''Якщо в сім'ї не навчали прибирати за собою в туалеті, чи можна звинувачувати школу?'' Ігор Лікарчук висвітлив іншу сторону проблеми з володінням українською мовою серед дітей.

Екс-глава Українського центру оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук звернув увагу на актуальну проблему в українському суспільстві. Зокрема, в контексті недавнього конфлікту щодо української мови в Києві, велика частина інтернет-користувачів почала критикувати школи за те, що учні спілкуються російською.

У дописі у Facebook Лікарчук підкреслює, що якщо дитину вдома не привчили правилам гігієни або поведінки, то батьки звинувачують у цьому школу. Натомість, проблема полягає зовсім не у закладі освіти, запевняє освітній експерт й називає головні чинники, які впливають на те, якою мовою спілкуються підлітки.

"Як швидко суспільство зробило звичний рух: показало пальцем на школу. Знову вчитель винуватий. Знову директор недогледів. Знову школа "не впоралася". Знаєте, панове, це вже навіть не аналітика, це - інстинкт. Якщо в родині не привчили змивати після себе в туалеті - винувата школа. Якщо діти не знають елементарних правил поведінки - школа. Якщо не вміють спілкуватися - школа. Якщо спілкуються російською - школа", - написав Лікарчук.

Він зазначає, що дитина приходить до школи як "готовий продукт сімʼї, вулиці, двору, смартфона і домашньої культури. Тож, якщо велика кількість підлітків спілкується російською - це тому, що школа не змогла переламати те, що сформували батьки і середовище. Адже, серед усього, що оточує підлітків, школа - маленький острівець, який не здатний переламати вплив сім'ї, соцмереж, YouTube, ТікТоку, і всього середовища довкола.

"Школа не витягує, бо сама не має такого авторитету та сили. І в цьому контексті слова Андрія Кокотюхи - не грубість. Це про безсилля вчительства. Думка, що вчитель має перекрити TikTok, сім'ю, дворові компанії, YouTube, лінгвістичний мікроклімат вулиці мікрорайону і при цьому вчасно заповнити журнали, танцювати перед дитиною, мамами , перевіряючими - це не очікування. Це знущання", - додає освітній експерт.

Саме тому, сьогодні важливо не стільки зосереджуватись на тому, що зробила чи не зробила школа для того, щоб усі діти вчилися говорити українською, скільки звертати увагу на мовну культуру родини та суспільства в країні, що переживає війну. Як зазначає експерт, школа також має певну відповідальність у цьому питанні, але не в тій мірі, в якій її звинувачують, адже навчальний заклад не може бути винен у тому, що учень спілкується російською.

Вказуючи на недоліки освітніх закладів, Лікарчук підкреслює, що вони протягом тривалого часу уникали прийняття чіткої позиції, ховаючись за маскою нейтральності, аби не викликати конфлікти з батьками. Наприклад, хоча школа дозволила впровадження української мови на уроках, вона не стала основною мовою спілкування в навчальному закладі. Однак, навіть з установленими правилами мовного використання, школа не має можливості накладати санкції на порушників, адже у вчителя, окрім виховної бесіди, фактично немає інших засобів впливу.

Освітянин також зауважує, що педагоги перетворилися на "надавачів освітніх послуг", де вчитель - "надавач", а учень - "отримувач", проте не освіти, а саме послуг, тож шкільні викладачі змушені виконувати забаганки "клієнта", в тому числі і у мовному питанні.

Відповідальність за використання мови несе не лише родина та навчальні заклади. Наприклад, в Україні відсутня чітка кадрова політика щодо відновлення мовних традицій, а також освітні програми, спрямовані на підвищення мовної культури вчителів. Крім того, немає державної освітньої стратегії, що підтримує розвиток української національної освіти. Лікарчук зазначає, що дітей готують до "життя в динамічному світі", але не акцентують увагу на підготовці до існування в незалежній, самодостатній країні, яку потрібно захищати і відстоювати, зокрема, використовуючи українську мову.

Додатково, деякі освітні інфлюенсери почали висловлювати думки про необхідність виключення класичної української літератури зі шкільної програми, оскільки вона акцентує увагу на темах села, бідності та злиднів. Проте об'єднання історії України та світової в один курс є аналогічним кроком. Фахівець з освіти зазначає, що замість укріплення предметів, які формують українську ідентичність, експерти зосередилися на "модних дисциплінах" та "компетентнісних активностях".

Проблеми й є з Національним мультипредметним тестом, який перевіряє знання правил й оцінює не українськість, а пунктуацію. На думку Лікарчука, мова - це не граматика і кількість вправ у шкільному підручнику, а екосистема.

"Сьогодні ми вражені і обурені тим, що діти в Києві спілкуються російською мовою. Чи справді це так дивно? Мова — це не лише граматика чи кількість вправ у підручниках. Це ціла екосистема. І ця екосистема не була створена державою. Школа її не захищала, родина не передавала, а середовище не підтримувало. Тому не варто звинувачувати школу у цій мовній проблемі. Вона не є винною, але й не безгрішною. Винними є цілі покоління політиків і освітніх лідерів, які любили красиві слова, але боялися приймати рішучі кроки", — підкреслює освітній експерт.

Він акцентує увагу на тому, що у питанні мови варто розпочати не зі школи, а з державної політики та культурних традицій сім'ї, оскільки освітній заклад не здатен сформувати мовні норми з нуля.

Раніше OBOZ.UA повідомляв, що в Україні виникла пропозиція запровадити платне навчання для дітей, які не знають української мови.

Отримуйте лише достовірні новини у нашому Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не піддавайтеся на неправдиву інформацію!