Відновлення ядерної енергетики в Європі: які шанси на успіх?

В даний момент у Європейському Союзі спостерігається відновлення зацікавленості в атомній енергетиці: уряди держав формують коаліції, ініціюють нові проекти та працюють над стратегіями подальшого розвитку.

Еспресо розповість про головні проєкти з розвитку атомної енергетики, наскільки вони перспективні та чи зможуть вони зробити Європу енергонезалежною

Цей матеріал створено в партнерстві з Консорціумом оборонної інформації (CDI), ініціативою, що об'єднала українські аналітичні та дослідницькі установи. Основною метою проєкту є зміцнення інформаційної підтримки та аналітичного забезпечення в галузі національної безпеки, оборони та геополітики. Автором є Олексій Їжак, аналітик Національного інституту стратегічних досліджень та співзасновник Консорціуму оборонної інформації. Текст був упорядкований Володимиром Федоровичем з Еспресо.

Частина країн Європейського Союзу активно займається відновленням та розвитком атомної енергетики. Це включає не лише оновлення застарілих установок, але й будівництво нових, більш ефективних реакторів та цілих електростанцій.

Слід почати з огляду наявних ресурсів Європейського Союзу на сьогоднішній день, оскільки вже на цьому етапі можна виявити певну різноманітність. Так, на даний момент 13 з 27 країн "Старого континенту" експлуатують ядерні електростанції, загальна кількість енергоблоків яких перевищує 100.

Беззаперечним лідером в цій галузі виступає Франція, член "ядерного клубу", що володіє 56 атомними енергоблоками. Завдяки цьому країна здатна забезпечувати 63-70% електроенергії для своєї національної мережі.

Слідом за нею, з помітним відставанням, розташувались Іспанія (7 реакторів), Швеція (6 реакторів), а також Фінляндія, Угорщина, Бельгія, Словаччина, Болгарія, Чехія, Румунія, Словенія, Нідерланди та Хорватія.

За межами Європейського континенту знаходиться також Велика Британія, яка нещодавно вийшла з його складу. Вона має у своєму розпорядженні 9 енергоблоків і вже розробляє плани щодо зведення нових.

Особливо варто відзначити Фінляндію, яка здійснила значний крок вперед у енергетичній сфері, запустивши в експлуатацію енергоблок Olkiluoto 3 (OL3). Цей енергоблок, обладнаний реактором EPR потужністю 1600 МВт, став першим, введеним в експлуатацію у Західній Європі за останні 15 років. Лише завдяки йому, введеному в дію в 2023 році, фінська енергетична мережа отримала 14% своєї потужності.

Центрально-Східна Європа представлена на цьому ринку такими країнами, як Чехія, Словаччина та Угорщина, які активно займаються модернізацією існуючих енергоблоків, а також будівництвом нових. У цих країнах активно впроваджуються новітні технології, зокрема малі модульні реактори (SMR), про які ми детальніше розповімо пізніше.

Є і на карті Європи Польща, яка не має жодної діючої АЕС. Однак вже зараз там активно інвестують у цей сектор - там готуються до будівництва двох масштабних станцій.

Контрастом до цих країн виступає Німеччина, яка стала першою великою економікою, що повністю відмовилася від використання атомної енергії. Вершиною політики, ініційованої після трагедії на японській Фукусімі, стало закриття трьох останніх діючих реакторів у квітні 2023 року: Isar 2, Emsland та Neckarwestheim 2. Варто зазначити, що у 2022 році цю політичну лінію піддавали серйозному тиску, проте рішення залишилося незмінним, незважаючи на енергетичну кризу.

Не потрібно проводити складні дослідження, щоб усвідомити, що одним із головних прихильників атомної енергетики в регіоні є її провідний виробник — Франція. Зокрема, в 2022-2023 роках президент Емманюель Макрон відкрито оголосив про плани звести не менше шести нових реакторів типу EPR2 та інвестувати в розвиток малих модульних реакторів (SMR).

Що не менш важливо, у 2023 році країна "ядерного клубу" ініціювала створення коаліції країн ЄС, які підтримують подальший розвиток атомної енергетики. До групи приєднались Чехія, Польща, Румунія, Угорщина, Словаччина, Болгарія та низка інших держав, які спільно лобіювали за включення ядерної енергетики до кліматичної політики ЄС.

Вже через рік, у лютому 2024 року, Європейська комісія оголосила про створення Європейського альянсу для розвитку малих модульних реакторів (SMR) — SMR Industrial Alliance. До цього об'єднання увійшли провідні компанії в енергетичній галузі, такі як EDF, CEZ, Fortum, Rolls-Royce та Westinghouse, а також наукові установи і регуляторні органи.

Метою такої групи є швидка сертифікація нових технологій, реалізація нормативно-правової бази та запуски пілотних проєктів у сфері до 2030 року. Саме Альянс займається просуванням та координацією впровадження нової ядерної генерації малого масштабу на рівні ЄС.

У 2024 році, на фоні подій минулого року, чеська енергетична компанія CEZ оголосила про придбання 20% акцій британської фірми Rolls-Royce SMR. Ця угода стала першою міжнародною інвестицією в технології малих модульних реакторів, які планують впроваджувати в Східній Європі.

Крім того, фінська компанія Fortum уклала угоди з п'ятьма виробниками малих модульних реакторів з США та Південної Кореї для реалізації нових проектів у Скандинавії.

Серед приватних підприємств, які активно просувають атомну енергетику, вирізняється американська компанія Westington House. Вона також бере участь у будівництві атомних об'єктів у Польщі, Чехії, Словаччині та Україні.

Важливим є те, що ця та інші компанії є активними учасницями SMR Industrial Alliance і провідними експортерами ядерних технологій до країн Центрально-Східної Європи, які прагнуть зменшити залежність від російських або застарілих радянських реакторів.

Що ж до інституцій, які займаються просуванням сфери, то реалізація відбуваються через кілька механізмів. Зокрема агентство Euratom координує дослідження у сфері безпеки та технологій і має бюджет понад 1,3 млрд євро на 2021-2027 роки.

Також на континенті діє масштабна Європейська платформа сталих ядерних технологій (SNETP), об'єднує понад 120 операторів і виробників, серед яких університети і лабораторії. Її місією є розробка нових типів реакторів, зокрема четвертого покоління.

Також йдеться і про Міжнародне енергетичне агенство, яке закликає уряди країн надавати державні гарантії для ядерних проєктів, щоби знизити інвестиційні ризики, викликані складністю та довготривалістю реалізації технологій у цьому секторі економіки.

Не варто забувати і про Європейський інвестиційний банк. Попри свою обережну стратегію фінансування атомних проєктів, після прийняття таксономії ЄС він почав розглядати проєкти SMR і модернізації існуючих блоків як потенційно придатні для зеленого фінансування.

Просування атомної енергетики дало свої результати. У 2023-2024 роках стартували міжурядові консультації між Європейським Союзом, Великою Британією, Канадою та США щодо впровадження єдиних норм сертифікації та ліцензування нових типів реакторів. Таким чином, держави прагнуть зменшити бюрократичні бар'єри в цій сфері, пришвидшити затвердження нових проєктів та підвищити експортний потенціал європейських технологій.

Серед ключових ініціатив виділяється будівництво нової атомної електростанції Sizewell у Великій Британії, яка буде обладнана двома реакторами типу EPR з загальною потужністю 3,2 ГВт. Цей проєкт реалізується приватною компанією EDF за підтримки фінансування з боку британського уряду. Sizewell є частиною більшої програми відновлення атомної енергетики у Великій Британії, яка передбачає, що до 2050 року до 25% електричної енергії країни буде отримуватися з ядерних джерел.

Чехія також має намір розширити атомні електростанції Темелін та Дуковани, а також впровадити перший в країні малий модульний реактор у співпраці з британською компанією Rolls-Royce. Крім того, розглядається перспектива створення до 3 ГВт нових атомних потужностей для заміни вугільної генерації, яку планують закрити до 2038 року.

Ситуація в Польщі викликає значний інтерес: у 2022 році країна уклала угоду з компанією Westinghouse на будівництво своєї першої атомної електростанції в Пемброці. Проєкт передбачає зведення трьох реакторів типу AP1000, з планами ввести в експлуатацію перший з них до 2033 року. У той же час, польська фірма Synthos співпрацює з GE Hitachi над розробкою маломасштабного реактора BWRX-300. Таким чином, польський уряд офіційно підтверджує свої наміри боротися з викидами вуглецю та забезпечувати енергетичну автономію країни.

Італія, яка закрила всі свої атомні електростанції ще в 1990 році, вирішила відновити атомну енергетику. У квітні цього року три приватні компанії уклали угоду про створення консорціуму, який займеться спільними дослідженнями та підготовкою до зведення нових АЕС. В результаті, у 2030-х роках в країні планується розпочати будівництво першого модульного реактора.

У згаданій раніше Фінляндії, де розташована надпотужна атомна електростанція OL3, у 2025 році планується запуск підземного сховища відпрацьованого ядерного палива Онкало. Це стане першим у світі геологічним сховищем, яке забезпечить безпечне зберігання відходів протягом тривалого періоду — до 100 тисяч років.

Ренесанс атомної енергетики не оминув і Румунію, де здійснюють модернізацію існуючих блоків АЕС Cernavodă за підтримки США, Канади та Франції. Також країна веде переговори з американською NuScale, щодо побудови нового модульного реактора. Вже зараз йдеться про фінансування з американських банкових установ.

Угорщина також активізує розвиток своєї атомної енергетики. Однак тут виникає певна проблема: країна обрала співпрацю з "Росатомом", що викликає політичні заперечення з боку Єврокомісії. Минулого року в Угорщині розпочалися інтенсивні підготовчі заходи. Варто підкреслити, що два реактори, які планується збудувати в рамках цього проекту, стануть єдиними в Європі, де буде залучено російське партнерство.

Незважаючи на всі вжиті заходи з боку Європейського Союзу, існує кілька стримуючих чинників, які заважають розвитку ядерних програм. Це пов’язано не тільки з політичними розбіжностями між країнами, а й із технологічними, економічними та соціальними ризиками, які можуть сповільнити або навіть зірвати реалізацію певних проектів.

Одним з таких факторів є ініціатива проти включення ядерної енергетики до "зеленої таксономії" ЄС, яка дозволяє атомним проєктам отримувати доступ до сталого фінансування. Її підписантами у 2022 році стала Німеччина, Австрія, Люксембург та Португалія.

Та ж ФРН, як основний антиатомний лобіст Європи, відмовилася приєднуватися до SMR Industrial Alliance, попри те що він фінансується Єврокомісією й об'єднує більшість ядерних країн-членів ЄС.

Окрім того, міністерка довкілля Німеччини Штеффі Лемке публічно заявляла, що "атомна енергетика не є рішенням для кліматичної або енергетичної кризи. Остання підкреслила, що федеральний уряд вважає її "дорогою та небезпечною". Відтак серед основних викликів, які доведеться долати прихильникам атомних програм у Європі - це політична неоднорідність "Старого світу".

Проте, справа не лише в політиці; також важливим є високий рівень капіталовкладень, необхідних для проєктів у сфері атомної енергетики. Наприклад, ціна одного енергоблоку EPR в Європі варіюється від €8 до €12 мільярдів, а терміни його будівництва зазвичай перевищують 10 років.

Навіть малі модульні реактори, які визнають дешевим технічним ноу-хау, потребують значних стартових інвестицій та відповідної інфраструктури.

Тут відразу виникають освітні виклики, які призводять до нестачі кваліфікованих фахівців. У багатьох країнах Західної Європи навчальні програми з ядерної інженерії були зменшені або зовсім скасовані в період з 1990 по 2010 рік. Водночас, за різними оцінками, лише в Європейському Союзі в найближчі десять років буде необхідно понад 150 тисяч нових спеціалістів у цій галузі.

На даному етапі ми можемо спостерігати, що подолання однієї форми залежності призводить до виникнення іншої. Європейський Союз продовжує імпортувати уран та технологічні компоненти з Росії. Тим не менш, на цьому ринку з'являються нові учасники, такі як США, Франція, Канада та Казахстан. Проте, ринок залишається чутливим до політичних та логістичних викликів.

Однією з актуальних проблем залишається нестача спеціалізованих поховань для ядерних відходів. В цьому контексті Фінляндія зробила значний прогрес завдяки своєму проекту Онкало. У країнах Європейського Союзу, проте, питання розв’язується набагато складніше, з огляду на труднощі у виборі місць, фінансуванні та визначенні відповідальності за подальше обслуговування таких об'єктів.

Попри описані вище проблеми та стримуючі фактори, бачимо реальні зрушення у напрямку атомної енергетики, яка вважалась безперспективною та небезпечною понад 30 років.

Основними факторами, що стимулюють цей процес, є прогрес у сфері низьковуглецевих енергетичних джерел, бажання забезпечити стратегічну незалежність Європейського Союзу, а також зусилля щодо формування в Європі конкурентоспроможної технологічної інфраструктури, зокрема у вигляді малих модульних реакторів (SMR) та новітніх ядерних реакторів.

Однак варто підкреслити, що темпи та масштаби цього розвитку залишають бажати кращого через складність реалізації, забюрократизованість, політичні розбіжності та необхідність неймовірно великих капіталів. Тут, знову ж таки, увагу привертають новітні малі модульні реактори, проте перші їхні запуски проведуть лише після 2030 року.

Енергетичний сектор у "Старому світі" безумовно розвиватиметься нерівномірно. Деякі країни активно просувають цю галузь, тоді як інші тільки починають робити перші кроки. Є й такі, як Німеччина, які вирішили повністю відмовитися від традиційних джерел енергії.

Отже, ми отримуємо карту, що складається з кількох кластерів країн: нації з розвиненими атомними можливостями, які проходять процес модернізації (як-от Франція, Фінляндія та Угорщина); держави, які вперше запроваджують ядерну енергетику (Польща, Італія); та країни, що зосереджуються на інноваційних технологіях (Чехія, Румунія).

Незважаючи на те, що Німеччина, будучи економічним серцем Європи, намагається використовувати свій вплив для уповільнення та навіть блокування інституційного розвитку ядерного ренесансу в ЄС, загальна тенденція на континенті рухається в протилежному напрямку. У цьому світлі ФРН ризикує опинитися в енергетичній ізоляції.