Вища освіта в Україні: трансформація, вдосконалення чи оновлення іміджу?

Зображення: facebook/Єгор Стадний

Дозволю собі - людині, яка за багато десятиліть власного життя мала досвід навчатися в совєтських навчальних закладах: трьох загальноосвітніх школах (включно зі вечірньою школою для робітничої молоді), технікумі, технічному та юридичному інститутах, а також протягом 40 років працювати викладачем-дослідником та організатором вищої освіти і науки в одному з її напрямків - висловити власні міркування щодо окремих тез заступника міністра та загальних підходів до системи університетської освіти в Україні і світі.

Бажання органів центральної і місцевої влади реформувати вищу освіту в Україні шляхом реорганізації (приєднання, злиття або поділу/виділення) чи ребредингу не зникає протягом усіх останніх понад 30 років нашої сучасної державності - то активізуючись, то призупиняючись. Мета такого реформування оголошується завжди одна - вийти на рівень розвитку сучасної вищої освіти і науки в Європі і світі.

У 90-х роках XX століття та на початку 2000-х, прагнучи якомога швидше інтегруватися в освітньо-наукове середовище "Старої Європи", Великобританії та США, наші традиційні "совєтські інститути" швидко почали отримувати статус "університетів і академій" — лише за назвою.

Водночас, реагуючи на вимоги ринку праці, приватні вищі навчальні заклади почали з'являтися з неймовірною швидкістю, відкриваючи нові спеціальності та факультети/кафедри, незалежно від основного профілю університетів. Це стосувалося таких сфер, як правознавство, економіка, а незабаром також політологія, соціологія, психологія, менеджмент, журналістика та інформаційні технології. Ринок освітніх послуг невпинно розвивався, тоді як ринок наукових досліджень зазнавав постійного зниження, незважаючи на зростаючий попит на фахівців з вченими ступенями та науковими званнями.

Одночасно і майже миттєво почали зникати професійно-технічні училища та технікуми, які трансформувалися в "коледжі вищої освіти", що спеціалізувалися на підготовці "молодших бакалаврів". Ця зміна стала унікальною українською інновацією у глобальній системі "вищої освіти". Держава активно переглядала освітні вимоги для тих, хто прагнув стати "білокомірцевими фахівцями" в різних галузях. Вимога наявності університетського диплома стала основною.

Як професійно-технічна освіта трансформується вже сьогодні

Отже, суттєвою та невід'ємною складовою життєвого благополуччя нових поколінь українців стало прагнення отримати "диплом вищої освіти", який, здавалося, відкриває всі "двері" до бажаних кар'єр і фінансових можливостей, про які мріяли батьки разом зі своїми дітьми.

Загальноосвітні навчальні заклади вже не готують своїх учнів до реального життя, а зосереджуються на підготовці 90-95% випускників до здачі випускних і вступних іспитів (ЗНО, НМТ) для університетів. Це призводить до постійних змін у навчальних програмах, які постійно адаптуються до вимог вступу. Вчителі шкіл і викладачі університетів почали використовувати методики репетиторства, а викладачі вищих навчальних закладів працюють одночасно в кількох освітніх установах, аби підтримувати свій фінансовий добробут.

З часом стало очевидно, що в Україні існує дефіцит фахівців у виробничих професіях у різних галузях. Наявність "вищої освіти" не є запорукою фінансового благополуччя для її власників. Насправді, добробут визначається рівнем заробітної плати, яка в значній мірі залежить не від диплома, а від особистого внеску людини в економічний розвиток, особливо в сферах торгівлі та побутових послуг.

Ринок праці перестав віддзеркалювати економічні відносини, а зусилля і час багатьох людей, що були витрачені ними на отримання диплому про вищу освіту, стали лише незначною сторінкою в їх біографії.

У той же час структура та підходи до нашої загальної і вищої освіти значною мірою залишалися на рівні, характерному для останніх десятиліть ХХ століття. Таке становище не могло тривати вічно, адже суспільство прагнуло і чекало на істотні зміни в цій сфері.

Останнє нововведення у галузі вищої освіти було затверджене Кабінетом Міністрів України у 2022 році — це "Стратегія розвитку вищої освіти на 2022-2032 роки". Її основною метою є:

реформування і оновлення системи вищої освіти; підтримка інтеграції вищої освіти в межах Болонського процесу; підвищення якості та значущості вищої освіти; зміцнення співпраці між навчальними закладами; розширення можливостей для вищих навчальних закладів; стимулювання мобільності студентів, науковців, науково-педагогічних та педагогічних працівників.

Цей документ вдало висвітлює ключові виклики, які виникають під час впровадження Стратегії, зокрема:

В країні спостерігається загострення негативної демографічної ситуації, яка ще більше ускладнюється через триваючу війну. Організаційний та фінансовий менеджмент у закладах вищої освіти (ЗВО) є неефективним, що обумовлює проблеми в їхній діяльності. Існуюча мережа ЗВО страждає від розриву між системою вищої освіти та вимогами ринку праці, а також від застарілого матеріально-технічного забезпечення. Крім того, масовість вищої освіти супроводжується надмірною кількістю закладів, які не завжди здатні надати якісні знання та навички своїм студентам. Слід відзначити недостатню увагу до ролі вищої освіти у формуванні всебічно розвиненої особистості з академічною освітою. Багато ЗВО виявляють лише видимість студентського центрування у своїй діяльності. Традиційні підходи до освітнього процесу обмежують індивідуалізацію навчальних шляхів для розвитку особистості.

Хоча в Стратегії чітко і детально викладена основна мета вищої освіти в Україні, яка полягає в "інтелектуальному, культурному та професійному розвитку особистості, формуванні якісного людського капіталу та згуртуванні суспільства для утвердження України як рівноправного члена європейської спільноти, а також у розбудові ефективної інноваційної конкурентоспроможної економіки та забезпеченні високих стандартів якості життя", виникають певні сумніви щодо тактики, яку використовує Міністерство освіти і науки, а також багатьох керівників закладів вищої освіти, враховуючи зазначену мету.

Заступник міністра: торік мережа закладів вищої освіти МОН скоротилася на дев'ять

У своїх коментарях під час інтерв'ю керівник міністерства акцентує увагу на трьох ключових факторах, які, на його думку, спричиняють зменшення кількості діючих вищих навчальних закладів. По-перше, це демографічний спад, що призводить до зменшення кількості випускників загальноосвітніх шкіл, які мають можливість продовжити навчання в університетах. По-друге, існує дисбаланс між попитом на випускників на первинному ринку праці та набором на "престижні" спеціальності. По-третє, державний бюджет не має можливості забезпечити належну фінансову підтримку для наявної кількості вищих навчальних закладів, що не завжди є обґрунтованим, а також спостерігається недоліки в організаційно-фінансовому управлінні більшості університетів.

На мій погляд, а також згідно з моїми спостереженнями, міністерство не приділяє достатньої уваги таким питанням, як:

Об’єктивно не виправдана популярність отримання вищої освіти серед тих, хто не має можливості її освоїти, і кому вона насправді не потрібна для задоволення своїх потреб та прагнень у повсякденному житті. Університети дедалі більше перетворюються на професійні навчальні заклади, які готують вузько спеціалізованих фахівців, замість того, щоб формувати особистостей, здатних генерувати нові знання, навички та вміння, що відповідають не лише їхнім індивідуальним потребам, а й вимогам суспільства та держави. Існує нагальна потреба в перегляді нормативних документів, які визначають освітні вимоги для багатьох посад і професій, що насправді не потребують вищої освіти. Також спостерігається недостатня увага до відновлення та розвитку професійної підготовки фахівців у професійних училищах і коледжах, а також до підвищення престижу таких навчальних закладів у сфері праці. Важливо створити розвинену систему підвищення кваліфікації та професійної перепідготовки для всіх бажаючих у стислі терміни. Необхідно змінити місію, цілі та парадигму роботи загальноосвітніх шкіл, які мають готувати молодь до самостійного життя, а не лише до вступу в університети. Люди, які прагнуть отримати вищу освіту, знайдуть способи підготуватися до вступу та навчання, а держава і громадянське суспільство повинні всіляко підтримувати їх у цьому.

На кінець квітня 2004 року мені випала нагода взяти участь у Конгресі ректорів і деканів університетів Європи, який відбувся в польському Любліні. Ця подія була присвячена одночасному вступу десяти європейських країн "соціалістичної співдружності" до ЄС, які в другій половині ХХ століття перебували під впливом СРСР. У Любліні я почув багато думок і занепокоєнь з боку представників університетів різних країн, які були учасниками Болонського процесу, що сприяє розвитку вищої освіти в Європі. Ці питання важливо пам'ятати на нашому шляху до інтеграції в ЄС.

Ідея про те, що "сучасний університет все більше стає схожим на технологічний стартап", а процес навчання в університетах перетворюється на бізнес-проекти, здається мені обмеженою та навіть помилковою в контексті нашого розвитку та інтеграції у глобальний інтелектуальний простір.

Українська система освіти вимагає суттєвих змін - результати аналізу.