За закритими дверима: агресія у світі українського театру.

Фото: facebook театру Директор Молодого театру Андрій Білоус

Порівнювати насильство, яке відбувається в нашому суспільстві за зачиненими дверима інституцій культури та освіти, з війною -- річ спекулятивна. Масштаб та інтенсивність руйнування людських доль різні. Але з подібного в обох я виокремив би сторону, яка свідчить про вчинене з нею насилля. І сторону, яка чинить насилля, бо має силу та владу. Якщо одна сторона бере, бо може взяти, то ми не можемо говорити про культуру згоди та справедливість. Фрази про те, що "не все так однозначно", що жертва сама винна, адже вона виглядала сексуально привабливо (велика кількість коментарів у соцмережах до свідчень потерпілих містили такі закиди. -- Ред.) поглиблює ефект травми. З одного боку -- "ідеальний образ Майстра, Вчителя, Наставника, Бога", з іншого -- несформована юнацька психіка. Поміж ними -- мовчання викладачів. Мовчання інституцій.

Університет імені Карпенка-Карого відповів на ситуацію досить обережно, заявивши, що "не все так однозначно". 21 січня навчальний заклад прокоментував, що в мережі поширюється інформація про можливу неетичну та протиправну поведінку одного з його викладачів. 29 січня відбулися збори колективу для обговорення даної проблеми, однак позиція університету залишилася такою ж. У свою чергу, Харківський університет імені Котляревського поки що не висловився з цього приводу.

Зображення: num.kharkiv.ua Харківський державний університет мистецтв імені Котляревського

Спершу слова підтримки потерпілим лунали лише від приватних осіб і закладів. 26 січня зʼявилася заява на фейсбук-сторінці Дикого театру: "Ми хочемо підтримати постраждалих дівчат і подякувати їм за сміливість. Сексуальним домаганням не має бути місця в університетах і театрах. Сподіваємося на оперативну роботу правоохоронних органів і справедливе правосуддя. Слідкуємо за ситуацією". Сторінка театру дійсно регулярно публікує нові матеріали, що виходять у звʼязку зі справою Білоуса.

Першим державним театром, який висловив підтримку постраждалим, став Львівський театр імені Лесі Українки, який опублікував відповідну заяву 29 січня. Два дні по тому, 31 січня, схожі заяви зробили театри "Нафта" (м. Харків, недержавний), частина колективу Молодого театру (м. Київ), Театр на лівому березі (м. Київ), театр Veritas (м. Київ, недержавний), Національний театр імені Марії Заньковецької (м. Львів), Сумський національний театр імені Щепкіна, Одеський музично-драматичний театр імені Василька та Малий театр (м. Київ). Вранці 1 лютого до акції підтримки приєдналися ще два театри: Київський національний театр імені Івана Франка та Театр імені Курбаса (м. Львів).

У подальшому висловлення позицій можна вважати своєрідним рухом за інерцією. Багато театрів висловили свої занепокоєння, проте не наважилися прямо назвати речі своїми іменами, не визнали жертву жертвою і не виявили наміру перевірити, чи все гаразд у їхніх колективах. Деякі заяви звучать як загальне занепокоєння щодо стану мистецтва, але без конкретних імен, виражаючи думку "за все хороше, проти всього поганого". Чітку позицію із засудженням ситуації в конкретному університеті та театрі (а не абстрактних явищ) зайняли Дикий театр, Театр ім. Лесі Українки, частина колективу Молодого театру, Театр на лівому березі, театр "Нафта", театр "Veritas" та Сумський театр ім. Щепкіна. Інші ж просто висловили загальний протест проти насильства в театрі. З одного боку, інституційна підтримка є важливою. З іншого - кожне висловлювання вимагає уважного розгляду того, що відбувається за дверима, звідки походить цей голос.

Зображення: кадр з відео Першого театру Львова П'єса 'Чудові, чудові, чудові миті'

Образ зачинених дверей викликає асоціації з виставою "Прекрасні, прекрасні, прекрасні часи", створеною в 2018 році завдяки спільним зусиллям режисерки Рози Саркісян та драматургині Йоанни Віховськї на сцені Першого театру у Львові. Ця постановка базується на творі Ельфріди Єлінек і розкриває тематику повоєнного існування родини. Головний герой, повернувшись з війни, намагається відтворити свої найкращі миті, коли мав змогу безкарно вчиняти будь-які дії. Його насильство по відношенню до дружини документується на відео, а діти, які стають свідками цих подій, формують нове, травмоване покоління. Ключовою ідеєю вистави є вислів австро-англійського філософа Людвіга Вітгенштайна: "Про те, про що не можна сказати, треба мовчати".

Так сексуальне та психологічне насилля в українському театральному секторі, зокрема державного/муніципального підпорядкування, стало нормою для тих, хто вийшов з концентраційного табору під назвою Радянський союз. Його акцептують. Замовчують. У попередні роки було декілька хвиль, коли про це починали говорити, але вони не принесли структурних змін. Не маю сумнівів, що в швидкій перспективі на підтримці постараждалим почнуть спекулювати ті, хто сам вчиняє подібне насилля. Лишається відкритим питання: чи зміниться цього разу ситуація після озвучення всіх цих голосів? Чи названі у статті персоналії стануть нарешті опудалами, якими з часом будуть лякати ворон десь на околицях історії явища з назвою "український театр"?

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Долучитись до збору на РЕБ для 57-ї ОМпБр, де служить Олексій Паляничка, можна тут.