Щодня сотні автомобільних засобів здійснюють евакуацію з регіону, а весна приносить свої зміни. Яким чином проживають мешканці прифронтових Сум та Сумської області?

#Наука

У Сумах нещодавно з'явився новий часовий орієнтир — до і після 6 серпня 2024 року. Цього дня підрозділи Збройних Сил України увійшли на територію Курської області Росії, і з того моменту Суми набули чітко вираженого статусу прифронтового міста.

Тепер це важливий центр ЗСУ з помітною військовою активністю, що привертає підвищену увагу супротивника. Це призвело до значного зростання ракетних і дронових атак, а також до руйнувань, травм і втрат серед населення.

Як сьогодні існує Сумська область, яка має найдовшу межу з Росією в Україні? Дізнайтеся більше в репортажі від LIGA.net.

Відчуття наближення війни стає очевидним вже на під'їзді: на одному з відрізків маршруту пасажирський потяг проїжджає всього за десять кілометрів від кордону з Росією. Легко помітити сліди оборонної інженерії Збройних Сил України — далекі залізобетонні "зуби дракона" та інші укріплення, які свідчать про готовність до можливих загроз.

На виході з вокзалу можна побачити значну кількість військових патрулів, які проводять перевірку документів, здебільшого у чоловіків, що підпадають під мобілізацію.

Погода просто чудова для середини весняного сезону. Можна стверджувати, що літо завітало в Україну.

Тротуарами крокують сум'яни різного віку: літні жінки все ще у теплому одязі, натомість нестримна молодь поспішає підставити сонячним променям якомога більше оголеного тіла - хлопці у шортах, дівчата у футболках. Щоправда, молодь чоловічої статі представлена на вулицях переважно студентським віком і підлітками, чоловіків 30+ вкрай мало. Але - такі часи: хто воює, хто уникає зустрічі з ТЦК.

Вулиці виглядають бездоганно чистими. Як столичний житель, я це зауважую миттєво: у Києві я не пригадую, щоб коли-небудь було так акуратно.

Отже, місто сяє чистотою, усмішки на обличчях людей, лагідні промені сонця... Але вчора, у Вербну неділю, трапилася жахлива подія, яка швидко обійшла весь світ. Жорстокий ракетний удар по центрі Сум забрав 35 життів і залишив понад 100 осіб з тяжкими травмами.

То ж я прямую до місця трагедії.

Триває друга доба аварійних робіт - рятувальники займаються розбором завалів. У медіа з'являються нові деталі про події. На тому ж самому сумному перехресті вулиці Петропавлівської та Академічного провулка стоять обгорілі автомобілі. Працює техніка, а втомлені рятувальники відпочивають на короткий час. Волонтери готують дерев'яні щити, якими замінюють вибиті вікна. Крові на асфальті вже не видно, але мені підказують: чорні вологі плями вказують на місця, де лежали поранені. Плям ще чимало, але вони поступово покриваються пилом, затоптуються ногами та колесами техніки. Незабаром їх зовсім не залишиться.

Серед безлічі залишків, спотворених металевих конструкцій, розбитого скла, пилу та попелу з'являються маленькі купки квітів та дитячих іграшок. Ці символи скорботи та співчуття приносять небайдужі мешканці Сум до місця трагедії.

Будівельник Олексій Клюєв проживає в безпосередній близькості до місця події. Під час першого вибуху він насолоджувався кавою на балконі, вже вбраний і готовий вирушити на роботу. Через хвилину після другого вибуху в його під'їзді почали розбиватися вікна, і скло посипалося на підлогу.

"На цьому перехресті я вже опинявся кілька хвилин тому і став свідком жахливої сцени: автобус, позбавлений вікон, стояв на місці, а поруч горіли автомобілі. Чорний дим заповнював повітря, лунали вибухи — ймовірно, це були що вибухали колеса і паливні баки. Люди розбігалися в різні боки, скалічені та закривавлені, намагаючись втекти якнайдалі від небезпеки. Багато тіл залишалися на землі, без ознак життя — понівечені вибуховою хвилею, деякі з них були вже сильно обгорілі. Дуже швидко прибули рятувальники, які почали евакуювати поранених в найближче бомбосховище, надаючи необхідну медичну допомогу та бинтуючи рани. Під парканами також сиділи знесилені, закривавлені люди. Я бачив багато жахливого раніше, але це видовище перевершило всі мої сподівання", — ділиться своїми враженнями Олексій.

Ми розмовляли біля входу до розтрощеного ракетою Конгрес-центру Сумського державного університету. Через гучну роботу техніки доводилося робити довгі паузи - тракторець з великою щіткою для прибирання вулиць час від часу проїздив повз нас. З-під щітки летіли крихти білого скла, тож нам доводилось не лише замовкати, а ще й відвертатися, прикривали голови куртками.

Олексій обіймає посаду головного інженера у будівельно-монтажному управлінні компанії "Насосенергомаш" та є керівником волонтерської організації "Сумський Добробат", яка активно займається допомогою у подоланні наслідків ворожих обстрілів.

Історія "Добробату" розпочалася 28 квітня 2022 року, коли Збройні Сили України звільнили від російської окупації території Сумської області, зокрема міста Тростянець, Охтирку та навколишні села. У той момент виникла нагальна потреба в розбиранні зруйнованих будівель, їх консервації або відновленні. Першими на місця руйнувань прибували сапери, щоб перевірити територію на наявність вибухонебезпечних предметів. Після них працювали рятувальники ДСНС, а потім підключалися комунальні служби та волонтери. Роботи вистачало для всіх.

"Зазвичай у подібних місіях кількість волонтерів значно перевищує число комунальних працівників. На цьому об'єкті, окрім нашої команди, працюють такі волонтерські ініціативи, як "Жито. Сіємо добро", Sumy Defense, Lion Pride та інші. Від нашого "Добробату" тут задіяні 30 осіб, а загалом, якщо врахувати всіх волонтерів, можна нарахувати близько 200. Професійним рятувальникам вистачає задач з технікою, але якщо додати до цього роботи з обрізкою ОСБ та установкою вікон, то їм просто не вистачить рук. Водночас ці завдання є найбільш актуальними, адже, коли вибух руйнує один будинок, вікна вилітають у десятках сусідніх", - зазначає Олексій Клюєв.

Федір Зайцевський, активіст благодійної організації "Жито. Сіємо добро" та координатор Центру готовності цивільних "Благодійного фонду Сергія Притули", почув гучний вибух, коли був за кермом автомобіля. Не вагаючись, він відразу вирушив у напрямку місця, де сталася трагедія.

"У мене в машині бронежилет і дві аптечки з турнікетами й іншими засобами для першої допомоги. Схопив аптечки, побіг, одразу побачив чоловіка років 25-30, в нього було проникаюче поранення черевної порожнини. Поруч зі мною опинився хлопець з великим медичним рюкзаком - можливо військовий медик. І ми разом заходилися допомагати пораненому: перевірили на масивні кровотечі, перекрили всі отвори на тілі, далі вже передали екіпажу швидкої - його повезли до лікарні. Ну і так ми надавали допомогу іншим потерпілим. Переносили людей у підвал університетської будівлі, там вже було багато хлопців - медиків і просто військових. Носили воду, відносили людей до евакуаційних машин. Всі були корисні, багато людей насправді прийшли на допомогу", - розповідає Федір Зайцевський.

На завершення він підкреслює свої думки філософським тоном: "Війна жахлива, проте вона приносить уроки. Якби такий жахливий обстріл стався у 2022 році, кількість жертв могла б бути значно більшою. Зараз, на четвертому році конфлікту, вже є безліч людей, які здатні надати необхідну допомогу".

Згідно з думкою сумського історика-краєзнавця Євгена Мурзи, який є автором проєкту Sumygard, два російські "Іскандери", що вдарили вранці 13 квітня, вразили не лише центр міста, а й його "історичне серце" – унікальну територію, що має особливе значення.

"Три будинки на перетині Академічного провулку і Петропавлівської вулиці. Один з них, куди поцілила ракета, - це колишній Окружний суд, збудований у 1917 році. Його реконструювали за радянської доби - там містився обком Компартії Української РСР до переїзду в нову споруду на тодішній площі Леніна", - розповідає Євген Мурза.

Навпроти окружного суду - одноповерхова садиба ХІХ століття, яка також сильно постраждала. Зараз у ній міститься Інститут прикладної фізики. Але сама будівля історична - її пов'язують зі знаними сумськими родами Суханових, Сумовських, Кондратьєвих. До слова, Герасим Кондратьєв є засновником міста Суми.

"На місці цієї цегляної садиби колись був дерев'яний будинок Кондратьєва. Зруйнований Конгрес-центр споруджений 2008 року, але на території цієї самої історичної садиби. То ж, уявіть, наскільки це знакове місце для сум'ян. Це старовинне місце саме по собі", - додає історик.

До нещодавнього часу від тротуару садиба була огороджена старовинною кованою огорожею, що має значну історичну та художню цінність. Ця огорожа витримала лихоліття Першої і Другої світових війн, але, на жаль, не змогла витримати зловмисний напад російських військових.

Унаслідок постійних обстрілів прикордонних територій Сумщини тут діє спеціальний підрозділ поліції "Білий янгол", що займається евакуацією людей з населених пунктів, які розташовані поблизу фронту. Ми вирушаємо разом із ними на евакуацію, подорожуючи в броньованому мікроавтобусі. Ззовні він нагадує автомобіль інкасаторської служби, а всередині оснащений як автомобіль швидкої допомоги, з медичним ліжком та ношами. Під час поїздки ми спілкуємось.

"Останні місяці росіяни методично руйнують наші прикордонні села. КАБами, FPV-дронами. Місцеві жителі в більшості вже евакуйовані, та все ж не всі. І це при тому, що села в кількох кілометрів від кордону. Ворожі дрони бачать їх, як на долоні. КАБи нищать школи, сільські клуби, лікарні, інші примітні будівлі. "Ефпівішки" - ті кошмарять конкретні людські обійстя, де можуть побачити ознаки життя - худобу, доглянуті городи", - розповідає підполковник поліції Сергій Тарасенко.

У прикордонних селах немає електрики, зв'язку, не працюють магазини. Тут майже немає людей, а тим, що лишаються, складно виживати на самоті. Та все одно якась кількість селян тягнуть з евакуацією до останнього. Розуміють, що іншого виходу нема, обіцяють виїхати, але... щоразу знаходять привід сказати: а давайте я поїду завтра. Для них страх полишити рідну домівку сильніший за страх загинути.

Такі особи, повторюю, зустрічаються лише в окремих селах, але їхня загальна кількість по всьому прикордонному регіону досить значна. Тому команди "Білого янгола" завжди мають роботу. Їхні методи діяльності варіюються. Раніше вони обходили двори, проводячи інформаційні кампанії про евакуацію. Наразі ж вони отримують заявки від старост сіл, які зв'язуються з місцевими жителями та узгоджують із правоохоронцями деталі евакуації – такі як адреса, час, кількість осіб і майна тощо.

Ми прямуємо до селища Краснопілля - колись райцентр, а нині центр однойменної громади. Школа, лікарня, церква. Багато зруйнованих споруд.

Ми зупиняємося біля будинку, де маємо забрати двох осіб: 77-річного Миколу Івановича та його 54-річну доньку Ольгу. Команда "Білого янгола" складається з чотирьох правоохоронців. Двоє з них миттєво виходять з автомобіля і займають позиції в місцях, звідки відкривається широкий огляд неба. У них наготові дробові багатозарядні рушниці. Ці офіцери виконують роль своєрідної протиповітряної оборони — спостерігають за потенційними дроновими атаками, і в разі загрози готові їх нейтралізувати. Мисливські патрони, начинені дробом, виявляються більш ефективними для цього, ніж використання автоматичної вогнепальної зброї, як-от Калашников.

Дронів не чутко, можна починати евакуацію.

Швидко забираємо людей та їхні речі. Окрім пакетів з одягом і ліками, "пакуємо" кицьку. Кіт у мішку поїде в евакуацію. Ольга Миколаївна виглядає змученою. Вона просить зачекати хвилину і заходиться знімати зі стіни стареньку вицвілу ікону. Іконка зовсім простенька - приклеєна до шпалер ілюстрація з церковного календаря. Жінка ріже ножем по стіні і зрештою виносить ікону перед себе. З неї сиплеться пісок, бо шмат відрізаної шпалери потягнув за собою штукатурку.

Чоловік просить про коротку паузу перед фінальним вчинком у своїй оселі: приносить дві дерев'яні дошки, на яких вже закріплені цвяхи. Він швидко забиває їх хрест-навхрест у двері, як це часто зображують у фільмах. Його донька хреститься та плаче, а батько лише спостерігає за закритими дверима, позначеними хрестом.

Вони фактично закрили сторінку свого життя до моменту евакуації. Ніхто на світі не може передбачити, що чекає на них і на цей дім у майбутньому.

Ми – всі семеро – наче застрягли у проміжку часу. Непомітно минула хвилина тиші.

Дорогою капітан Альона Ставицька заповнює документацію, уточнює особисті дані евакуйованих.

- Ой, у мене ще радянський паспорт, що ж робити? - раптом згадує Ольга. Це вражає всіх. "Хіба таке ще існує?!" - хочеться вигукнути, але я тримаю язик за зубами.

- Якось усе вирішиться, вас не залишать у біді, - говорить Альона, намагаючись заспокоїти.

- Мене в монастир не прийняли. А куди ж тепер піду? Хто мене потребує? - тихо схлипає Ольга, заливаючись слізьми.

Її батько переживає по-своєму - нервово посміхається і без упину розказує, розказує. Що до останнього тримав голубів, "два десятки звичайних льотних і пару поштових, вони летять на 100 кілометрів запросто". Що учора російський дрон вбив у Краснопіллі молодого хлопця - 35 років. Їхав вулицею велосипедом, вибух, впав, кров зі спини. Довго лежав...

А ще Микола Іванович сказав що троє його онуків воюють: "На Покровському, на Сіверському напрямках і один десь під Харковом. Всі троє інженери - двоє електронники, один енергетик. А сам я водієм все життя. А служив строкову у морфлоті, у Феодосії - чотири роки...".

У Краснопіллі, за іншою адресою, ми зустріли ще одну жінку з особистими речами. Від неї ми дізналися про тривожну статистику, яку (за її словами) вона почула від старости: два дні тому на території Краснопільської громади зафіксували 29 прильотів КАБів. Це, звісно, багато, але не є рекордом, зазначила жінка. Найбільша кількість денних прильотів у громаді - 53 керовані авіабомби.

Всіх трьох евакуйованих з майном наш "панцерник" відвозить далі від кордону, де їх пересаджують на інший транспорт - звичайний, не броньований. Евакуйованих доправлять у шелтер в Сумах, де з ними працюватимуть відповідні служби.

"Білий ангел" повертається і знову направляється до кордону - до села Осоївка.

І знову той самий алгоритм дій: двоє з рушницями "на шухері", двоє працюють з людьми.

Ми перевозимо ящики з харчами, пледами, одягом, трилітрові банки з крупами, консервованими помідорами, закатаним салом, мішки з картоплею та навіть цибулю з минулого року, що вже виростила свіжі зелені паростки. А також ми беремо з собою козу і чотирьох малих козенят.

Альона впевнено підхоплює кізочок та переносить їх до автомобіля, де старший лейтенант Віктор Кіяшко так само майстерно допомагає їй влаштувати їх у салоні.

Хазяйка обійстя Катерина Іванівна показує, що саме вантажити, я тягаю речі в парі з її чоловіком Миколою. Нарешті завершуємо.

Хвилину тому десь на іншому краї села вибухнув КАБ, зараз стає видно гриб диму, і це спонукає всіх підганяти самих себе: швидше, швидше, рушаймо!

Проте, виявляється, що не всі вирушають в дорогу - Микола залишається і тихенько подає прощальний сигнал своїй дружині.

На шляху я дізнаюся від Катерини, що її чоловік залишився вдома через свого старшого батька, котрий настільки ослаблений (три дні тому йому виповнилося 89 років), що, здається, не витримає переїзду.

Вчора дідусь ще був на кухні, а сьогодні вже не піднявся з ліжка. Він заявив, що відчуває наближення кінця. Що ж тут вдієш — не можна ж заборонити... — з важким серцем говорить про нього невістка.

- А ви куди маєте намір йти? - запитую.

- У Сумах. Кози на дачі у колеги з роботи, у неї є власний будинок. А потім додому - у мене квартира в Сумах. Що буде далі - не впевнений. Розумієте, тесть у важкому стані, і чоловік залишився з ним. Можливо, я також повернуся, адже як вони впораються самі...

Плаче.

Типова життєва формула: вони з чоловіком сільського роду, змолоду подалися у місто на завод, одержали квартиру, лишили її вже дорослим дітям, а самі повернулися до села - доглядати немічних батьків, зустрічати власну старість.

Є час для розкидання каміння і час для його збору. Проте війна внесла свої зміни в цю біблійну концепцію, додавши третій етап у цю спіраль: час розкидати, час збирати і... знову розкидати каміння — повертаючись із села назад до міста.

У селах Сумщини відбуваються прощання людей.

Кози без жалю виконували свої потреби в автомобілі, тому один із поліцейських, не розгубившись, дістав щітку і, звично діючи, почав прибирати в евакуаційному транспорті.

"Наша машина нагадує ковчег Ноя," - зазначає майор Ігор Борко. "У ній перевозили всіх, кого тільки можна: курей, гусей, індиків, собак, кіз... І варто зауважити, що це броньована машина, здатна витримувати автоматні кулі та осколки - де ще так надійно захищали б тварин? Адже у Ноя на ковчезі не було жодної броні."

Чи став після 6 серпня 2024 року більш активним потік переселенців із Сум? Підприємець Віктор Колінько з іронією зауважує, що якщо звернути увагу на кількість автомобілів на вулицях міста, складається враження, що населення навіть зросло. Це можна пояснити великою кількістю військових, які зараз присутні в регіоні.

"Торгівля пожвавилася, кафе та ресторани стали більш заповненими. На ринках щоранку можна спостерігати, як військові пікапи прибувають по продукти. Для них заздалегідь готуються пакети замовлень, які вони швидко вантажать і відправляються назад до кордону, на свої позиції. Мені розповіли цікаву історію: одна військова на базарі за допомогою рації викликала дрон, який прилетів до неї за координатами. Дрон мав велику корзину з переліком покупок і банківською карткою. Дівчина разом із торговцем все спакували, вона розрахувалася, поклала картку назад у корзину і сказала у рацію: "Готово!" Дрон з покупками відправився назад на позиції. Це справжній приклад війни нового покоління," - ділиться Віктор Колінько.

Від російського міста Суджа до Курська – 100 кілометрів, а до Сум – лише 45. Тому в минулі часи суджани часто відвідували Суми. Тут можна було здійснити значні покупки, скористатися послугами спеціалізованих автосервісів та платних клінік – все це було ближче до дому. Крім того, існувало чимало спільних бізнесів, серед яких і контрабандні. Близькість до кордону завжди сприяла розвитку торгівлі – в різних країнах і в різні епохи.

Суми в даний час є найближчим обласним центром України до Росії. Сумська область володіє найдовшим спільним кордоном з агресором, який становить 564 кілометри. Для порівняння, ця відстань дорівнює довжині України з півдня на північ - від Чорного моря до Білорусі. Наразі цей кордон охороняється Збройними силами України. Суми також виконують важливу роль як логістичний центр в складній системі оборони.

Більшість жителів Сум сприймають присутність військових у місті з позитивом. Однак є й ті, хто висловлює незадоволення, вважаючи, що саме військові приносять небезпеку: якщо б їх не було, місто не піддавалося б обстрілам. Такі люди переживають через те, що військова техніка заїжджає на парковки супермаркетів, побоюючись, що це може привести до ударів по них і нашкодити цивільним. Проте ці настрої не є домінуючими: більшість осознає реальність і розуміє, що без українських солдатів місто опиниться під загрозою з боку російських військ.

- Вам не страшно? Чи не розглядали можливість залишити Суми та вирушити вглиб України чи до Європи? - запитую 22-річну журналістку Анну Шпурік.

- Ні, таких планів нема. Хоча можливе все: якщо росіяни активно наступатимуть, будуть на околицях міста і нам загрожуватиме окупація - тоді думатиму про евакуацію. Але поки що небезпеки захоплення нема, а небезпеки загинути від ворожої ракети... Ну, так це є реальністю в будь-якому іншому місці України.

Цікаво, що Анна не сприймає себе як особу з великою сміливістю. Вона зізнається, що її лякають звуки сирен тривоги, особливо вночі.

"Може, це дивно звучить, але балістика мене не надто лякає, бо це миттєвий вибух, секунда. Якщо ти цей вибух чуєш, значить ракета прилетіла "не по тебе". "Шахед" - він дзижчить у повітрі ще здаля, звук наростає. Здіймається стрілянина ППО, проходить п'ять, десять, п'ятнадцять секунд - перш ніж стає зрозуміло, що "шахед" пролетів далі і він також "не твій". Тому "шахеди" підсвідомо сприймаються чимось більш жахливим, ніж важкі ракети, хоча від ракет горя насправді більше", - ділиться відчуттями Анна.

Дівчина поділилася, що наступного ранку після трагічної Вербної неділі вона зв'язалася з Тетяною Нянькіною, яка була керівником їх родинного театру "Нянькіни". Театр розташовувався в підвальному приміщенні Конгрес-центру, і внаслідок вибуху його затиснуло під завалами зруйнованих перекриттів. На щастя, обійшлося без людських втрат, проте було втрачено майно, зокрема обладнання та костюми.

Окрім роботи з професійними акторами, подружжя також веде театральну студію для дітей і підлітків "Реп'ях". Один з учасників студії, 13-річний Михайло разом з другом випадково опинилися поблизу і дістали поранення. Іх доставили у лікарню. Неймовірно, але попри весь цей жах вже за два дні до Тетяни телефонували діти й батьки з питанням: як скоро відновляться репетиції і де саме.

То ж Суми живуть і житимуть.

Театр "Нянькіни" вже знайшов нове підвальне приміщення і активно готується до початку репетицій.

Перед тим, як вирушити в дорогу, я знову відвідав місце, де сталася трагедія. Кількість квітів там зросла.