Вони прагнули створити щось кумедне. Репортаж із київської школи, де відбулася вистава з елементами боротьби військового ТЦК.

#Мистецтво та розваги

Розізлити нас сьогодні легко. Зупинити наш гнів - практично неможливо, лише спрямувати в інше русло. Війна відібрала в нас барви, залишивши тільки три кольори: чорний, білий та червоний - коли перестаєш розрізняти навіть перші два. І тому так часто хвиля суспільного обурення накочується там, де раніше здіймалися б легкі брижі.

У середині лютого ця хвиля накрила київську школу № 309. І причиною тому був фрагмент вистави тривалістю 15 секунд.

На День святого Валентина в школі відбувся святковий концерт. У одному з номерів семеро старшокласників виконували танець перед публікою, коли раптом на сцену вийшов восьмий учасник. Він був одягнений у піксельну форму, тримаючи теку з написом "ТЦК" на спині. Один з танцюристів, помітивши його, зробив жест, як ніби вдарив його, і "військовослужбовець ТЦК" раптово впав, наче втрачав свідомість. Під звуки дитячого сміху хлопці швидко витягнули його за куліси.

Протягом трьох днів в інтернеті з'явився уривок з цією сценою. Міністр освіти Оксен Лісовий зателефонував директору школи з проханням провести внутрішнє розслідування. У той же день ювенальні поліцейські почали перевірку, а управління освіти Дарницької районної адміністрації сформувало спеціальну комісію для розслідування ситуації.

"Як ми дійшли до того, що мобілізація - необхідний крок для виживання країни - стала предметом висміювання на рівні шкільних заходів? - поставив риторичне питання начальник управління комунікацій командування Сухопутних військ ЗСУ Віталій Саранцев і одразу дав відповідь. - Чи не тому, що дорослі самі розганяють наратив про "злочинний ТЦК", поки справжні злочинці сидять у Кремлі?".

Директорка школи Ольга Тимошенко вибачилася перед громадськістю й розповіла, що в закладі провели службове розслідування. За її словами, сцени з військовослужбовцем ТЦК не було в початковому сценарії.

"Учні не усвідомлювали глибинних наслідків такого вчинку, вважаючи це жартом без негативного контексту", - повідомила вона після розмови з дітьми.

У навчальному закладі розробили серію уроків з медіаграмотності, організували зустрічі з представниками військової служби, а також посилили контроль за підготовкою виховних заходів. Тим часом, організаторка шкільної вистави, яка походить із родини військових, подала заяву на звільнення.

Таку картину в стилі новинного супрематизму ви могли побачити в повідомленнях інформаційних агентств і стрічках соцмереж. А як щодо її деталей?

"Українська правда" направила своїх журналістів до школи № 309 у столиці. Спочатку ми планували створити репортаж про сам навчальний заклад, але, як часто трапляється, наш акцент змістився на одну особистість. І водночас, ми торкнулися теми, що стосується кожного з нас.

Директорка Ольга Тимошенко зустрічає журналістів УП не сидячи в кріслі з паперами, а стоячи поруч зі своїм столом і перебираючи окуляри в руках. Так іноді приймають гостей, яких, можливо, краще б не було на цій зустрічі — як, наприклад, високих посадовців, або ж людей, запрошених з іншої причини — як от нас. У її очах відбивається втома, що, здавалося б, накопичувалася протягом майже півстоліття в освітній сфері. Тимошенко вперше стала на цю сторону парт у 1976 році, коли, ще не маючи вищої освіти, прийшла до школи в ролі організатора.

- Як у вас справи? - запитує журналістка УП Оля Кириленко, звертаючись до директорки. Як військова кореспондентка, вона звикла сприймати світ у чорно-білих тонах. Проте сьогодні вона знаходиться в київській школі, а не фіксує, скажімо, евакуацію з Покровська, адже відчула, що в цій історії приховані не лише чорно-білі відтінки.

- Жива, - відповідає Тимошенко.

Колись - здається, це було в іншому житті, хоча й лише одинадцять років тому - вона жила в сонячній Євпаторії. Коли накочував смуток, йшла до моря. Слухала, як хвилі б'ються об пісок, і їй ставало легше. Мелодії, що здатна замінити пісню моря, в Києві вона так і не знайшла.

Якщо б внести в Excel усі предмети, що заповнюють просторий кабінет директора, то опис зайняв би безліч рядків. Лише сови - символ навчального закладу - різних форм і ступенів пухнастості зайняли б значну частину цієї таблиці. На стіні висить гітара - Тимошенко вміє грати на ній, але частіше діти беруться за акорди. У кутку можна побачити обладнання для майбутніх занять з тактичної медицини та управління дронами.

Одна з шаф переповнена папками: посадовими інструкціями, витягами з законодавства, звітною документацією та іншими приємностями вчительського життя. Інша шафа вщерть заповнена нагородами, серед яких є й призи за успіхи у військово-патріотичній грі "Джура". Школа почала залучати учнів до цієї гри ще за три роки до того, як Кабінет Міністрів офіційно затвердив "Джуру" як один з ключових інструментів формування національно-патріотичної свідомості.

На сьогодні в навчальному закладі під керівництвом Тимошенко навчається 1850 учнів. У школі налічується 54 класи. Ми одразу прямуємо до одного з них. Наш візит відбувся 24 лютого, і директорка прагне продемонструвати, як розпочинається день навчання в одному з сьомих класів на третю річницю великої війни.

А починається він із розмов про війну, країну та гідність.

"Якщо б ці три роки вашого існування перетворити на один фільм, яким би було його назва?" - запитує вчителька історії. "Виживання", "Гідність нації", "Як один день перевернув усе" - діляться своїми ідеями вигадані персонажі цього уявного кіно.

Для самої вчительки цей фільм три роки тому почався з дзвінка колеги - та жила в Лівобережному районі Маріуполя і як людина, що зустріла війну раніше, телефонувала подрузі, щоб попередити її.

"Поділіться найзначнішими уроками, які ви здобули протягом цих трьох років?" - запитує викладачка.

Ось кілька варіантів, які передають ту ж ідею, але формулюються по-іншому: 1. "Важливо цінувати близьких". 2. "Швидко знаходити рішення". 3. "Залишатися зосередженими". 4. "Відчувати більшу гордість за свою країну". 5. "Уникати паніки".

"А хто з вас виїжджав на початку війни?".

Три чверті учнів у класі піднімають свої руки.

Коли вчителька запитує учнів про труднощі, з якими вони зіткнулися після введення воєнного стану, серед загальних відповідей виринають і особисті переживання. Дехто сумує за друзями, які залишили країну. Інші шкодують, що не можуть вирушити на прогулянку вночі. А ще є ті, хто не зміг полетіти до Єгипту з родиною, хоча на відпочинок уже встигли зібрати кошти.

- Чи розглядаєте можливість пов'язати своє життя з Україною? - запитує вчителька, і, отримавши позитивну відповідь, додає: - Чи вже визначилися з вибором професії на майбутнє?

- Ну що ж, - лунає невпевнений злагоджений голос.

— Архітектор, — промовляє семикласниця, на шиї якої висить чорний чокер з великим хрестом.

- Автор, - промовляє дівчина з останнього ряду; саме звідси найзручніше спостерігати за персонажами її майбутнього твору.

- Військовий, - невпевнено вимовляє учень у клітинчатій сорочці, прикриваючи руки рота.

Двері класу відчиняються під натиском директорки, і в кімнату вривається спокій. Розмови обриваються. Учні безшумно підводяться. Тиша пронизує простір, перериваючись лише ритмічним стуком секундної стрілки, що відлунює в усій школі. Дев'ята година. Миттєва пауза для роздумів.

На обличчі вчительки, що переїхала до Києва з Маріуполя, такий смуток, що розумієш - для неї ця хвилина наповнена іменами.

240 учнів школи № 309 знайшли новий дім у Києві після початку повномасштабного вторгнення. Цей навчальний заклад протягом 11 років беззастережно приймає внутрішніх переселенців, як учнів, так і педагогів. Це зрозуміло, адже директорка школи сама є переселенкою з Криму.

У 1996 році вчителька української мови та літератури Ольга Тимошенко залишила Миколаїв і переїхала на півострів разом із чоловіком. Коли вона згадує про ті часи, їй важко повірити, що в історії України дійсно відбувалися такі події.

"На той час навчання української мови залежало від побажань батьків," - ділиться своїми спогадами Тимошенко. "Наприклад, у класі з тридцятьма учнями лише десять батьків захотіли, щоб їхні діти вивчали українську. Таким чином, ти змушений викладати лише десятьом, а решта двадцять можуть просто сидіти і грати в карти чи хрестики-нулики. У тебе немає можливості їх кудись подіти. І в таких умовах ти намагаєшся провести урок. Яка ж може бути якість навчання української мови в таких обставинах?"

У 2005 році, коли президентом України став Віктор Ющенко, в Євпаторії вирішили відкрити українську школу. Очолити її запропонували Ользі Тимошенко. Як це буває, коли щось робиться для годиться, їй віддали найнепотрібніше - школу, збудовану понад пів століття тому.

Мені потрапила до рук найгірша школа, яка перебувала в найжахливішому стані. Тут навчалися діти, яких відрахували з усіх інших закладів через їхню непосидючість, - пригадує Тимошенко.

І що не менш важливо, мова йде про вчителів, котрі не володіли українською. Звільнити тих, хто чинив опір новим вимогам, було надзвичайно важко. Тоді Тимошенко вирішила застосувати підхід, який вона називає "м'якою українізацією". Вона працювала з кожним педагогом індивідуально, переконуючи їх у необхідності викладання українською мовою, відвідувала їх уроки та записувала всі мовні помилки. Через три роки вона зрозуміла: тепер її школа готова до того, щоб її демонструвати іншим без жодного сорому.

Проблему старого приміщення вирішили радикально. Біля школи розташовувався недобудований об'єкт, який простояв 18 років, і директорка вирішила: вона завершить його будівництво та відкриє новий навчальний корпус. Шлях до урочистого відкриття розпочався з оформлення документів на відведення землі. А те, що необхідні кошти знайшлися, Тимошенко пояснює просто: зірки встали на своє місце.

Коли настане момент оцінити своє життя, Ольга Тимошенко згадає про свої досягнення, і серед них вона зможе з гордістю промовити: "Я збудувала українську школу".

Коли в травні 2014-го в євпаторійській школі лунав останній дзвоник, Ольга Тимошенко розуміла: він і для неї тут останній. Продовжувати роботу в окупованому Криму вона не збиралася. А до кінця навчального року дотягнула, щоб видати випускникам українські атестати - їй вдалося домовитися про це з Міносвіти України.

2014 рік став для неї періодом мужності та гідності для одних, а підлості та зради для інших. Це був рік, коли вона спостерігала, як українські підручники спалюють, а український прапор топчуть. Військові виїжджали на материк, залишаючи своїх дружин і дітей в Євпаторії, щоб ті могли продовжити навчання. Це був останній дзвоник, коли лунав російський гімн, але частина учнів у вишиванках виконувала пісні не про "священну державу", а про славу, волю та майбутнє.

Одного разу до школи зайшов "ряжений" козак і помітив український прапор, - розповідає директорка. - Він вирішив відірвати прапор від древка. У цей момент поруч проходила вчителька з першокласниками, і миттєво втрутилася: "Що ви робите?". Козак відштовхнув її, але діти одразу кинулися захищати свою вчительку.

Прапор повернули на своє місце. І якщо б хтось наважився знову його торкнутися... Я була готова вжити крайніх заходів проти тих, хто наважиться переступити поріг школи, доторкнутися до моїх дітей чи до прапора. Зараз, у повсякденному житті, це важко описати. Але тоді я відчувала себе так, ніби стою на межі: або загибель, або тріумф.

Тимошенко вирушила до Києва влітку 2014 року. Єдине, що вона перенесла зі свого старого директорського кабінету в новий - це український стяг.

- Коли ви взяли на себе керівництво 309-ою школою, чи була вона в гіршому стані, ніж та, яку ви очолювали в 2005 році в Євпаторії? - запитує Оля Кириленко.

Ні, це не була гірша школа. Просто вона була звичайною. Я ж уявляв собі освітнє середовище, де комфортно буде як учителям, так і учням. Треба було наповнити кожну кімнату, кожен коридор душею, додати їм особливого змісту. Важливо було внести туди любов.

Кохання. Це саме те слово, яке виникає, коли ми накладаємо ці чотири рівняння на декартову систему координат. Виявляється, що любов, прихована в математичних формулюваннях, зображена на дверях одного з класів.

На інших дверях номер кабінету стилізували під спіраль Фібоначчі. "Золотий перетин у фотографії, або Як отримати неймовірні фото за допомогою математики" - говорить напис на дверях. А під ним - корисні поради юним поціновувачам Instagram, доказ утилітарності математики.

На стіні коридору зображено дерево, яке досягає півтора метра заввишки, з гілками, що мають різноманітні відтінки — від червоного до фіолетового. Замість звичайного листя на ньому розміщено десятки назв професій: дизайнер реклами на замовлення, особистий естетичний наставник, спостерігач за трендами, звуковий дизайнер...

Ми йдемо тією частиною школи, яку директорка називає інженерною. Звертаємо праворуч і проходимо повз двері, стилізовані під обпалений цегляний мур. На них табличка: Platforma 9¾. За ними - невеличка кімната для відпочинку, витримана в дусі фільмів про Гаррі Поттера. Для тих, хто хоче трохи побути на самоті.

- Треба розганятися, щоб пройти крізь ці двері? - цей жарт Олі Кириленко зрозуміють тільки мільйони фанатів творчості Джоан Роулінг.

– Пробігти стометрівку, – говорить директорка. Її найулюбленішою книгою з серії про Гаррі Поттера є перша частина.

На шляху до кабінету директора ми зазирнемо до Музею визвольних змагань українського народу — маленького простору, наповненого історичними артефактами. Тут, на стінах, спостерігають борці за незалежність України, зображені на плакатах і в фотографіях. Зброя, гранати та снаряди — деякі з них блищать, інші ж вже почали руйнуватися — нагадують про те, що ця боротьба була сповнена жертв. Ольга Тимошенко витягує з кишені мішечок з землею з Донецького аеропорту, розв'язує його, і на її руку замість родючого чорнозему падає осколок міни.

- Якщо придивитися, то цей капот уражений уламками РСЗВ "Град", що показує, наскільки пекельними були бої в Донецькому аеропорту, - екскурсовод Олександр вказує жестом на ще один експонат - автомобільний капот з емблемою "Азова", що посічений в решето.

У цій навчальному закладі є два види сигналів. Перший – це звичний дзвінок, мелодія "Жайворонок" від Поля Моріа, яку батьки учнів добре знають як заставку до передачі "У світі тварин". Але час від часу звучить і інший дзвінок – різкий та тривожний, схожий на нічний стук у двері. Він також сповіщає про те, що настав час збиратися, але з іншої причини – оголошується повітряна тривога.

Через кілька миттєвостей коридор перетворюється на справжній океан емоцій, а дитячі крики здатні заглушити навіть найгучніші звуки. Учні, з рюкзаками на спинах і куртками в руках, об'єднуються в групки, і їх несе потік в напрямку укриття. Він приєднується до нас і продовжує шлях, ведучи через сходи та переходи.

На стінах укриття в підвалі не менше яскравих кольорів, ніж у шкільних коридорах - Вес Андерсон міг би знімати тут кіно, не залучаючи художників. В кожного класу свій куток - щоб уникнути хаосу.

Ми проминемо дітей, які влаштувалися на лавках, і Ольга Тимошенко згадує про початкові місяці масштабного конфлікту.

Ранком 24 лютого 2022 року їй подзвонила одна з вчительок і повідомила, що терміново залишає Київ. Як відреагувала Тимошенко, дізнавшись про російське вторгнення? Без сумнівів, вона направилася до школи.

Тієї весни ця будівля перетворилася на прихисток для сотень людей. У підвал спустили всі дивани, що були в школі. Люди спали на партах і навіть під ними - на карематах. Для мам із маленькими дітьми облаштували окремий куточок.

- Ми не знали, що буде з Києвом, - каже Тимошенко. - Але я вирішила, що нікуди не поїду. Я буду тут стільки, скільки будуть тут люди. Тому що, а хто їх захистить іще?

У п'ятницю 14 лютого Ольга Тимошенко разом із учнями початкових класів переглянула 45-хвилинний виступ, який школярі підготували до Дня закоханих. Поаплодувала і повернулася до роботи. А учні повторили виставу ще тричі - для інших класів.

Вранці 17 лютого директорка отримала повідомлення у WhatsApp від невідомого номера з питанням: "Що це?". До повідомлення було прикріплено відео з фрагментом п'ятничного концерту, у якому містилася сценка про напад на військового ТЦК. Тимошенко була вражена, адже в тому концерті, який вона переглядала, подібного епізоду не було. Вона почала розслідування і дізналася, що школярі самостійно додали цей елемент до свого третього виступу. Чому ж педагог-організатор концерту не звернула на це увагу, директорка так і не змогла пояснити.

Учням було доручено підготувати роз'яснення.

- Вони прагнули, щоб це виглядало кумедно! - говорить Тимошенко, розводячи руками. - В соцмережах вони помічають, як усі над цим сміються. Тож вирішили, що якщо завершать танець таким чином, усім це здасться веселим.

Яку хвилю обурення це викликало в суспільстві - ви й самі знаєте.

На наступний день до навчального закладу завітали представники територіального центру комплектування та керівник місцевого департаменту освіти. Вони спілкувалися з учнями 11-Б класу, які стали учасниками цього заходу. Ветеран, що служив у війську та отримав поранення, ділився інформацією про важливість роботи центрів комплектування та відповідав на запитання учнів. Молодь цікавилася різними темами, навіть обговорювали питання, пов’язані з бусифікацією.

- Ми організували безліч заходів, присвячених героям Збройних сил України, але жодного разу не згадували, що ТЦК також є героями, - зізнається Ольга Тимошенко. - Такого не було на наших заходах.

У грудні минулого року соціологічна група "Рейтинг" реалізувала всеукраїнське дослідження, яке стосувалося сприйняття ветеранів у суспільстві України. Виявилося, що 71% учасників опитування мають у своєму оточенні людей, які брали участь у бойових діях чи продовжують служити на фронті після початку повномасштабної війни. Довіра до військових Збройних Сил України, які перебувають на передовій, досягла вражаючих 94%. Щодо військових, які виконують завдання у тилу (не в ТЦК), 76% опитаних висловили свою довіру.

А от військовослужбовцям ТЦК - лише 29%. Не довіряють їм удвічі більше - 67% респондентів.

- Майор ТЦК, що приходив до нас, сказав, що ми цю інформаційну війну програли, - переповідає Тимошенко.

Коли частина шкільного виступу з'явилася в інтернеті, її телефон не переставав дзвонити.

Ледь не кожну хвилину я отримувала дзвінки. Люди повідомляли, що знають про мою родину і що вони її знайдуть. Чула багато нецензурних слів, прокльонів і різних образ. Всі ці незнайомці не бажали слухати жодних пояснень — їхня єдина мета полягала в тому, щоб принизити мене. У соціальних мережах писали, що потрібно терміново звільнити всіх, а дехто навіть закликав до розправи. З іншого боку, мої знайомі, навпаки, підтримували мене словами розради.

- Як ви впоралися з цією ситуацією? - питає Оля Кириленко.

- Я ж у Криму впоралася. А там було гірше, - відповідає директорка. І ледь чутно додає: - Але дуже схоже.

Рустем Халілов, УП - это уникальный элемент!