській інтеграції України, увійшли до проросійської Партії регіонів і голосували відповідно до її позицій?

Другий можливий інструмент - фінансування організацій/самоврядувань нацменшин з державного бюджету.

Ця практика успішно існує в усіх наших західних сусідів - відповідним чином покриваються видатки на забезпечення діяльності структур нацменшин (інституційна підтримка), фінансуються культурні програми, виробництво інформаційного контенту (власне телебачення, радіопрограми, газети та журнали), а також освітні заходи та (!) заклади.

В Україні також реалізується подібна практика, оскільки з державного бюджету через різні програми та державні установи забезпечується фінансування потреб національних меншин. Це включає в себе різноманітні видання мовами національних меншин у філіях "Суспільного", підтримку культурно-масових заходів та фінансування освіти на мовах національних меншин на всіх ступенях навчання, від шкіл до університетів.

Через реформу децентралізації Україна вже значно відійшла від пострадянської логіки в цьому питанні, коли кошти розподілялися централізовано.

Проте основна відмінність від сусідніх країн все ще полягає в тому, що організації національних меншин не беруть участі безпосередньо.

У наших європейських сусідів самі нацменшини є розпорядниками коштів, засновниками спеціалізованих закладів освіти та ЗМІ.

Це продовжує створювати обставини, за яких національні меншини в Україні можуть задовольняти свої потреби виключно за рахунок фінансування з "материнських" країн, а не з українських джерел. Це формує хибне враження, ніби національні меншини залишаються поза увагою з боку України і отримують підтримку лише з-за кордону.

Відповідно, й лояльність до України як до батьківщини, що дбає про своїх громадян різного національного походження, опиняється під питанням.

На завершення, варто підкреслити, що Україна систематично прагне адаптувати своє законодавство щодо прав національних спільнот до стандартів, що відповідають кращим практикам Європейського Союзу. Проте країна все ще зустрічає критику, а також обґрунтовані й менш обґрунтовані вимоги з боку наших західних сусідів у цій сфері.

У цій ситуації, враховуючи стратегічний курс на приєднання до ЄС, Україні варто керуватися логікою не "гасіння пожеж" і задоволення ситуативних чи політично мотивованих вимог, а вибудувати власну комплексну політику у цій сфері з урахуванням позитивного досвіду наших центральноєвропейських сусідів.

Це, безсумнівно, потребуватиме значних реформ у законодавчій сфері, можливо, навіть до внесення поправок у Конституцію, які можуть бути затверджені одночасно під час голосувань щодо необхідних змін для європейської інтеграції.

Це і є наше основне завдання, яке потрібно виконати не лише для прискорення євроінтеграційних процесів, а й для утвердження єдиної української політичної нації. У цій нації представники всіх національностей повинні відчувати себе важливими та невід’ємними членами спільної батьківщини, яка піклується про них і забезпечує їм рівні та справедливі можливості для розвитку і самореалізації в Україні, на рідній землі.

Матеріали, представлені в розділі "Експертна думка", не є редакційними статтями і відображають лише особисті погляди їхніх авторів.