Україна розширює європейські горизонти від Карпат до своїх східних рубежів.

Трампу байдуже до червоних ліній, встановлених Києвом, але він звертає увагу на єдність України та Західної Європи, - зазначає Олексій ПАНИЧ, філософ, культуролог та перекладач.

Яким чином ви оцінюєте початкові 100 днів президентства Дональда Трампа?

Трамп намагався в своєму унікальному стилі переходити від однієї "перемоги" до наступної. Існує приказка: у носорога погане зір, але для нього це не проблема через його вагу. Як бізнесмен, Трамп діє в звичній для себе манері. Він не політик, який довго розмірковує, перш ніж прийняти рішення. Його підхід полягає в тому, щоб почати реалізовувати ідеї, а далі вже розберемося. Його стиль імпровізації нагадує бізнес-методи 1990-х років. Спершу він може агресивно натиснути, сподіваючись, що інша сторона злякається і швидко поступиться. Якщо ж цього не відбувається, він переходить до реалізації своїх погроз. Потім Трамп пропонує компроміс: якщо ви не хочете, щоб я вживав заходів, зробіть мені вигідну пропозицію, і я готовий до переговорів. Я вже змінив статус-кво, але яким буде новий? Тут можливі тактичні відступи та маневри, але найголовніше — це підсумковий результат, а не численні публічні заяви. Це добре видно на прикладі угоди між Вашингтоном і Києвом стосовно природних ресурсів. Усе затверджено, але якщо ви продовжите чинити опір і зможете довести, що для мене вигідніше не триматися цієї версії як остаточної, запропонуйте щось нове, можливо, досягнемо згоди.

Ось приблизний план дій на перші 100 днів президентства Трампа. Вважаю, що подібна ситуація триватиме наступні півтори роки, до моменту парламентських виборів у США, після яких частина складу Конгресу зміниться. У цей час, найбільш імовірно, утвориться демократична більшість. А до того моменту ми будемо змушені спостерігати за такою ж версією Трампа.

Об'єднання "мирного плану", в якому Сполучені Штати визнають Крим частиною Росії. Які можливі наслідки цього рішення?

Трамп не прагне тиснути на Путіна і погіршувати з ним відносини, оскільки бізнес-проекти з Росією виглядають набагато більш вигідними, ніж ті можливості, які може запропонувати Україні.

Для Путіна піддавання тиску означає втрату обличчя, що фактично наближає його до ризику втрати влади або невтішного завершення президентства. Тому Трампу найзручніше для вигляду трохи натиснути на нього, але в кулуарному форматі. Він може вислухати пропозиції Путіна і передати їх Україні з мінімальними корективами. Якщо Київ погодиться - "все вдалося". Якщо ж ні - "не вдалося". В принципі, Трамп міг би й ігнорувати інтереси України, але тут виникає ризик через західних союзників.

Чому це становить загрозу?

По-перше, коли президент Володимир Зеленський заявив, що Україна ніколи не визнає Крим частиною Росії, Трамп відреагував із обуренням, стверджуючи, що це ускладнює проведення переговорів, адже Зеленського ніхто не змушує погоджуватися з російським статусом Криму. Усі ставлять питання: в чому ж тоді полягає проблема? Проблема в тому, що якщо США визнають Крим російським, це може статися або з мовчазної згоди України, або всупереч її протидії. Це суттєва різниця. Якщо Україна залишиться осторонь, Москва та Вашингтон можуть ініціювати резолюцію в Радбезі ООН, де буде згадуватися мирне врегулювання та російський статус Криму. У такому випадку виникає ситуація, коли Європа може не визнати Крим російським, але багато країн, що не входять до ЄС, можуть відчути спокусу зробити це, вважаючи, що якщо США та Росія вже визнали, то й вони можуть. Це веде до розколу серед міжнародної спільноти, чого Європейський Союз намагається уникнути. Путін це добре усвідомлює, а для Трампа головне — досягти успіху в моменті, а далі, хай буде як буде.

По-друге, для американської адміністрації відносини із Західною Європою мають велике значення. Трампа не цікавлять червоні лінії, встановлені Києвом, проте він звертає увагу на спільну позицію України та ЄС. Вашингтону необхідні союзники в протистоянні Китаю. Основна концепція його зовнішньої політики полягає в глобальній боротьбі проти КНР, яка, на думку США, порушила правила світового порядку та міжнародної торгівлі. У правовій системі, що склалася після Другої світової війни, Пекін навчився так маніпулювати нормами, що довести його порушення стає майже неможливим.

Повертаємося до питання Криму: у разі конфлікту Трампа із Західною Європою, це може призвести до зміцнення зв’язків між цією частиною світу та Китаєм.

Чого Пекін і прагне?

Сьогодні Китай постає як та відома мудра мавпа, яка спостерігає за протистоянням двох тигрів у долині. Саме тому Трампу варто уникати конфронтації з Китаєм наодинці, відштовхнувши решту світу.

У Західній Європі все одно найближчі геополітичні союзники США. Трамп мусить враховувати їхні позиції. Відповідно, пропозиції Путіна Трампу щодо України мають пройти фільтр, чи не буде спільного жорсткого вето в найбільших держав Європи - Франції, Німеччини.

США має ідею "з Росією проти Китаю", що Москва може допомогти Вашингтону у протистоянні з КНР. Чому є американці, які в це вірять?

Цей наратив у Сполучених Штатах вражає своєю наївністю. В Україні складно уявити, наскільки обмеженою може бути обізнаність американських політиків та експертів щодо Росії. Прихильники Трампа, які зосереджені на своїх концепціях, таких як "відродження християнської цивілізації", розглядають Росію як оплот релігійної традиції. Для них РФ - це православна нація, що повинна стати їхнім союзником. Проте для нас це звучить абсурдно, адже Росія вже протягом щонайменше 300 років повністю контролює релігію через державу, але в США цього чомусь не усвідомлюють.

У 1999-2000 роках я вперше відвідав США і мав можливість побувати в престижних університетах на Атлантичному узбережжі, таких як Гарвард, Єль, Прінстон і Колумбія. Там я неодноразово чув про концепцію російської "православної цивілізації". Ця ідея сприймалася як аксіома, і жоден з присутніх не ставив її під сумнів. Вплив на цю думку мав, зокрема, Самуель Хантінгтон, який чітко стверджує, що Росія є "православною цивілізацією". У своїй книжці "Зіткнення цивілізацій і перетворення світового ладу", виданій у 1996 році, Хантінгтон також аналізує Україну як цивілізаційно "розколоту країну".

Американцям треба пояснювати, що, по-перше, православ'я - це не тільки РФ. По-друге, Росія від часів Петра І - це світський монарх на чолі духовної влади якщо не формально, то фактично.

Американці мають спотворене уявлення про реальність. Відштовхуючись від цих переконань, вони постійно змінюють свої відносини з Москвою. Вони вважають, що це хоч і не зовсім правильна, але все ж таки християнська та європейська нація, яка має з ними спільні духовні корені, на відміну від Китаю.

Це невірно?

Насправді ситуація є прямо протилежною. Основи Російської імперії формуються на політичній та правовій культурі, яка була успадкована Великому князівству Московському від Золотої Орди. А де ж, в свою чергу, взялася сама Золота Орда? Вона походить з Китаю. Чингізиди заснували величезну імперію та зіткнулися з серйозною проблемою: як управляти цим широким простором? Вони не мали власних методів управління, тому єдиним виходом було запозичити китайські практики і спростити їх для своїх умов. Що ж являє собою китайський підхід? Суть полягає в призначенні намісника на територію, від якого вимагають дотримуватися порядку та збирати податки. У всьому іншому він має свободу дій. Хіба це не нагадує роль "представника президента РФ у федеральному окрузі"? Однак донести цю думку до прихильників Трампа вкрай складно. Різниця в нашому та їхньому сприйнятті Росії є такою глибокою, що перетнути її в один стрибок практично неможливо. А на два і більше стрибків – ще складніше.

Крім того, американці часто не можуть повірити, що хтось із такої країни, як Україна, може мати інформацію про Росію, яка їм невідома.

Пропоную такий варіант: Хочу навести один приклад. Незважаючи на всю мою повагу до Тімоті Снайдера та його внеску в справи України, мушу зауважити: коли справа доходить до теми розпаду Росії, він або змінює тему, або уникає чіткої відповіді. В цьому питанні в нього явно є певна психологічна перешкода.

З якого місця?

На мою думку, натхнення для цього погляду черпають з теорії Хантінгтона, який вважав Росію "окремою цивілізацією". Він стверджував, що втрата такої цивілізації є унікальною втратою для всього людства. Тому, хоча ми можемо помічати злочини Росії в минулому або сьогодні, віра в "чудову Росію майбутнього" залишається важливою. Це переконання глибоко вкорінене в свідомості багатьох американців.

Однак навіть історія Сталіна та відновлення Російської Православної Церкви під час Другої світової війни слугують прикладом інструментального використання бренду православ'я для пояснення американцям лендлізу, наданого СРСР. Можливо, це не зовсім те, як вони хотіли б це сприймати?

Вони глибоко побоюються того, що прийде на зміну Росії. Їм важко уявити цю величезну територію без жорсткого контролю з боку Москви. Вони вважають, що без цього там настане жахливий безлад, наслідки якого важко передбачити. Проте той факт, що американці сприймають дійсність через призму дихотомії "або авторитарна Москва, або хаос", свідчить про вплив російської пропаганди на їхню свідомість.

Щодо Сталіна, можу зазначити, що його ініціатива з відновлення Російської Православної Церкви (РПЦ) не була лише спробою задовольнити американців. Він почав відновлювати зв'язки з церквою ще до того, як розпочалася радянсько-німецька війна. У своєму першому зверненні на початку війни він звернувся до народу словами "брати та сестри", а не "товариші", що є традиційним зверненням до релігійної спільноти, а не до атеїстів. Це свідчило про намір об'єднати всі релігійні групи, виявляючи симпатію до всіх. У той час вдалося мобілізувати різні верстви суспільства, але щойно загроза зникла, режим знову розпочав репресії.

Окрім цивілізаційної теорії, існують також концепції, що стосуються "Центрально-Східної Європи". Відомі теоретики, зокрема угорець Єно Сюч і поляк Оскар Галецький, вважають, що Україна, за винятком Східної Галичини та з певними застереженнями щодо Правобережної України, не є частиною Центрально-Східної Європи. Ці дві концепції, які здобули популярність серед інтелектуалів у США та Європі, фактично залишають Україну поза НАТО і Європейським контекстом, асоціюючи її скоріше з Росією. Чи не слугують ці інтелектуальні підходи політичною отрутою для України, що втілилося, наприклад, в знаменитому візиті старшого Буша до Києва, де президент США фактично закликав українців до нової угоди з СРСР?

Ця проблема виникає з питання "Де ж проходить межа Європи?" Протягом XX століття, з розвитком історії, відповіді на це запитання еволюціонували, проте кожна з них подавалася як фінальна.

Навіть за часів Гітлера німці мали чітке переконання, яке стало основою офіційної ідеології нацистської Німеччини: вони не були частиною "гнилого Заходу". Вони розглядали себе як представників нової, особливої форми Європи, адже на заході панували "гнилі" ліберали, а на сході - більшовицькі "орди".

Після завершення Другої світової війни "межі Європи" були встановлені вздовж лінії, що розділяла НАТО і радянську сферу впливу. Вважалося, що так буде завжди. Тоді ж Мілан Кундера висловлював своє невдоволення, називаючи цю частину континенту "забутою" Європою. Чесько-французький письменник виклав свої думки в есе "Трагедія Центральної Європи", опублікованому в 1984 році.

У 1990-х роках Семюель Хантінгтон окреслює межі по Дніпру, стверджуючи, що Україна є штучним утворенням, яке належить до двох цивілізацій. Лівий берег річки він відносить до "православної цивілізації", асоціюючи його з Росією, тоді як правий берег, хоча й з певними застереженнями, має зв'язок з Європою. На його думку, країна, що переживає "цивілізаційний розкол", є малоперспективною для подальшого існування.

Наразі Україна розширює межі Європи, простягаючи їх від Карпат через Дніпро до своїх східних рубежів. Дехто, як французький філософ Бернар Анрі-Леві, сприймає це досить легко, тоді як для інших, наприклад, у Польщі, Словаччині чи Угорщині, це викликає певні труднощі. Віктор Орбан, в свою чергу, вважає таку ситуацію абсолютно неприйнятною. Йому потрібна слабка та нейтральна Україна, яку можна експлуатувати. Проте події 2022 року продемонстрували, щонайменше "контрольному пакету" країн ЄС, що Україна є невід'ємною частиною Європи.

Якими аргументами можна підкріпити ці дві теорії, щоб на Заході ідея "Україна - це Європа" не викликала заперечень? Наприклад, можна звернутися до модернізаційної теорії або запропонувати альтернативний контрнаратив.

- Модернізаційний наратив - це двосічна зброя, бо він може говорити, що Росія може модернізуватися і нормалізуватися як країна. Це небезпечно для нас, бо нам тоді скажуть, що разом із вашими "братами" й модернізуйтеся. А так не станеться, бо в одному пакеті треба брати культуру, історію та економіку. Тут варто розділяти країни, як це робить Олександр Еткінд в останній своїй книжці, на ті, що залежать від трудових здобутків своїх громадян, і ті, що паразитують на природних ресурсах. Бо це принципово інший лад життя, політична система, стосунки в суспільстві (Олександр Еткінд, британський та американський культуролог, у книжці Nature's Evil: A Cultural History of Natural Resources досліджує зв'язок між природними ресурсами, державою та ідеями зла в історії. - Країна).

Якщо не врахувати, що протягом останніх 50 років Росія функціонує як "бензозаправка з ракетами", важко буде зрозуміти, чого варто очікувати від цієї країни. Якщо Російська Федерація не збанкрутує через величезні витрати, які навіть доходи від нафти й газу не зможуть покрити, вона ще деякий час залишиться авторитарною та хижацькою державою. Це триватиме до тих пір, поки у світі не відбудеться перехід до екологічних джерел енергії і не знизиться попит на викопне паливо. За прогнозами, цей процес триватиме близько 15-20 років.

Протягом останніх 400 років Росія активно займалася експортом сировини, отримуючи натомість технологічні товари. Поки ця країна зосереджена на торгівлі сировиною, авторитарний режим залишатиметься на своїх позиціях.

Чому так?

Влада концентрується в руках тих, хто займається видобутком сировини, її охороною та контролем над продажем. На верхівці цієї структури знаходяться силові органи, що забезпечують безпеку нафтогазового сектору. Таким чином, на чолі ієрархії стоять ФСБ і особисто Путін, а нижче розташовані банки, транспортна інфраструктура, термінали та видобувні компанії. Лише невелика частина російського населення контролює більшість державних доходів. Ця система, ймовірно, збережеться протягом наступних двадцяти років, якщо не зазнає краху через надмірні витрати. Якщо західні партнери прагнуть підтримати її, варто усвідомлювати, що спокійним цей процес не буде. Адже доходи розподіляються нерівномірно, більшість населення є утриманцями держави, але їх необхідно чимось зайняти, адже в іншій ролі вони не мають цінності для держави. Тому для Росії в її поточному стані війна стає необхідною.

Можна розглянути інший підхід: аргументувати, що Росія є унікальною колоніальною імперією. Існують дослідження на цю тему, які хоч і не стали популярними на Заході, проте їх варто презентувати партнерам та детальніше обговорити. Заходу слід переконати, що оптимальнішим і безпечнішим варіантом є контрольований демонтаж цієї системи, а не очікування її можливого вибуху.