Відкриття інсуліну у 1922 році стало справжнім порятунком для мільйонів людей, які страждають від діабету.

Історія порятунку 14-річного Леонарда Томпсона від цукрового діабету в 1922 році стала початком масового виробництва інсуліну, що змінило долю мільйонів хворих на діабет

У січні 1922 року в медичному закладі Торонто підліток на ім'я Леонард Томпсон опинився на межі життя і смерті через цукровий діабет. У той період це захворювання вважалося безнадійним, і більшість молодих людей не переживали більше року після отримання діагнозу.

Томпсон протягом майже трьох років боровся з діабетом. Лікарі могли лише рекомендувати йому дотримуватися жорсткої дієти, що призвело до критичного зниження його ваги до 29,5 кілограмів. Медична команда була переконана, що його стан невідворотний. Але все змінилося, коли підлітку зробили два експериментальних уколи інсуліну. Вже через добу рівень глюкози в його крові нормалізувався. Так з'явився препарат, що став справжнім проривом у медицині.

Історія цього відкриття бере свій початок з тих часів, коли лікар Фредерік Бантинг, який працював у Торонтському університеті, вирішив вивчити потенційне застосування "панкреатичних компонентів" для лікування діабету. Приблизно три десятиліття раніше вчені з’ясували, що підшлункова залоза відповідає за виробництво інсуліну, а у людей, які страждають на діабет, спостерігається неможливість самостійного виробництва цього важливого гормону.

Бантинг звернувся до університетського вченого Джона Маклеода, щоб обговорити свою дослідницьку концепцію. Маклеод виявив підтримку, надавши Бантингу можливість працювати в лабораторії та співпрацювати з одним з найобдарованіших студентів — Чарльзом Бестом.

У травні 1921 року Бантинг і Бест почали проводити експерименти на собаках. Вони видаляли підшлункову залозу у тварин, після чого вводили отриманий з неї екстракт, що сприяло зменшенню концентрації глюкози в крові. Наприкінці того ж року до команди дослідників приєднався Дж.Б. Колліп, який взяв на себе завдання очищення інсуліну для його подальшого застосування у людей.

Після успішного випадку з Томпсоном, Маклеод активно включився в процес виходу препарату на ринок. Завдяки своїм контактам, він зміг отримати необхідні ліцензії та патенти. Він також налагодив партнерство з фармацевтичною компанією Eli Lilly, яка перетворила "густу коричневу масу", що тестувалася на собаках, на регульований медичний препарат, який згодом став доступним у кожній лікарні.

Реакція була миттєвою. Компанія Eli Lilly розпочала масове виробництво інсуліну, отриманого з тварин, зокрема корів і свиней. Ця формула врятувала життя мільйонів людей, хоча й мала свої недоліки. Пацієнти швидко метаболізували цей препарат, що вимагало кілька ін'єкцій щодня для ефективного контролю рівня цукру в крові. Також виникали труднощі з постачанням, а деякі пацієнти стикалися з алергічними реакціями на компоненти тваринного походження.

У 1936 році компанія Novo Nordisk розпочала виробництво інсуліну тривалої дії, що частково вирішило проблему постачання, оскільки пацієнти стали потребувати менше препарату. Значний прогрес був досягнутий у 1980-х роках, коли компанія Eli Lilly впровадила біосинтетичний людський інсулін. Це призвело до зникнення потреби в інсуліні, отриманому з коров'ячої та свинячої тканини, оскільки була розроблена генетично модифікована версія, виготовлена з бактерій E. coli.

Сьогодні в США два мільйони людей мають діабет першого типу, серед них 304 тисячі дітей та підлітків. Понад століття тому діти з діабетом були приречені на смерть, і близько 66 відсотків помирали протягом 1,4 року після встановлення діагнозу.

Проте відкриття інсуліну викликало суперечки серед науковців щодо того, хто має отримати визнання за цю подію. У 1923 році Нобелівську премію з фізіології та медицини отримали як Бантинг, так і Маклеод. Хоча основну роль у відкритті відіграв Бантинг, комітет вважав, що без внеску Маклеода інсулін не був би доступний на ринку. Це рішення викликало значне невдоволення у Бантинга.

За словами Керстен Т. Холл, авторки книги "Інсулін: Криве дерево" та запрошеної дослідниці Університету Лідса в Англії, "Він був розлючений, абсолютно обурений. Будь-яке відчуття гордості та досягнення від отримання найвищої наукової нагороди було повністю затьмарене його обуренням через необхідність ділити премію з Маклеодом".

Бантинг вважав, що премію слід було б поділити між ним і Бестом, тоді як Маклеод вважав, що Колліп, хоч і прийшов до команди пізніше, все ж заслуговує на визнання. В результаті Бантинг вирішив розділити свою частку нагороди з Бестом, а Маклеод — з Колліпом.

Після цієї події лауреати пішли своїми шляхами. Маклеод повернувся до своєї рідної Шотландії в 1928 році і пішов з життя у 1935 році, досягнувши трішки більш як 50 років. Бантинг трагічно загинув у 1941 році в результаті авіаційної катастрофи.

Хоча ворожнеча між науковцями стала легендарною, Холл наголошує, що важливо не дозволити їй затьмарити розуміння того, як науковий процес веде до відкриттів. "Саме це ми, як історики науки, покликані робити, -- зазначає вона. -- Не підривати довіру до науки, а навпаки -- розкриваючи недоліки та надмірні спрощення популярних легендарних розповідей, ми показуємо, що наукова практика набагато складніша -- і тому набагато багатша й цікавіша".