"Я прибула в Україну в розпал війни," - зазначила Лін Велтон, авторка антології про захоплення Бучі.

Лін Велтон. Зображення: facebook/Навчально-науковий інститут філології КНУ ім. Тараса Шевченка.

Я усвідомлювала, що українцям в даний час важливо володіти англійською мовою більше, ніж коли-небудь.

Ваша історія переплетена не лише з досвідом війни, але й з коханням. Ви приїхали в Україну після Революції Гідності 2014-го року. Тут зустріли Андрія, українського хлопця з Луганська, з яким одружилися. До цього ви волонтерили в інших країнах: Косово, Західній Йорданії, Японії, Німеччині. У 2022-му на момент початку повномасштабного вторгнення ви з чоловіком перебували в Німеччині, але вирішили після деокупації Київщини повертатися в Україну. В той час, коли дуже багато людей їхали з України. Чому?

Лін Велтон: Коли в будь-якій країні починається війна, звідти, разом з усіма, виїжджають і вчителі англійської мови. І у них є більше шансів розвитку в інших країнах. Я ж розуміла, що українцям, як ніколи, потрібне знання англійської мови. Адже в Україну будуть приїжджати іноземні журналісти тощо. Тому одним з мотивів було бажання вкладатися в освіту української молоді. Я завжди вірила в те, що в України велике майбутнє. Тому я поїхала допомагати відбудовувати її і волонтерити, чим активно займаюся досі. Коли почалася війна, моєму чоловікові не дозволяла совість сидіти десь в безпеці, коли його країна потерпає від ворожої навали. Він сам із Луганська, виїхав звідти в 2014-му. А зараз він повернувся для того, щоб захищати свою країну.

Вам справді під силу побудувати вражаючу кар'єру в сфері викладання англійської мови. Ви могли б стати справжньою зіркою в Instagram або TikTok, ділячись досвідом навчання англійської в умовах війни. Чому ж ви вирішили обрати шлях викладача в державній школі?

Лін Велтон: Я сама - із зовсім небагатої сім'ї. Тому я вирішила допомагати абсолютно всім дітям. І тим, які мають фінансові можливості, і тим, хто їх не має. Моя допомога - для всіх, а не тільки для тих, хто може заплатити за навчання.

"Я приїхала в Україну в умовах війни."

Ви також навчали англійської мови в інших державах?

Лін Велтон: У моїх попередніх поїздках до інших країн я зазвичай приїжджала вже після трагедій або завершення конфліктів. Наприклад, я відвідала Японію після катастрофи на атомній електростанції в Фукусімі. Також я прибула до Косова вже після закінчення війни та окупації. Але в Україну я потрапила під час активних бойових дій, і це, безперечно, зовсім інший досвід. Ми стикаємося з повітряними тривогами, відключеннями електрики, змушені ховатися в укриттях. Бомбосховища зовсім не пристосовані для навчання, і викладати дітям в таких умовах вкрай складно. Відключення електроенергії роблять онлайн-уроки неможливими, і постійно потрібно шукати нові рішення. Це ті виклики, які потрібно подолати.

Ви згадували, що ті, хто володіє мовою, мають більше можливостей для виїзду за межі країни. Чи не викликає у вас занепокоєння те, що ви навчаючи людей, сприяєте їхньому виїзду?

Лін Велтон: Я не можу регулювати, як саме люди використовуватимуть ці знання. Це їхній життєвий шлях і їхнє право. Проте, опанувавши мову, вони матимуть можливість навчатися за межами країни. А згодом зможуть повернутися і, застосовуючи свої знання, сприяти розвитку рідної країни, ділитися своїм досвідом та навчати інших.

Видання в самвидаві.

Разом зі своїми учнями ви цього року видали самвидавом збірку історій про окупацію Бучі "Ashborn. Історії в стилі магічного реалізму , розказані учнями з Бучі". Її презентація відбулася в Навчально-науковому інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка за сприяння кафедри історії української літератури, теорії літератури і літературної творчості. Розкажіть про цю збірку.

Лін Велтон: Ця антологія була створена учнями 10-11 класів. Вони одразу почали писати свої оповідання англійською мовою, оскільки українською я б не змогла зрозуміти. Основною метою створення цієї збірки стало опрацювання травматичного досвіду, адже багато з цих дітей пережили окупацію та евакуацію. Письменницька діяльність є відомим методом лікування психологічних травм. Ми маємо безліч прикладів літератури, що стосується досвіду учасників бойових дій (комбатанти - особи, які є частиною збройних сил країни, що веде війну, і беруть участь у бойових діях), а також романів, які досліджують тему психічних травм.

Єва Яковенко: Лін не бажала, щоб діти описували свої переживання занадто реально, адже це може бути непросто. Тому магічний реалізм, в якому створені їхні оповідання, слугує способом впроваджувати частинку магії у сувору дійсність. Це може проявлятися, наприклад, у чудесному завершенні певної історії, або ж у вигляді магічної сили, що рятує героїв, підтримує чи оберігає їх. Кожна дитина підходила до написання з власним уявленням. Деякі, до речі, все ж таки створили досить реалістичні твори, стверджуючи: "Немає нічого магічного, що могло б нас врятувати". Інші ж, навпаки, надали своїм історіям яскраво виражений магічний колорит. А хтось зміг гармонійно поєднати реальність з містикою. Це чудово, що діти змогли це усвідомити. Вони щасливі, що їхня збірка побачила світ, і дуже цінують те, що Лін зробила для них.

Єва Яковенко: "Лін збирала історії, я редагувала і допомагала чим могла"

Що спонукало вас обрати шлях самвидаву? Відверто кажучи, давно не тримав у руках подібні видання.

Єва Яковенко: По-перше, для нас самвидав був швидшим способом втілити цю ідею. Оскільки ми це робили минулої весни, в 2024 році, 11-класники, котрі писали свої історії, могли піти вчитися в університети, відповідно, зв'язок із ними втратився б. Нам потрібно було зробити все вкрай швидко до кінця навчального року. З видавництвами це може бути не так швидко. По-друге, наша книжка написана англійською мовою. Далеко не всі видавництва в Україні погодилися б на видання книги винятково англійською. Потрібно було б зробити, принаймні, одну сторінку англійською, другу - українською. І на переклад історій теж пішло б дуже багато часу.

Також Лін хотіла, щоб всі кошти з цієї книжки йшли на підрозділ, де служить її чоловік. В той час, як видавництво, звісно ж, захоче від своєї роботи мати свій матеріальний прибуток. І це зрозуміло, це логічно, адже видавництва вкладаються в видання книг. Тому видання цієї книжки оплатив чоловік Лін Андрій. А в цілому редакторською роботою, співпрацею з дизайнером, переговорами з друкарнею займалися переважно я і Лін. Лін збирала історії, я редагувала і допомагала чим могла.

Якщо я правильно розумію, ці історії - це щось середнє між проговорюванням травми і казкотерапією. Чи застосовували ви, Лін, подібні методи в інших країнах під час спілкування з людьми в посттравмі?

Лін Велтон: Ні, це сталося вперше.

Чи отримали ви вже якісь відгуки про цей досвід від тих, хто ознайомився з книгою? Чи сприяло це не тільки авторам, а й читачам?

Лін Велтон: Декілька моїх друзів та знайомих придбали ці книги. Я маю численних знайомих у різних куточках світу. Багато з них зізналися, що ці оповідання викликали в них сльози — як від радості, так і від смутку. Для них було важливо почути ці розповіді саме від підлітків і зрозуміти, як війна вплинула на це покоління.

Чи займаєтеся ви волонтерством у сфері навчання англійської мови?

Лін Велтон: Так, коли я прибула в Україну, моя перша діяльність була в рамках ЮНІСЕФ. Я також викладала англійську мову в Бучанській міській раді та безкоштовно проводила заняття для дітей. Окрім того, я надавала допомогу з перекладом для підрозділів територіальної оборони в Бучі. Наразі, крім викладання, я організовую екскурсії для іноземних гостей, таких як дипломати, журналісти або просто туристи, які відвідують Україну. Вони можуть знайти мене у Фейсбуці, оскільки я активно пишу про Україну для міжнародної аудиторії. Часто вони звертаються до мене з проханням провести екскурсії по Бучі, Ірпеню та іншим місцям, де відбувалися трагічні події.

Чи нелегко організовувати екскурсії до місць, пов'язаних із трагедіями? Можливо, варто знайти іншу назву для таких заходів?

Єва Яковенко: Ми зараз іншого слова ще не маємо. Це екскурсія, бо ми ходимо місцями, відвідуємо меморіали, перекладаємо написи, розповідаємо про те, що тут відбулося. Іншої назви для цього поки що немає.

"Опинитися в тому самому місці, де сталися ці страшні події."

Як іноземці сприймають ці розповіді?

Лін Велтон: Багато іноземців, які відвідують це місце, відчувають справжній шок. Вони уважно слухають мої розповіді, не промовляючи жодного слова. Декотрі з них пізніше дають інтерв'ю, ділячись своїми враженнями щодо побаченого. Це для них має велике значення. Враження від того, що вони опинилися в місці, де колись відбувалися такі страшні події, залишає глибокий слід.

Єва Яковенко: Коли вони бачать фотографії з тілами загиблих, вони справді переживають шок. У деяких виступають сльози на очах. Вони починають все розуміти і сприймати інакше. Адже одна справа - бачити це все в інтернеті, перебуваючи при цьому в Америці, а зовсім інша справа - бути на місці трагедії. І розуміти, що це правда. І у багатьох з них змінюється бачення. Адже, будьмо відвертими, у декого з них були сумніви щодо того, що ми розповідаємо. Доводилося чути якщо не відверто проросійські, то традиційні "нейтральні" думки про те, що все неоднозначно. Але коли вони приїжджають в Бучу, все змінюється. Вони бачать насідки. Вони бачать докази.

Де можна придбати книжку?

Єва Яковенко: Відвідайте профіль Лін Велтон на Facebook. Крім того, на сторінці Бучанського ліцею № 5 можна знайти інформацію про пані Лін.