Історія одного з курсів факультету журналістики: до 65-річчя заснування Національної премії України, названої на честь Тараса Шевченка.

20 травня 1961 року постановою Ради Міністрів УРСР №646 засновано Республіканську премію імені Т. Г. Шевченка (нині Національна премія України імені Тараса Шевченка), якою упродовж десятиліть нагороджували (і нагороджують) видатних митців у галузі літератури, образотворчого мистецтва, музики, театрального мистецтва й кінематографії. Від 1961 року - це найвища в Україні творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури, літератури і мистецтва.

У зв'язку з березневими шевченківськими святами, редакція "Зорі Полтавщини" хоче поділитися короткою історією, основаною на доступних матеріалах, про один із курсів факультету журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, що навчався в період з 1953 по 1958 рік. Чотири його випускники отримали Шевченківську премію в різні роки: Степан Колесник (1932-2024), Василь Захарченко (1936-2018), Борис Олійник (1935-2017) та Микола Шудря (1935-2012). Троє з них походять з Полтавщини.

Курс факультету журналістики, тоді Київського державного університету імені Тараса Шевченка, був незвичайним - 150 студентів. Це був єдиний такий набір, до цього і вже після стільки на один курс не набирали. Цей великий набір, як казали люди обізнані, було зроблено з веління високого керівництва - набрати більше молоді з сіл, аби підготувати кадри для районних газет, які задихалися від нестачі журналістських сил. Зі 150 студентів курсу більшість становили так звані діти війни, хоч і бідні, але надзвичайно обдаровані. Це був період, коли сталінська епоха відходила у небуття, а заступала її "хрущовська відлига" з привабливими "демократичними" гаслами і обіцянками світлого майбутнього.

Повоєнні часи виявилися важкими для всіх, але особливо для молоді, яка вирвалася з обмеженого села та прагнула отримати вищу освіту, не маючи підтримки батьків. Щоб якось звести кінці з кінцями, хлопці знаходили підробіток на залізничній станції, зазвичай вночі. Збиралася група студентів, які цілу ніч розвантажували вантажні вагони, а вранці, втомлені, ледве діставалися до гуртожитку. Незважаючи на втому, вони отримували заробіток, здобутий чесною працею. Оскільки доводилося економити на всьому, їх раціон складався переважно з картоплі та супів.

Це були українські діти, які стали частиною української нації, і які стійко витримували моральний тиск у університеті. Їм було важко вчитися, адже всі лекції, за винятком української літератури та мови, проходили російською. Дехто з хлопців сприймав ці "правила" як належне і швидко знаходив способи адаптуватися, тоді як для інших це стало джерелом болю та пригнічення.

Василь Захарченко з певним сумом згадує свої студентські роки: "Університет не навчав нас любові до України, нашої мови та культури, навіть історії української журналістики не викладали. На лекціях з історії російської журналістики викладач, який зневажав українців, з ухмылкою стверджував, що "жодної української журналістики насправді не існувало". З нас виховували справжніх манкуртів! Тому, якщо деякі випускники факультету журналістики стали патріотами України, це сталося не завдяки університету, а всупереч його навчальному процесу".

Після проведення обшуків, Комітет Державної Безпеки (КДБ) затримав студента Бориса Мар'яна, який у грудні 1956 року поділився своїми пропозиціями щодо "демократизації та удосконалення" суспільства з кількома однокурсниками. Його рукопис під назвою "Програма-мінімум" було швидко прочитано лише п'ятьма товаришами по навчанню, але цього виявилося достатньо, щоб на наступний ранок Бориса терміново викликали до партійного комітету університету. Після публічного осуду київський обласний суд ухвалив передбачуване рішення: ув'язнити Мар'яна на п'ять років у виправно-трудових таборах без обмеження в громадянських правах. Іншого журналіста, Вадима Пепу, "забрали в армію" і відправили служити до Казахстану, в ті місця, де колись проходив службу Т. Шевченко. Виявилося, що у Пепи знайшли кілька антирадянських віршів, які, за словами, він забув на військовій кафедрі. Ще двоє студентів-журналістів зникли безвісти на початку навчання.

Під час навчання у виші стався випадок, який залишив глибокий слід у пам’яті. Однокурсник Василя, з яким він ділив квартиру, став свідком того, як Вадим Крищенко (також його однокурсник, в майбутньому відомий поет і народний артист України) під час заняття в кабінеті журналістики підкреслював олівцем фрагменти з газетної статті на політичну тематику. Мета цих підкреслень залишалася незрозумілою, але уважні спостерігачі трактували це як вияв критики на адресу певних комуністичних ідей, викладених у статті. Тоді ще молодий ортодоксальний комуніст, співмешканець Василя, вирішив донести цю інформацію до партійного комітету, а згодом на комсомольських зборах активно доводив, що його вчинок був благородним.

Василь добре пам'ятав, як проректор університету Удовиченко раптово вривався в читальний зал, без жодного попередження накидався на студентів, хапаючи їхні книжки, перевіряючи, чи не порушують вони якісь заборонені теми.

Однокурсник, земляк і приятель Василя Захарченка Павло Пустовіт згадує у своїх спогадах, "що його у студентські роки постійно пригнічувало, що столичний університет був наскрізь зросійщений, що багато викладачів було настільки бездарними, що від їхніх лекцій просто нудило. Наш дотепний однокурсник Степан Колесник якось сказав про одного з них: "Лекції професора Б. такі сірі, як витерті поли солдатської шинелі". А коли лекції читав викладач російської літератури, здавалося, що мухи падали від тієї нудоти. Звідки ж напролазила сюди така сірість? Часто ставили ми собі такі питання, але відповіді не знаходили. Відповідь прийшла вже набагато пізніше".

Отакі то були реалії тої роздутої демократичної "хрущовської відлиги".

Проте, незважаючи на ризики, між студентами часто спалахували палкі дискусії. Молоді хлопці, сповнені енергії, були готові віддати свої життя за Україну. Їх переповнювало обурення через страждання народу, особливо в селах, де знищувались мова, культура та народні традиції. Вони підсвідомо усвідомлювали тягар і терор, який імперські сили щоденно чинили Україні та її видатним письменникам. Їм було боляче спостерігати, як манкурти знущались над поетом Володимиром Сосюрою за його вірш "Любіть Україну", а також як переслідували Максима Рильського та Ліну Костенко. Заборонена література викликала в них особливу цікавість. Юнаки були впевнені, що дух і слова таких видатних українців, як Тарас Шевченко, Михайло Грушевський, Іван Франко та сотні інших, з кожним роком все більше проникатимуть у серця народу, з якого виростуть нові покоління патріотів. І врешті-решт настане той час, коли жодні катівні чи табори Сибіру не зможуть зламати український дух і прагнення до свободи.

Хлопці отримали унікальну можливість взяти участь у зустрічах з видатними українськими авторами, серед яких Олесь Гончар, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Андрій Малишко, Платон Воронько та багато інших. Вони насолоджувалися виставами "Богдан Хмельницький" та "Тарас Бульба", відвідували Софійський собор і Лавру, знайомилися з музеями столиці, досліджували історичні пам'ятки, а також вивчали рідкісні писемні та друковані документи в публічній бібліотеці. Крім того, їм пощастило спілкуватися з видатними викладачами, зокрема з деканом факультету доц. Матвієм Шестопалом, який є першим викладачем-дисидентом в історії університету столиці.

З університетського курсу 1958 року вийшло багато журналістів, які вирушили в регіони та віддано працювали на захист української мови. Декілька випускників також знайшли себе в літературі, здобувши популярність завдяки своїм вартісним творам. Серед них можна виокремити таких авторів, як Василь Захарченко, Степан Колесник, Валерій Гужва, Олекса Мусієнко, Іван Власенко, Дмитро Головко, Борис Олійник, Вадим Крищенко та Микола Шудря.