Марта Богачевська-Хомяк - американська історикиня українського походження, викладачка історії Східної Європи у провідних університетах США, дослідниця жіночого руху та суспільних процесів y Галичині в XIX, громадська діячка й активістка українського жіночого руху в США, колишня віцепрезидентка Союзу українок Америки.
Нещодавно в Україні вийшло перевидання книги "Білим по білому. Жінки в громадському житті України. 1884-1939" у новому форматі.
У 1940 році, коли Марті Богачевській-Хомяк було усього два роки, через переслідування радянської влади її батьки були змушені виїхати на Захід. Вона викладала історію Східної Європи у провідних університетах США.
Радіо Свобода поговорило із дослідницею.
Коли ваші батьки залишали рідне містечко Рава-Руська на Львівщині та вирушали на Захід, рятуючись від смерті і переслідувань радянського режиму, ви були ще зовсім маленькою. Звичайно, у той час ви не могли усвідомити всю тяжкість ситуації і ті випробування, які їм довелося витримати. Але згодом, коли ви почали дорослішати, як ви сприймали цю історію? Які думки та почуття виникали у вас з приводу пережитого батьками?
Тато був на 18-19 років старший за маму. Він вже мав статус ветерана двох військових конфліктів і відбував покарання у польській в'язниці. Тим часом мама щойно закінчила навчання в у середній школі сестер василіянок.
Тато публічно не показував своїх переживань, не виявляв непевності. А мама після війни, у роки повоєння, вміла якось втримувати почуття безпеки чи нормальності.
Я не пригадую Раву-Руську з усією ясністю. Лише кілька яскравих моментів з дитинства залишилися в пам'яті. Один з них – як я випадково розлила клей.
Я ніколи не знала іншого способу життя, окрім як постійно переїжджати з одного місця в інше. Мій перший виїзд відбувся з бабусею та старшою сестрою. Після того ми повернулися додому, але згодом знову вирушили в подорож.
Разом з батьками ми прибули до Відня. У місті тривали бомбардування, німецькі солдати зупинили нас, і мама, тримаючи мене за руку, потягнула вперед, спонукаючи якнайшвидше перетнути поле.
Я вважала це звичним явищем.
Німці мали переконання, що всі жителі східних земель страждають від вошей. Це відбувалося поблизу Відня, де всіх піддавали дезінфекції. Процес виглядав наступним чином: жінки, позбавлені одягу, проходили під душем. Їм давали невеличкий шматок тканини, і матері не знали, як його використати для прикриття.
Це не залишило у мені якоїсь травми..
Коли мене питають, як я змогла вціліти, я завжди відповідаю: просто вціліла, як і вціліла.
Після цього ми опинилися в німецькому трудовому таборі. У великій кімнаті батьки розмістили ліжка, створивши таким чином місце для відпочинку.
А коли переїхали до Ді-Пі табору (Displaced Persons, спеціальне тимчасове поселення з 1945 до початку 1950-х років для мільйонів людей, які через Другу світову війну втратили домівки - ред.), то там українці самоорганізувалися. І перший раз, я свідомо зустріла людей зі східних земель. Почала відвідувати школу.
Як ваші батьки ставилися до переселення?
Переміщення батьків сприймалося ними як належне. Коли ми прибули до Сполучених Штатів, батько сподівався, що його брат, єпископ Константин Богачевський, допоможе йому знайти роботу.
Протягом шести місяців ми мешкали в Стемфорді, де батько працював на косарці. Мама відразу ж влаштувалася на швейну фабрику. Єпископ Константин вважав, що, коли нова хвиля мігрантів прибуває, їм потрібно спершу усвідомити, як важко працювали українці, щоб заробити на хліб. Він прагнув, щоб ми усвідомили всі труднощі життя в Америці.
Тато, адвокат, який займався створенням різних асоціацій і товариств, також косив траву, транспортував померлих та наводив порядок у лікарні. Згодом йому вдалося організувати церковну крамницю, і, підозрюю, що в цьому йому посприяв єпископ Константин.
Владика, коли приїхав у США, не мав ані цента. Польська влада тоді затримувала платню. І навіть Папа мусів купити йому одяг, бо як подивився на нього, то сказав, що не випадає єпископові так приїжджати до Америки. І тому Константину залежало на тому, щоб ми, як Богачевські, не сподівалися якогось привілейованого статусу.
Потім ми собі купили скромну хату, я ходила до "школи сестер василіянок".
Ви створили твір під назвою "Громада — єпископ — Церква: Константин Богачевський і розвиток української католицької митрополії в США".
‒ Владика Любомир Гузар змусив мене написати книжку.
Але не так про єпископа Богачевського, як зудар (діалектизм, зіткнення, протистояння ‒ ред.) церкви і громади у відсутності церкви і громади.
Не було ані церкви зорганізованої, ані громади зорганізованої, але протистояння було.
Моя основна думка полягає в тому, що ключова відмінність між Україною та Росією виявляється в історичному контексті XVI-XVII століть, коли в Україні відбулося зіткнення між церквою та суспільством. Це взаємодія між духовною інституцією та громадами сприяла формуванню почуття людяності, яке стало основою ідентичності особистості. І це прагнення до людяності, хоч і під впливом певних оман, вони вважають священним.
Під час написання своєї докторської дисертації в Росії я зустріла невелику групу інтелектуалів, яких можна охарактеризувати як псевдолібералів. Проте їхня кількість була незначною, і вони були настільки захоплені ідеєю великої Росії, що...
Цього року вийшло нове, доповнене видання вашої основної праці "Feminists Despite Themselves: Women in Ukrainian Community Life, 1884-1939", яка вперше побачила світ у 1988 році англійською, а в 1995 році — українською. Це дослідження присвячене ролі та історії українок у суспільному житті України. У новій версії ви використали назву "Білим по білому", проводячи паралелі з українською вишивкою, зокрема, технікою "біле по білому", яка славиться в Решетилівці.
На перший погляд це виглядає як звичайна біла сорочка, але при ближчому розгляді відкривається справжнє мистецтво, яке вражає своєю майстерністю. І ви так вдало це поєднали з образом українок та духом жіночності?
- Я бачила, що фемінізм надалі не сприймається в українській громаді. Особливо, в Україні в 90-ті роки минулого століття бачила, що з таким традиційним американським, західним фемінізмом я не зацікавлю читача в Україні. Бо вважаю, що книжки пишемо для того, щоб пересічні люди читали, а не виключно науковці зі статусом чи щось подібного.
Оскільки я займалася перекладом "Feminists Despite Themselves: Women in Ukrainian Community Life, 1884-1939", я вирішила не використовувати термін "фемінізм" у заголовку.
Назва "Білим по білому" була обрана не випадково. Вона відображає унікальний тип фемінізму, характерний для українських жінок, які діяли як в різних регіонах України, так і за її межами. Ці жінки об'єднувалися, щоб обговорювати та вирішувати актуальні питання свого часу. Це явище можна охарактеризувати як прагматичний фемінізм.
У мене виникли серйозні проблеми з американськими друзями, оскільки в той період, наприкінці 60-х — на початку 70-х років, активно почав формуватися фемінізм. У цей час я тільки починала свою кар'єру викладача і мала можливість вести курс з фемінізму або жіночих прав.
Автори радикального фемінізму або представники організованих груп звинувачували мене в тому, що мій практичний підхід до фемінізму не відповідає істинному його визначенню.
Але . Вони популяризували поняття про прагматичний фемінізм.
- Ви пишете про кінець ХІХ століття і до 1939 року, коли жіночий голос було чути, коли українки об'єднувалися в товариства, просвітницькі організації через національні, соціальні та побутові потреби, прагнули своєї незалежності.
- Ті саме прагнення, що в американок чи англійок. Я мала великі труднощі в написанні, в осмисленні фемінізму. Ніхто на цю тему нічого не писав.
Мені часто говорять, що я не є феміністкою. У мене є маленькі діти, і мої батьки дуже підтримували мене. Я викладала, поки чоловік змінював роботу, і доводилося постійно між Нью-Йорком і Вашингтоном мандрувати. У цей час "Союз українок" звернувся до мене з проханням написати книгу.
Я рік працювала у Польщі, викопувала матеріали. З СРСР говорили, що ніяких архівів немає. Але там трохи було.
Я займалася роботою в релігійному архіві в Перемишлі, і саме там я дізналася, що...
Навіть мої подруги висловлювали сумніви щодо того, що мої думки можна вважати фемінізмом. Однак англомовна аудиторія позитивно оцінила мою книгу. "Союз українок" активно займався її продажем і надавав мені значну психологічну підтримку.
- Презентуючи книжку у світі, ви, фактично, презентували історію України.
Я вважала, що створюю альтернативну версію історії України. Існує безліч історій про цю країну, і все залежить від того, з якої перспективи їх розглядати.
Я мріяла створити книгу про Україну, в якій буде відображено значний внесок жінок у формування держави, що фактично не існувала.
В США ця книга була сприйнята як оповідь про жінок і деякі вважали її ультрафеміністською. Навіть мені говорили, що я більше націоналістка, ніж феміністка. Проте я вважаю, що знання про свою батьківщину та коріння не робить людину націоналістом. Якщо ти захищаєш людські права, то ти просто захищаєш людські права.
І ф. Тому що люди різні і це намагання, що ось феміністичний підхід, я думаю, може спрацювати, але тяжко.
- Фемінізм і націоналізм. І ви це аргументували?
Інші особи, на мою думку, також можуть висловлювати свої аргументи.
Ми, українці, схильні виявляти труднощі та створювати їх для себе.
Одною з проблем серед українців в Америці в 50-х роках була теза, що не можна приймати громадянства Америки, бо тоді зрікаємося України. Ніхто з українців у США не мав українського громадянства.
Мій батько наполягав, що він досі є громадянином УНР. Проте під час запеклої суперечки мій брат намагався пояснити йому, що це питання пов'язане з націоналізмом. Брат зазначав, що, працюючи адвокатом, тато мав присягати і активно брати участь у політичному житті Польщі, а отже, вважати себе громадянином цієї країни. Але батько рішуче відповідав, що ніколи цього не визнає, адже він – українець.
Проте, коли ти отримуєш американське громадянство, ти складаєш присягу не на вірність державі, а на вірність Конституції.
Моя зацікавленість у цій проблемі виникла ще в старших класах академії сестер василіянок у Філадельфії, а пізніше, навчаючись у коледжі, я поглибила свої знання в галузі політичних наук. Мої думки формувалися в ході дискусій, оскільки на еміграції в США існували активні українські партії, які, скоріше, представляли ідеологічні, ніж політичні інтереси.
Я завжди вважала, що ультранаціоналістичні партії не зовсім правильно підходять до виховання молоді в контексті ексклюзивності. Жодна повноцінна особистість не може бути описана лише одним терміном.
Коли тебе поставлять у безвихідь, тоді ти й скажеш, що підтримуєш фемінізм. Але до початку Другої світової війни жодна українка не ідентифікувала себе як феміністка.
Як ви вважаєте, яким чином сьогодні світ сприймає Україну?
Світ нарешті звертає увагу на Україну. Раніше російська пропаганда настільки домінувала, що середньостатистичний американець міг знати про цю частину планети лише те, що в Росії спостерігався значний розвиток літератури та музичного мистецтва.
Це створювало враження, що вся нація глибоко занурена у літературу та має неймовірний музичний талант.
І всі виконують танець балету...
- Щодо України не було жодної інформації. Хоча українці постійно викладали одне й те саме.
Я помітила, що, в певному сенсі, ми віддаляли людей від глибшого розуміння України через те, як себе представляли: я - Богачевська, українка, а Україна - це країна на півночі Чорного моря, де Кий, Щек і Хорив заснували місто. Цей бідний звичайний американець уникав спілкування зі мною, оскільки не міг зрозуміти, про що я говорю.
У моїй книзі фемінізм тісно пов'язаний з Україною. А в Україні, навпаки, інтерес до української історії неминуче веде до зацікавленості фемінізмом.
Ви досліджували історію Східної Європи і зосередилися на вивченні Російської імперії. Якою, на вашу думку, повинна бути комунікація між Україною та Польщею в умовах, коли певні важкі моменти минулого викликають напруженість з обох сторін кордону?
- Потрібно припинити обговорення суперечливих тем. Я помітила, що в Україні вже вживають назви "Хельм" і "Пшемишль". Для мене ж це все ще Холм і Перемишль.
Поляки зрозуміли, що без України їхня незалежність під загрозою. Якщо Україна втратить свою автономію, Польща опиниться в складній ситуації серед держав, які прагнуть нових конфліктів, подібних до світових війн.
Потрібно визнати, що в роки війни ми завдавали один одному шкоди. Кров на руках як поляків, так і українців. У теперішніх умовах війни в Україні, такі запеклі обговорення слід зупинити.
Політика – це мистецтво досяжного. Це не лише про те, що ти прагнеш досягти. Як і не можливо реалізувати свою мрію в один момент, так і в житті потрібно усвідомлювати, що все доволі складно, і іноді необхідно йти на компроміси. Потрібно вміти визначати, в яких ситуаціях можна трохи поступитися.
Повертаючись до вашого запитання, як всі ці переселення в роки війни відбились на мені, чи була якась травма, якої я не була ніколи свідома. То була одна. У мене в англійській та українській мовах з'явився акцент. Не одразу.
У мене немає рідної, материнської мови, яку б я повністю оволоділа. Як зазначав Юрій Шевельов, моя мова є варіантом галицької української літературної мови. Проте я провела значний час у Києві, де також працювала над вдосконаленням наголосів.
#
