Вчитель на межі чудес і боротьби за виживання.

День вчителя для мене завжди має особливий зміст. Як для мами, так і як для вчительки, цей день наповнений емоціями. Я досить тривалий час поєднувала свою діяльність у школі з журналістською роботою, тому досі знаходжу дитячі малюнки та нотатки в своїх книгах і сумках. Один з них зображує мене як казкову принцесу.

Зверніть увагу, скільки у принцеси пальців на руках і ногах. Це не тому, що моя маленька учениця не вміє рахувати, а тому, що вона вірить, що її вчителька може все, що в неї більше можливостей, ніж у звичайних людей.

Учитель справді здатен на дива -- не тому, що він чарівник, а тому, що діти в нього вірять. І ця віра окрилює так, як не здатна жодна інша робота. Це найпрекрасніша й водночас найважча професія. Особливо в часи війни, коли вчитель має бути опорою не лише для себе, а й для дітей, батьків.

З ким пов'язують образ учителя дорослі? На це питання відповідає цікаве дослідження, проведене Фондом Варкі під назвою "Глобальний індекс статусу вчителя". Цей же фонд є засновником престижної вчительської премії Global Teacher Prize. Попри те, що дослідження було здійснено у 2018 році, воно вдало відображає існуючі тенденції.

Таким чином, в 35 країнах провели опитування серед педагогів, батьків та громадських діячів, щодо їх уявлень про професію вчителя. На жаль, в цьому списку відсутні такі лідери освітніх реформ, як Фінляндія, до якої ми часто зверталися за прикладом у контексті змін у НУШ, а також Україна. Проте, охоплено значну кількість європейських країн, а також регіони Азії, Латинської Америки та Африки.

Спочатку учасникам тестування дали список із 14 професій, приблизно схожих на учительську за роллю в суспільстві й за рівнем освіти: лікар, юрист, інженер, поліціянт, дизайнер, бібліотекар, соціальний працівник та інші. Респондентів просили розташувати їх від найбільш до найменш престижної. В лідери вийшли лікарі, юристи й інженери, вчителі опинилися десь посередині. Найменш престижними виявилися професії соціального працівника та бібліотекаря.

Наступним кроком респондентам було запропоновано вибрати професію з цього списку, яка найбільше асоціюється з вчителем з точки зору соціального статусу. У більшості країн вчителі зазвичай порівнюються з соціальними працівниками або бібліотекарями — вони виконують важливі функції, є корисними, але їхня професія не вважається особливо престижною. Водночас у Китаї вчителі займають найвищі позиції в рейтингу, поруч з лікарями. Це може бути пов'язано з тим, що Китай має потужну інноваційну економіку, одну з найсильніших у світі.

На жаль, немає опитування українців, але, гадаю, ми були б у тренді -- "соцпрацівник". Бо статус учителя в нашій країні -- низький. І це одна з найбільших проблем, що впливає на якість освіти. Адже коли професію знецінено, в неї йдуть або ентузіасти, або ті, хто не потрапив на престижніші спеціальності через низькі бали ЗНО. Та ентузіазм швидко вигорає. І ті, хто прийшов "за покликом", так само швидко йдуть. Бо шалене навантаження за мізерну зарплату витримає далеко не кожен.

"Кажете, вчитель має надихати учнів? -- коментує вчителька в соцмережах чергові пафосні заклики до педагогів. -- І хто саме має надихати? Той, хто після університету приходить до школи на зарплату шість тисяч гривень? Чи той, хто паше на півтори ставки, аби прогодувати сім'ю, й однаково отримує копійки?".

А тепер порівняймо із Сінгапуром, де освіта вважається однією з найкращих у світі. Там у вчителі йдуть 30% найкращих випускників шкіл. У Міністерстві освіти Сінгапуру наголошують: академічні здібності важливі, але не менш важливою є відданість професії. Тому, крім успіхів у навчанні, вступники мають продемонструвати пристрасть до викладання, комунікативність, креативність і готовність до інновацій. Щороку зарплати молодих учителів переглядають так, щоб вони не поступалися стартовим окладам у інших професіях. Бо вважають, що тільки тоді вчителювання буде справді привабливим вибором для талановитої молоді.

Окрім фінансових винагород і умов праці, для педагогів також критично важливими є довіра та партнерство. Реформи не можуть реалізовуватися без активної участі вчителів. Якщо вони залишаються лише "гвинтиками" в системі, багато хто з них просто йде. Педагогам потрібна автономія та усвідомлення значущості їхньої роботи. Згадаємо, як починалася реформа НУШ. У комунікаційній стратегії Міністерства освіти і науки, ухваленій у 2017 році, зазначалося: "тільки 10% – прогресивні, здатні стати агентами змін, тоді як решта не звикли до самостійного мислення і дій". Ця "гіпотеза" швидко підірвала довіру, негативно вплинула на імідж вчителів і відштовхнула багатьох від участі в реформі. Після такого жодні акції на кшталт "Учителі важливі" вже не виглядали переконливо.

Ще одна складність полягає в неефективності системи професійного розвитку педагогів.

Сфера знань і технологій стрімко еволюціонує. Вчитель, який залишився на рівні знань, актуальних десять років тому, ризикує втратити зв'язок із сучасністю та своїми учнями. У нього з'явився новий конкурент — штучний інтелект, що відкриває неймовірні можливості. Курси підвищення кваліфікації повинні стати відповіддю на ці нові виклики. Однак, на жаль, багато з них також залишаються у минулому або стають комерційними проектами.

Підвищенням кваліфікації вчителів в Україні опікуються державні інститути та приватні провайдери. Але і там, і там не все бездоганно. У державних інститутах -- брак кадрів, обладнання, а програми часто нагадують музейні експонати. В них мало або взагалі немає курсів, які справді дуже потрібні: про НУШ у 5-7 класах, про роботу з ШІ, про базову безпеку. І це красномовно свідчить: система професійного зростання вчителів у державному виконанні сама застрягла в минулому.

У приватних постачальників використовуються більш сучасні матеріали, а також існує менше бюрократичних перешкод. Проте, контролювати якість їхніх послуг досить складно — не завжди зрозуміло, чому саме навчають педагогів, і чи відбувається це навчання взагалі. У соціальних мережах існують спільноти, де можна придбати сертифікати про проходження курсів. Внаслідок цього професійний розвиток часто зводиться до простого збору документів.

Ці питання не є новими — вчителі обговорюють їх вже багато років. Проте нещодавно їх офіційно підтвердила аналітична записка ЮНЕСКО "Аналіз потреб українських закладів післядипломної педагогічної освіти". У створенні цього документа брали участь українські організації, такі як МОН, НАЗЯВО, УЦОЯО та ІМЗО. Україні були надані конкретні рекомендації, і я сподіваюся, що вони не залишаться непоміченими.

Сам собою вчитель не може трансформувати систему освіти. Зміни відбуваються лише тоді, коли його підтримує середовище -- політики та суспільство. Що мають робити вчителі -- всі знають чудово. А що має зробити держава?

Недавно Оксен Лісовий, презентуючи чергове оновлення -- нову освітню концепцію "Освіта для життя", сказав, у принципі, слушні речі: треба змінювати підходи в освіті -- молодь не йде на критично важливі для країни спеціальності, тому що не знає STEM-предметів (природничо-математичних). Міністр зауважив, що "з п'ятого класу починаючи, ми повинні послідовно працювати над формуванням цієї любові й розумінням цих галузей".

Такі висловлювання спричинили жваву реакцію серед педагогів. Під постом з цитатами міністра в одній із вчительських спільнот з'явилося близько двох тисяч коментарів. Від безвиході до іронії: "О, звичайно! Інтелектуальні, активні, незалежні вчителі з зарплатами, які дозволяють жити, з великою кількістю годин фізики та математики, маленькі класи по 16 учнів і сучасні лабораторії — і ось вам потік закоханих в інженерію, в чому ж проблема?". "Школа повинна формувати любов до інженерії?! До природничих наук?! А хто ж тоді зменшив кількість уроків математики?! Хто ж створює такі незграбні підручники з фізики і хімії, від яких втікають і вчителі, і учні, і батьки? А програми, а типові навчальні плани?!"

Кажучи про STEM-освіту в Україні, варто згадати міжнародне порівняльне дослідження PISA-2018, яке стало відомим як "PISA-шок". Саме в ньому Україна вперше усвідомила свої низькі показники в математиці. Але чому це стало шоком? Проблеми з математикою вже давно були очевидні, про що свідчили результати ЗНО, НМТ та національних моніторингів — це не було таємницею. Що ж зробила держава у відповідь? Президентський указ проголосив Рік математики в Україні та запровадив обов'язкове ЗНО з цього предмета. Проте, попри ці кроки, проблеми залишилися, і ми знову побачили їх у недавніх результатах НМТ.

Можна було б навести багато прикладів, коли держава мала б підставити плече вчителю, виконати свою частину завдань вчасно та професійно, зі стратегічним баченням. Але -- не впоралася. І це не спишеш на війну. Нагадаю ще кілька гучних кейсів.

У 2018 році педагогам обіцяли створення Національної освітньої електронної платформи. Вона мала стати ресурсом, де зібрані інтерактивні завдання для учнів, методичні матеріали, відеоуроки, рекомендації для викладачів та поради для батьків. Для реалізації цього проекту були виділені кошти з державного бюджету. Проте, жодних реальних результатів не було досягнуто. Від платформи залишилися лише рекламні матеріали про інформаційну систему АІКОМ, яка була запущена кілька років тому. Ця система, покликана стати важливим етапом у цифровізації освітнього процесу, перетворилася на обтяжливий інструмент. Тепер школи змушені вручну переносити дані з одного "цифрового" реєстру в інший і боротися з проблемами роботи "шайтан-машини", замість того, щоб зосередитись на навчанні дітей.

Я вже не говорю про "реформи" та "ре-реформи", які насправді не пропонують нічого принципово нового, а лише повторюють старі ідеї, що почали з'являтися ще в 2000-х. Також не згадую про мізерні зарплати вчителів та про підручники, які постійно затримуються в доставці до шкіл. Впевнений, кожен педагог може навести безліч подібних прикладів.

В глобальному контексті освіту сприймають як суспільне благо. Проте в українському Законі "Про освіту" вона визначена як "послуга". Це викликає глибоке обурення у педагогів. "Тож ми виходить, обслуговуючий персонал?" — запитують вони. Ставлення держави до освітньої сфери також залишає бажати кращого, незалежно від того, хто перебуває на посаді міністра чи президента. Освіта часто підпорядковується популізму політиків, їхнім рейтингам та соціальним зобов'язанням. З подібним ставленням не можна говорити про справжню цінність та благородство цієї сфери.

Але кого це коли зупиняло? Незважаючи на всі реформи і "покращення", у дитячих очах вчитель залишається постаттю, що символізує більше — той, хто знає більше, здатен на більше і, в ідеалі, прагне більше. Це своєрідне диво. Але не те, що пов'язане з магічними паличками і заклинаннями, а те, що базується на втомленому ентузіазмі, хронічній нестачі сну і вірі в дітей, навіть коли в саму систему вже не так-то й віриться. Однак для дива теж потрібні ресурси. І мова не лише про надихаючі гасла, а про статус, підтримку та глибинний сенс. Лише Вчитель може дати людству шанс залишитися цивілізацією, а не просто населенням планети.