"Світлица" за 15 злотих на рік і безкоштовні шахи: які ще переваги має польська школа?
Тисячі українських сімей, внаслідок повномасштабної війни, були змушені покинути свою батьківщину і знайти новий дім у європейських країнах, де їхні діти почали навчання в місцевих школах. Найбільша кількість біженців осіла в Польщі, Німеччині, Чехії та інших державах. У нових навчальних закладах діти зіткнулися з зовсім іншою освітньою системою, що відрізняється від звичної: тут немає криків, замість оцінок використовуються характеристики, а за пропуски передбачено штрафи.
"Телеграф" провів бесіди з батьками українських учнів, які навчаються в Польщі та Німеччині, щоб дізнатися, у чому полягають відмінності між європейською системою освіти та українською, як швидко діти освоюють нову мову, а також чому, незважаючи на всі переваги іноземних шкіл, сім'ї все ж прагнуть повернутися на батьківщину.
Німецька освітня система здивує будь-якого українця вже з першого дзвінка. Уроки тут починаються о 7:50 ранку, а за пропуски без поважної причини батькам загрожують штрафи. Віра Павленко, мама, яка живе у Німеччині, розповідає про так званий шкільний обов'язок.
"В Німеччині існує поняття шкільного обов'язку, що зобов'язує всіх дітей відвідувати школу. Якщо дитина не з'являється на заняттях без вагомих причин, батькам загрожує штраф," – розповідає жінка.
Проте, як підкреслює Віра, система забезпечує можливість гнучкості у випадках хвороби або особистих обставин. Батьки можуть легко надіслати електронний лист до школи перед початком навчального дня або обговорити дні відсутності з адміністрацією. Найважливіше — мати обґрунтовану причину.
Віра стверджує, що навчатися в двох школах одночасно — українській в дистанційному форматі та німецькій в очному — майже неможливо. "Дитина не здатна справитися з таким навантаженням. Це не приносить користі ні в німецькій, ні в українській школі. Це лише формальне навчання", — роз'яснює вона.
Німецька освітня система має свої особливості у порівнянні з українською, зокрема в тривалості навчання. Як зазначає Віра Павленко, учні проходять 12 повних класів, а в деяких федеральних землях навчання триває навіть 13 років. Хоча літні канікули тривають лише півтора місяця, система включає осінні, зимові та весняні відпустки. Це дозволяє розподілити навчальний процес на більш тривалий період і зменшити навантаження на школярів.
"До восьмого класу включно навчання проходить до обіду, з максимум шістьма уроками на день," -- ділиться Віра. Після уроків деякі учні залишаються на групу продовженого дня, де вони займаються гуртковою діяльністю. Діти мають можливість пообідати, виконати домашнє завдання, а о четвертій годині повертаються додому. Така програма розроблена для зручності батьків, адже в Німеччині до 12 років дітям не дозволяється залишатися вдома наодинці.
Гурткова робота у німецьких школах дуже розвинена, зазначає Віра Павленко. Її син відвідував курс кулінарії. Також пропонують шахи, спортивні гуртки, мовні гуртки для старших дітей, економічний гурток, хімічний, театральний. При школі гуртки безкоштовні. Платні гуртки поза школою коштують набагато дешевше, ніж в Україні, і є доступними для батьків.
"Безліч гуртків функціонує у формі клубів. Батьки роблять невеликі фінансові внески. У кожному невеликому містечку, де проживає тисяча, дві або навіть п'ять тисяч людей, є свій оркестр та футбольна команда", -- ділиться Віра.
Щодо навчальних матеріалів — школа їх забезпечує, але витрати на користування покривають батьки. Якщо сімейний дохід нижчий за встановлений рівень, держава пропонує підручники безкоштовно. Наприкінці навчального року їх необхідно повернути, так само, як це робиться в українських освітніх закладах.
Коли вона разом із сином прибула до Німеччини, їх зустріли з відкритими обіймами – вчителі та адміністрація навчального закладу надавали всебічну підтримку. Однак значною перевагою для сина в новій школі стало володіння англійською мовою на базовому рівні. Це дозволило йому спілкуватися з викладачами та однокласниками, поки він ще не оволодів німецькою.
Найбільша особливість німецької освіти, за словами Віри Павленко, -- це Ausbildung, система професійного навчання, де теорія поєднується з практикою на підприємстві. Після дев'ятого, десятого або 11-го класу, не закінчуючи повністю школу, діти можуть обрати аусбілдунг. Вони три дні працюють на підприємстві, а два дні навчаються у спеціалізованій школі. При цьому отримують зарплату -- близько 600 євро на місяць, проте сума може варіюватись в залежності від конкретного закладу.
"У Німеччині для багатьох професій вища освіта не є обов'язковою. Як зазначає Віра, приблизно 70% робіт не потребують вищої освіти. Для успішної кар'єри достатньо пройти кваліфікацію після навчання в системі аусбілдунг. Вища освіта необхідна лише для таких спеціальностей, як вчителі, лікарі, юристи та науковці."
Жінка зазначає, що люди, які йдуть здобувати аусбілдунг, практично у цій сфері і залишаються працювати. "Вони вже знають на що вони йдуть, і що вони хочуть в житті. Тут ідуть за професією і покликанням", -- каже Віра Павленко. У старших класах проводяться профорієнтаційні заходи школою та центрами зайнятості. Дітям розповідають про професії, дозволяють піти на практику, спробувати себе в тій чи іншій ролі.
Ірина Петрушевич із Києва згадує, як її донечка вперше відвідала польський дитячий садок у віці п'яти років. Понад півтора місяця знадобилося малечі, щоб зрозуміти, що це зовсім інша мова, і навчитися нею спілкуватися. Через два роки, у семирічному віці, дівчина пішла до початкової школи, де вже впевнено володіла польською мовою.
"Викладач дала коментар, що не потрібно відвідувати додаткові заняття з польською мовою, хоча держава пропонує безкоштовні заняття для тих дітей, котрі ще не мають необхідного для свого віку рівня мови", -- розповідає Ірина.
За її словами, у польській освітній системі діти навчаються в початковій школі до восьмого класу. Перші три роки становлять один етап, після чого учень переходить до наступної стадії навчання, проте залишається в тій самій початковій школі до завершення восьмого класу. Лише після цього учні мають можливість вибрати подальший шлях — вступити до ліцею, гімназії або профільної школи.
Найприємніше для українських батьків, каже Ірина Петрушевич, -- це фінансова сторона. Платити за школу не треба, є лише добровільний внесок. "Якщо ти його не платиш, це твоє особисте. Можеш не платити. Немає такого, що тебе вивісять в чорні списки", -- пояснює жінка.
Усі підручники надає школа, їх навіть не потрібно носити додому -- вони зберігаються у класі. Літературу для читання видають у бібліотеці. Купити потрібно лише канцелярське приладдя -- зошити, клей, ножиці. Список посильний, без завищених вимог. Все це приносять один раз на початку року і зберігають у школі в окремій папці дитини.
"Вимоги до шкільної форми відсутні. Навіть під час концертів зазначають: можна одягатися святково, але це не є обов'язковим," — зауважує Ірина.
Екскурсії в Польщі є платними, але вибір їх відвідати залишається за родиною. Існує популярна фраза "можна, але не обов'язково", яка, за словами Ірини, відображає вільний вибір без жодного тиску.
Оцінювання в цій системі має свої особливості, які відрізняються від українських стандартів. Як розповідає мама з Києва, у першому класі практично немає оцінок, а в другому році навчання їх починають надавати. Наприкінці навчального року учням не видають звичайний табель, а пропонують детальну характеристику, в якій зазначено, які навички дитина опанувала, зокрема, додавання, віднімання, письмо та читання.
Одна з найбільших відмінностей між українською та польською освітою -- це ставлення до дітей та їхньої безпеки. Ірина Петрушевич розповідає, що директор школи, де вчиться її донька, регулярно транслює на всю школу інформацію про булінг, його види та прояви.
"Директор чітко транслює, що це є булінг, які є види булінгу. В тому числі, що якщо дитина в гаджеті сидить більше ніж декілька годин на день, то це теж є булінг технічного характеру", -- пояснює жінка.
Як розповідає Ірина, якщо стається конфлікт між дітьми, вчитель одразу пише про це через освітню платформу Лібрус. Батькам учасників конфлікту надсилають персональне повідомлення з проханням прийти на розмову. Решті батьків у класі повідомляють про інцидент загально, без імен та прізвищ, і просять поговорити зі своїми дітьми про правила поведінки.
"Це мені справді до вподоби, адже тут активно реагують, зупиняють ситуації та запрошують на бесіди," -- зазначає Ірина.
За її спостереженнями, такий підхід ефективний -- конфлікти не повторюються. Нещодавно її донька мала непорозуміння з іншими дівчинками, мами поговорили між собою, кожна зі своєю дитиною -- і питання вичерпалося.
Ключове правило, яке підкреслює Ірина: батькам категорично заборонено спілкуватися з дітьми інших людей. Усі питання мають обговорюватися виключно між дорослими або через навчальний заклад. Ще одне непорушне правило — заборона на фізичні покарання. У Польщі батьки не застосовують насильство до своїх дітей, це питання навіть не підлягає обговоренню.
"Незважаючи на те, як сильно може впадати в істерику дитина, я не спостерігаю агресії з боку батьків. Навіть у випадках гучного висловлювання емоцій. Якщо дитина, наприклад, лягає на підлогу, б'ється ногами і плаче, я не бачу ситуацій, коли на неї кричать або застосовують фізичну силу. Таке в нашій культурі просто не прийнято," – ділиться мама з Києва.
За словами Ірини Петрушевич, така обстановка сприяє більшій свободі польських дітей у висловленні своїх думок. "Вони можуть підійти і висловити свою думку, наприклад, про те, що якась пані була "не дуже приємною", -- зазначає жінка. Діти відчувають себе в безпеці, оскільки знають, що їх підтримуватиме не лише сім'я, а й сама система.
Незважаючи на позитивні умови навчання в польських школах, випадки булінгу все ж мають місце, зазначає Ірина Петрушевич. Однак, її дитина не стикалася з цим явищем. Жінка вважає, що коріння цькування не лежить у національності, а пов'язане з особистими обставинами тих дітей, які вдаються до булінгу, а також впливом батьків або ж заздрістю.
"Діти з України мають вищий рівень розвитку. Як це проявляється? У їхньому життєвому досвіді. Це означає, що шлях людей, які прибули з України, часто виявляється значно складнішим," -- зазначила Ірина.
За словами експерта, польські діти втілюють справжню безтурботність дитинства. Вони не мають уявлення про війну, ракетні обстріли чи тривожні сигнали. Натомість українські діти або самі стали свідками жахів війни, або постійно чують про це від батьків, які переживають, намагаються допомогти та роблять внески на підтримку.
"Емоційний тягар, який несуть українські діти, значно перевищує той, що відчувають польські. Це досить очевидно, якщо спостерігати за дітьми. Різницю можна помітити навіть без спеціального аналізу," – зазначає жінка.
Вона також взаємодіє з дітьми з різних країн, які, як і вона, є іноземцями в Польщі. Ірина Петрушевич підкреслює, що вони більше нагадують звичайних дітей, не обтяжених складними життєвими переживаннями.
Людмила, мешканка Дніпра, вирушила до Польщі разом зі своєю онукою Амелією, прагнучи забезпечити їй безпечніше середовище. Вона мріяла про те, щоб дитина не чула гучних вибухів та сирен тривоги. Кожного року, коли починається навчання, бабуся живе надією повернутися додому, але через постійні загрози це поки залишається неможливим. Батьки дівчинки залишилися в Україні.
"У польській школі не існує жодного прояву булінгу," — зазначає Людмила, коментуючи досвід своєї внучки.
За її словами, у їхньому навчальному закладі потрібно сплачувати лише невеликі суми: 15 злотих на рік за навчання та ще 15 злотих за групу продовженого дня (świetlica szkolna). Обіди є платними, коштують 11 злотих на день, але можна заздалегідь узгодити, що саме замовити з їжі.
Восьмирічна Амелія у другому класі дуже швидко адаптувалася, розповідає Людмила. Вчителі допомагали їй звикнути до нового середовища. У їхній школі безкоштовних гуртків немає, проте в інших школах такі є, зазначає бабуся. Дівчинка ходить на додаткову англійську мову, не при школі. Заняття коштують 430 злотих. "Для поляків це посильна сума, а для українців дорого", -- каже Людмила.
У навчальному закладі Ірини Петрушевич ситуація відрізняється — тут пропонуються безкоштовні секції. За її словами, серед них є гуртки з англійської мови, шахів, математики та літератури. Школа відкрита з 7:30 до 17:30. Протягом цього часу діє спеціальна світлиця, де діти можуть читати, писати, малювати, дивитися фільми, займатися творчістю або прогулятися надворі в гарну погоду.
Ірина зазначає, що заняття фізкультурою у дітей проводяться тричі на тиждень. У багатьох навчальних закладах учнів відвозять до басейну.
За запізнення та прогули є відповідальність, попереджає київська мама. Якщо дитина не прийшла вчасно, їй ставлять відмітку в електронній системі. "Якщо ти пропустив більше ніж 25 відсотків навчання, то це є підставою для виключення", -- каже Ірина Петрушевич.
Існують також платні секції, зазначає жінка, які організовуються не школою, а приватними компаніями, що орендують приміщення. Наприклад, акробатика в спортзалі або інші види активностей.
Незважаючи на зручні умови навчання, забезпеченість безпеки та підтримку в польських навчальних закладах, українські сім'ї визнають, що їхнє серце прагне додому. До рідних, до знайомих стін, до звичного способу життя.
"Хоча навчання в Польщі приносить багато користі, Людмила зазначає, що вона та її онука Амелія прагнуть повернутися додому."
Ірина Петрушевич з Києва та Віра Павленко з Німеччини теж не приховують -- життя за кордоном дало їхнім дітям нові можливості, безпеку та якісну освіту. Але це не замінить рідної землі. Кожна родина мріє про той день, коли зможе повернутися в Україну, де їхній справжній дім.
Нагадаємо, що раніше "Телеграф" повідомляв про ситуацію з канікулами в Україні. Міністерство освіти і науки вже дало відповідь на це питання.
#Європа #Київ #Лікар #Дніпро #Чеська Республіка #Булінг #Вища освіта #Україна #Юрист #Польща #Польська мова #Біженець #Німеччина #Підручник #Знання #Держава (політичний устрій) #Телеграф #Польський народ #Театр #Англійська мова #Євро #Дитинко. #Німецька мова #Фізична культура #Польське золото #Шахи. #Оркестр
