Величні волонтерські ініціативи невеличкого села

Лучинець - невеличке село, що не має регулярного сполучення ані з центром громади, ані з райцентром - Могилевом-Подільським. Із інфраструктури тут залишилися школа, кабінет сімейного лікаря і клуб. Нині в селі - заледве пів тисячі мешканців, значна більшість - пенсіонери. Та всі вони згуртувалися задля допомоги землякам, які пішли воювати. Від початку повномасштабного вторгнення жителі села не тільки регулярно донатять на ЗСУ та передають захисникам смаколики, а й навчилися плести маскувальні сітки й адаптивні шкарпетки, складати дрони.

Голова місцевої волонтерської організації Вікторія Іванишена-Подольська та засновник ГО Микола Заболотний поділилися з кореспонденткою Укрінформу історією про те, як велика війна стала каталізатором для активізації життя в селі та надихнула місцевих мешканців на добрі вчинки.

ГРОМАДА ВИЗНАЧИЛА КЕРІВНИКА ВОЛОНТЕРІВ.

Вікторія Іванишена-Подольська - підприємиця, разом із мамою вони мають у Лучинці невеличкий магазин. Він, власне, і став центром тяжіння для жителів села, коли ті почули про збір допомоги землякам, які у війську.

У перший місяць війни ми запустили нашу ініціативу. Мій однокласник, який на той момент вже був на фронті, зателефонував і попросив про підтримку. За три дні нам вдалося зібрати понад 50 тисяч гривень — для нашого села це надзвичайно велика сума. Люди почали об’єднуватись. Щоп’ятниці на базар виходили все більше односельців, і зверталися до мене: "Віто, говори, як можемо допомогти, якщо ти вже почав збирати кошти", - ділиться спогадами Вікторія.

Таким чином, абсолютно несподівано для себе, вона опинилася на чолі волонтерської групи, яку "обрало" село. Місцеві жителі почали приносити гроші до скриньки для пожертв, а продукти та речі для військових і переселенців збиралися на спеціально відведеному столику. З часом кількість коробок із передачами для фронту в магазині перевершила асортимент товарів.

Вікторія зауважує, що в селі люди небагаті.

Кожного разу, коли я організовую великий збір перед виїздом на фронт, дивлячись на все, що принесли односельці, думаю: "Вони справді постаралися!" Люди самостійно долучаються, і мені навіть не потрібно просити про допомогу. Вони бачать оголошення в соціальних мережах, отримують пенсію і, йдучи з пошти, зазвичай заходять до нас. Хтось приносить по 200-500 грн, залежно від можливостей. А є й такі, що приходять навіть без оголошення про збір, - ділиться вона.

ЛЮДИ, ЩО НЕ ВТОМИЛИСЯ

Волонтерка зазначає, що навіть тривала війна, яка триває майже чотири роки, та численні корупційні скандали в уряді не вплинули на активність її односельців.

Іноді натрапляю на повідомлення від міських волонтерів, які скаржаться на те, що люди стали пасивними і не бажають допомагати. Але у нас, у селі, я відчуваю, що ми набагато більш об'єднані. З кожним новим збором кількість пожертв тільки зростає! Це стало для нас справжнім обов'язком. Тому ми швидше організовуємо допомогу. Можливо, це пов'язано з тим, що в селі всі знають один одного. Як тільки дізнаємося про будь-яку ініціативу, одразу телефонуємо, переказуємо, і вже щось робимо. Якщо сусід підтримав ЗСУ, то й ми не можемо залишитися осторонь. Нещодавно ми готували енергетичні батончики для наших військових, і всі принесли мед, горіхи, сухофрукти – кожен вніс свій вклад, - ділиться вона.

За словами жінки, волонтерство для них має особистий зміст. Адже в армії служать їхні земляки — близько тридцяти чоловіків з їхнього села. Вони доставляють допомогу на бусику, який надає та заправляє місцевий підприємець з Вінниці. Люди отримують фотозвіти з поїздок до захисників, бачать, як Вікторія разом із другом передають необхідні речі. Навіть коли допомога йде не конкретним особам, а певному підрозділу, там все одно служать хлопці, які так само є їхніми земляками! Тому вони щедро діляться всім, що можуть.

- А коли мурованокуриловецька лікарня, де живуть переселенці літнього віку, попросила нас допомогти продуктами, то бабусі через пів села тачками тягли овочі! А хто вже не може дійти, телефонували, і я до них приїздила, щоб забрати те, чим вони поділитися хочуть, - пригадує Вікторія.

УМІННЯ ВОЛОНТЕРІВ СЕЛЯН

Мешканці Лучинця займаються плетенням маскувальних сіток і виготовленням окопних свічок. На початку, поки вони не організували свою "виробничу базу", парафін для свічок розігрівали на вогнищі в центрі села, неподалік від магазину. Згодом їм вдалося налагодити процес і визначити, хто, що і як робитиме для підтримки фронту. У місцевому клубі жінки готують енергетичні батончики, а сітки плетуть після уроків у спортзалі школи.

- Школа узагалі багато допомагає: збирають кошти, продукти тощо. Директорка, Надія Микитівна, завжди запитує, що нам потрібно. Цього разу військові попросили термохімічні грілки і вони придбали 200 штук. Не пропустили жодного нашого збору, - пояснює волонтерка.

У колишньому сільському управлінні жінки за рекомендацією служби зайнятості також займаються виготовленням сіток.

- Оскільки старшим жінкам важко піднімати руки вгору, наш односелець вирішив виготовити для них спеціальні стільчики, щоб не доводилося так сильно підніматися, - ділиться Вікторія.

А нещодавно на прохання землячки, яка служить медиком за 25 км від російського кордону, жінки взялися плести адаптивні шкарпетки для поранених.

- Ми раніше такого не пробували, але натрапили на відео в інтернеті. І ось, за два тижні наші дівчата створили 72 пари! Я дуже хвилювалася, що не впораємося. А тепер у мене вже є великий ящик цих шкарпеток, готових до відправлення, - розповідає вона.

У загальному, зазначає Вікторія, їй довелося освоїти нові навички та організувати речі, з якими раніше вона ніколи не мала справи.

Ми вже активно організовуємо благодійні фестивалі та толоки на підтримку Збройних Сил України. Перший з них відбувся на День Незалежності минулого року. Крім того, в нашому селі вже багато років працює народний ансамбль "Берегиня". У такі дні до нас приїжджають люди з навколишніх сіл, таких як Млинівка, Плоске, Лучинчик, а також гості з виступами з Вендичан, Серебринця й Немерчів, - ділиться розповіддю.

Отже, в селі сформувалася група ініціативних осіб, які не лише готові надавати фінансову допомогу чи ділитися продуктами, але й прагнуть здобувати нові знання та застосовувати набуті навички для підтримки захисників.

З'явилася особа, яка вирішила зайнятися справою, далекою від сільського життя: Микола Григорович Заболотний, викладач фізики, інформатики та математики в місцевій школі, почав ініціативу з виготовлення іменних дронів для військових, присвячуючи їх пам'яті загиблих.

Тоді вирішили, що вже доросли до створення волонтерської громадської організації.

ПЕРШОГО ДРОНА ПРИСВЯТИВ ЗАГИБЛОМУ УЧНЕВІ

Микола Григорович розповідає, що вона стала інструментом, який, окрім усього, дозволив впорядкувати фінансові питання стосовно донатів. Зокрема, на дрони, якими він зацікавився під час зустрічі з досвідченим у цій справі колегою, який приїздив до Лучинця на всеукраїнську науково-практичну конференцію "Ідентичність українця". Це був грантовий проєкт, який виграв учитель.

- Я пройшов навчання в організації Social Drone, здав екзамени і отримав сертифікат. Спочатку думав, що складу лише один чи два дрони. Але загинув мій учень, Володя Москальчук, в якого я був класним керівником. І я сказав дружині, що в пам'ять про нього робитиму іменний дрон. Комплектуючі закупив за свої кошти. Люди побачили дрон, коли зайшов до Вікторії у магазин. Ми вирішили об'єднати зусилля й створили громадську організацію, - каже Микола Григорович.

Із того часу були дрони у пам'ять про загиблих дітей Вінниччини, та усе ж левова частка - на честь загиблих захисників. На комплектуючі до них донатили рідні та близькі полеглих воїнів, місцеві аграрії і великий бізнес, збирали кошти дитсадківці і школярі та жителі громад із різних куточків області і не тільки. Отак місцевий почин за масштабами вийшов далеко за межі села.

До нас звертаються батьки, дружини, родичі загиблих, а також навчальні заклади, які просять створити дрони на вшанування своїх випускників. У Вінниці я доставив 15 дронів до першої школи і під час випускного церемонії передав їх військовим. Всі старостати нашої Вендичанської громади отримали іменні дрони на честь загиблих захисників, - розповідає Заболотний.

Додає, що величезний обсяг роботи виконали на прохання волонтера з Війтівець Хмільницької громади Івана Плотиці.

Я створив дрон на вшанування пам'яті його сина Сергія, використавши ресурси нашої громадської організації. Він зазначив, що є й інші бажаючі, тому я виготовив 30 безпілотників, а потім ще кілька для громади. Після цього він зателефонував і сказав: "Миколо Григоровичу, оголошую акцію: '30 днів. 100 дронів. 1 000 000 грн'". За 12 днів вони зібрали необхідну суму. Ця акція виявилася наймасштабнішою з усіх. Ми, делегація громадської організації, відвезли дрони і урочисто передали їх замовникам. Також були присутні родичі загиблих захисників, - згадує вчитель.

З'явилися також дрони для помсти. Одного дня жінка з села Муровані Курилівці зателефонувала і запитала про ціну виготовлення дрона, оскільки прагнула відповісти ворогам за загибель свого чоловіка. Тоді ціна становила 13 тисяч гривень.

- Сказав їй, скільки зможете, стільки задонатите, а решту ми за рахунок громадської організації профінансуємо. Вона погодилася. А потім виявилось, що вона 130 тисяч переказала! Я розхвилювався, ледь додзвонився до цієї жінки і кажу: "Ви не зрозуміли, я казав про 13 тисяч, а не про 130!" А вона відповіла: "Я хочу 10 дронів, щоб покарати ворогів".

Знаєте, я поїхав до Мурованих Курилівців на навчання, сподіваючись, що за дронами прийде якась багата жінка в розкішному вбранні. Але замість цього з'явилася скромна жінка в простій кофті та болоньовій курточці. Тоді я усвідомив, що нас не здолати, адже те, що об'єднує, — це віра, правда і любов, а не фінансові можливості, - ділиться своїми враженнями Заболотний.

ПОВЕРНУТИ У СТРІЙ ЗАГИБЛИХ ГЕРОЇВ

Микола Григорович ділиться історією про те, як з моменту початку повномасштабної агресії він відновив у бій іменні семи- та десятидюймові FPV-дрони для понад чотирьохсот загиблих Героїв. Він додає: "Дайте хлопцям ще трохи часу для боротьби".

- Ми організовуємо зустрічі з родинами загиблих воїнів та шкільними колективами. Наша мета полягає не лише у збереженні пам'яті, а й у тому, щоб дати Героям нове життя в свідомості суспільства. Ми повинні бути містком між минулим і майбутнім, адже кожен воїн, який віддав своє життя за свободу, залишається невід’ємною частиною нашої боротьби, - підкреслює він.

Волонтери з Лучинця вирішили зібрати відомості та увічнити пам'ять про тих, кому присвячені ці дрони.

Я займаюся розробкою веб-сайту для громадської організації, на якому буде представлена електронна книга, що міститиме інформацію про всіх загиблих, на честь яких ми створюємо іменні дрони. Кожному героєві буде присвячена окрема сторінка з його фотографією та біографічними даними, щоб пам'ять про них жила не лише у цифрах, - зазначає Заболотний.

"Розширити" село

У Лучинцях волонтерство вийшло й за рамки допомоги захисникам. Люди ніби прокинулися і почали змінювати своє село.

З'явилися особи, які активно підтримують всі нові ініціативи. Інші також усвідомили свою важливість і зрозуміли, що лише вони здатні внести зміни, - зазначає Вікторія Іванишена-Подольська.

Розповідає, що був у центрі села пам'ятник Леніну. У 2014 році хтось його спалив. Потім священник запропонував встановити там поклонний хрест і місцеві підприємці допомогли з коштами. Але заростали плити, якими була вимощена площа перед хрестом.

Виникла ідея створити Алею Героїв. Я поділилася цією думкою з нашою старостою, яка, в свою чергу, зв’язалася з підприємцями, що орендують паї. Вони вирішили замовити меморіальну плиту. Моя мама та ще одна підприємиця придбали бордюри для облаштування території. Ми з жінками викопали землю вздовж пам’ятника, створивши клумби. Мешканці громади принесли квіти. Тепер ми організовуємо акції пам'яті на честь загиблих Героїв. Це також допомагає об’єднати людей: вони приходять, бачать одне одного, запалюють свічки та згадують своїх близьких, які загинули, - ділиться вона.

А потім місцеві взялися за проєкти з благоустрою села. Насамперед, впорядкували сільський цвинтар, на якому десятки років ніхто не прибирав старі та повалені дерева.

Я написала пост у Фейсбуці, сподіваючись, що прийде хоча б п'ятеро людей, щоб разом прибрати. Спочатку ми планували лише прибрати повалені дерева. Але люди приходили і приходили, тож ми вирішили повністю очистити територію цвинтаря. Ми збирали гроші від тих, хто родом із села, але не проживає тут, проте у них є близькі, поховані на нашому кладовищі. Ми закупили бензопили, пальне та інші необхідні речі. Дрова, які ми нарізали, розвозили батьки захисників. Згодом ми також придбали дві мотокоси, щоб підтримувати порядок на могилах, - ділиться волонтерка.

Власне, бралися за речі, з якими можуть упоратися самотужки. Була в селі занедбана автобусна зупинка, хоча автобуси тут не їздять роками. Побілили її, розмалювали, - перетворили на справжній артоб'єкт. Потім зібрали кошти і впорядкували дві громадські криниці.

А ще посеред села встановили величезну гойдалку. Побачили подібну на фестивалі в Серебринці, що неподалік, і вирішили, що їм теж така потрібна, тільки більша.

Наш сусід Юрій Кващенко захоплюється роботою з деревом. Неодноразово він дарував свої вироби для призів у розіграшах серед тих, хто підтримує ЗСУ. Він виявив у селі дерева, які можна було використати, і наші сільські чоловіки змайстрували та встановили гойдалку, - розповідає Вікторія.

Тепер на цій гойдалці із задоволенням розважаються не лише дорослі, а й, що найважливіше, діти. Адже навіть у часи війни маленькі радощі мають залишатися з нами.

Антоніна Мніх можна перефразувати як "Антоніна, що носить прізвище Мніх".