Троє вирушають на новий рубіж.

Фільм "Троє" представляє глядачам оповідь про спочатку двох, а згодом трьох звичайних чоловіків, які не є героями війни — анархіста, офіцера "білого" руху та червоноармійця. Проте кожен із них має ясне уявлення про свого ворога та його наміри.

Під час допрем'єрного показу свого фільму "Троє" режисер Іван Кравчишин зазначив, що в фінальному варіанті стрічки він відмовився від деяких концепцій, які спочатку були закладені у сценарій. Зокрема, персонажі більше не є символами ідеї "у кожного свій шлях", оскільки в нинішніх умовах всі, хто бореться за Україну, мають підтримувати одне одного і діяти спільно. Тому концепція "не все так однозначно" більше не відповідає нашим цінностям і підходам.

Цей момент вимагає детального пояснення. Пригодницький фільм "Троє" став фінальним акордом цьогорічного фестивалю глядацького кіно "Миколайчук Open". З 21 серпня стрічка доступна в українських кінотеатрах. Хоча вона і має статус прем'єри, насправді це не зовсім новинка. Складається враження, що фільм появився раптово, ніби якийсь магічний артефакт, викликаний у Гоґвортсі. Здається, навіть найобізнаніші українські кінознавці та ютуб-блогери, які зазвичай аналізують і критикують місцеве кіно, не знали про його існування. Це особливо помітно, якщо врахувати, що вони зазвичай звертають увагу лише на фільми, які цікаві вузькому колу вимогливих цінителів.

Насправді "Троє" є прикладом довгобуду, що є звичайним явищем не лише в українському, а й у європейському та голлівудському кіно. Проект розпочали ще в 2016 році, і деякі з продюсерів, зазначених у титрах, або вже не мають жодного стосунку до кінематографа, або їхній зв’язок є лише частковим і опосередкованим. Також слід зазначити, що період з 2015 по 2019 рік став важливим етапом відновлення для українського кінематографа, коли було реалізовано багато різноманітних ідей, що стало позитивним кроком вперед у розвитку виробничої індустрії.

Саме в цей період почали активно дофінансовуватися та завершуватися зйомки різноманітних фільмів, які вражали своєю жанровою різноманітністю, стилістикою та змістовним наповненням. Багато з них вийшли на великі екрани перед або під час масштабного вторгнення. Серед них можна відзначити "Вересень", "Толока", "Максим Оса та золото Песиголовця", а також "Зрадник". Паралельно з цим стартувала виробництво ряду стрічок, які автори позиціонували як історичні, хоча насправді вони мали більше костюмний, атмосферний та реконструйований характер. Серед таких фільмів стали "Троє", "Крути 1918", "Таємний щоденник Симона Петлюри", "Червоний", "Екс", "Антон і червона химера", "Віддана", "Захар Беркут" і частково "Сторожова застава".

Не буду перераховувати всіх, але це не є метою. Якщо б "Троє" вийшли до 2019 року, їх сприйняття могло б бути зовсім іншим. Вірогідно, не виникло б потреби коригувати зміст і загальний меседж. Адже фільм, без сумніву, задумувався і створювався як чистий екшн, і таким насправді є. Це чесна "стрілялка", яких у сучасному українському кінематографі або немає, або дуже мало. Навіть "Кіборги" та "Снайпер. Білий ворон" не можна зарахувати до цього жанру. Глядачеві пропонується 90 хвилин задоволення. І це не заважає використовувати свій розум для аналізу побаченого або рефлексії на цю тему в тій мірі, в якій кожен індивідуум готовий це зробити під час або після перегляду достойної, без зайвих домішок, жанрово чистої пригодницької стрічки.

У середині 2010-х років українське кіно могло собі дозволити бути, дозволю собі використати це слово, без ідейним. Сьогодні ж це вже не можливо. Саме тому в офіційному пресрелізі, що цитують ЗМІ, зазначено, що "фільм режисера Івана Кравчишина вшановує мужність українців", а події розгортаються "в епоху боротьби за незалежність України 1917-1921 років", при цьому сам фільм приурочений до Дня Незалежності. Формально, з точки зору зовнішніх ознак, це може бути правдою або здаватися таким. Але, оскільки минуло вже дев'ять років, з’явилася потреба подати матеріал інакше, ніж планувалося спочатку. Проте первісна ідея, яка все ще проглядається під час перегляду, зовсім не є поганою або шкідливою в контексті повномасштабної агресії.

Фільм намагаються представити як "патріотичне" кіно, хоча сам термін не вживається. Це визначення, яке стало негативно сприйматися, зокрема завдяки думкам українських критиків, кінознавців, прихильників фестивального мистецтва та активістів, що борються з пропагандою. У їхньому розумінні "патріотичне" асоціюється з низькою якістю та наявністю певного діагнозу. Термін, що був введений на початку, став причиною серйозних проблем для українського кінематографу, навіть якщо його автори мали добрі наміри. В Україні не існує такого поняття, як "непатріотичне" кіно; замість цього є різноманітність у якості, бюджетах і глядацьких вподобаннях. Проте досі домінує думка, що "патріотичне" кіно створюють продюсери, які прагнуть привласнити державні кошти, виготовляючи на виході продукцію сумнівної якості, переповнену пафосними патріотичними закликами.

"Троє" аж ніяк не вкладається в це прокрустове ложе. Адже, повторюся, у своїй основі не має згаданої в релізі боротьби за українську незалежність. Головні герої -- анархіст, колишній білий офіцер і червоноармієць, -- відповідно Євген Піднебесний, Артемій Єгоров і Роман Ясіновський, для всіх трьох на момент зйомок (2016 рік) дебют у повному метрі, -- приходять до розуміння, що воювати досить. Ані за білу ідею, ані за червону, ані за анархістську. Їх об'єднує актуальний час тодішньої доби та воля долі.

Ті, хто хоч трохи ознайомлений з історією першої української революції 1917–1921 років, що накладається на події громадянської війни (хоча цей термін викликає суперечки серед українських істориків), знають, що була епоха, коли всі воювали один з одним за різні цілі. Одночасно з цим утворювався спільний ворог — Червона Армія та більшовики. Це був справжній плавильний котел. Анархістів та колишніх "білих" чомусь називають "махновцями", хоча Циганок керує лише невеликим загоном розбійників, які займаються грабежами на дорогах. Дізнавшись, що більшовицький панцерник перевозить велику суму грошей, вони організовують засідку, нападають, знищують усіх, крім механіка (героя Ясіновського), якого беруть у полон і катують. Пізніше з'ясовується, що це не просто гроші, а кошти, призначені для іноземців. Поки тривають суди, раптово на них нападають "червоні" карателі і майже весь загін анархістів гине. Недавній полонений радий, адже чекістський командир хоче розстрілити його за зраду. Таким чином механік стає третім у їхньому порятунку. І всі троє вирішують прорватися за кордон через Збруч до Польщі, оскільки їм із більшовиками не по дорозі.

Нюанс ось у чому: не всякий, кому не по дорозі з "червоними", є борцем за українську незалежність. Троє героїв справді різні, що дуже добре для драматургії, адже є можливість для створення конфлікту. Водночас мета всіх трьох -- урятуватися від вірної смерті, ще й бажано -- з грішми. "Душу й тіло ми положим", -- ну точно не для них. Хоча до кордону дістануться не всі, що теж є законом жанру, жоден із них на позір не є і не стає свідомим і сформованим політичним українцем.

Чи це насправді погано? Не вважаю. Адже подібні персонажі завжди існували в різні епохи, як у минулому, так і в сучасності. В наш час вони також присутні, але їхня поведінка може бути більш або менш деструктивною, або ж зовсім непомітною, залишаючись простими людьми без яскравих рис. Особливістю фільму "Троє" є те, що сценаристи (яких у титрах кілька) та режисер не передбачили можливості для жодного з трьох персонажів перетворитися на, скажімо, свідомого борця з Червоною армією, російським більшовизмом та комуністичною окупацією. Вони об'єдналися лише проти загрози, що стосується їх особисто, не маючи ані бажання, ані наміру брати участь у кровопролитній війні від Сяну до Дону.

Стрічка являє глядачам історію спершу двох, а потім -- трьох зовсім не героїв війни, проте чоловіків із чітким розумінням ворога та його мети. До речі, вороги -- чи не єдиний ґандж фільму. Плюс у тому, що головні герої не пафосні, але мінус -- що вороги карикатурні. Власне, з цим проблеми не лише в згаданому фільмі. Але до плюсів варто додати сеттінг, згаданий уже період -- для спрощеності назву так, -- громадянської війни на українській території.

Про цей період і в українському радянському кіно -- студії імені Довженка та Одеська, -- знімали мало порівняно з аналогічним російським радянським. І то здебільшого не за українським, хай і радянським матеріалом. Можу пригадати "Р.В.С" Олексія Мороза (1977) за дитячою повістю російського письменника-пропагандиста Аркадія Гайдара, який, між іншим, є в українському дубляжі. Того ж року вийшла "Тачанка з Півдня" Євгена Шерстобітова, більш наближена до жанрового визначення "істерн", так називали радянський аналог вестерну. З українського телевізійного кіно згадується "Школа" (1980) Михайла Іллєнка, так само за Гайдаром, ну і куди ж без "Як гартувалася сталь" (1975) Миколи Мащенка. Після відновлення Незалежності українське кіно- і телевиробництво згадану тему теж не вітало, хоча є названі вже "Крути 1918" та серіал Аркадія Непиталюка "І будуть люди". Знаю про "Чорного ворона" Тараса Ткаченка, але це вже про період після поразки української революції.

Таким чином, "Троє" на виході є досить цікавим продуктом. Котрий не підлаштовується під час доби. Лишається самодостатнім у намірі розважити глядача костюмним екшном, зробленим у координатах вестерна/істерна. Дає інформацію для роздумів, чому події розгортаються так, а не інакше. Ну і показує дебютні або ранні ролі акторів, котрі сьогодні вже відомі та пізнавані завдяки іншим фільмам та серіалам і стали правдивими зірками. Нарешті, в нас справді дуже мало зафіксована в кіно та серіалах наша ж історія 1917 -- 1920 років. А там сюжетів, сюжетів, сюжетів... Але то вже окрема тема.