Школа як зона довіри: чому це є важливішим за бали та норми.

Бесіда з психологом Пилипом Духлієм.

До початку вересня батьки учнів активно займалися підготовкою — обрали школу, дізналися про вчителя, придбали необхідні зошити та рюкзаки. Проте, незважаючи на всю цю готовність, в їхніх серцях все ще живе тривога та невпевненість: як складеться новий навчальний рік? Чи зможе вчитель виправдати їхні сподівання? Які умови пануватимуть у школі? Чи буде дитині комфортно та затишно?

Згадую, як колись шукала першу вчительку для своєї доньки. Завуч школи, яку багато хто вихваляв через "сарафанне радіо", зустріла мене з такими словами: "У нас є відмінна вчителька, але вона дуже сувора, навіть батьки її бояться". У цій фразі виявилася основна дилема шкільної системи: довіра чи страх?

Про школу як простір довіри та очікувань ZN.UA поспілкувалося з клінічним психологом, ветераном ЗСУ Пилипом Духлієм, який заснував власну школу.

Вчитель повинен бути різностороннім. З одного боку, він мусить бути вимогливим, здатним встановлювати та підтримувати правила. З іншого боку, необхідно забезпечити дві ключові речі. По-перше, це підтримка та повага. Коли педагог виявляє інтерес до життя та захоплень учня, він демонструє: "Ти для мене важливий". Проте вчитель не повинен стати "найкращим другом": у класі повинна бути чітка структура: я -- вчитель, ти -- учень. Відсутність цього призводить до невизначеності: дитина не розуміє, хто є головним і які правила діють. І в таких умовах вона починає порушувати встановлені норми.

Другий аспект – це вираження вдячності. Учень повинен відчувати, що викладач цінує його старання та досягнення в процесі навчання. Коли учень ділиться знаннями з класом і демонструє результати своїх зусиль, важливо відзначити це похвалою.

Саме в цей момент формуються емоційні стосунки. Дитина починає навчатися не з побоювання перед покараннями або через прагнення отримати оцінку, а щоб підтримувати цей зв'язок з важливим дорослим.

Від дитини не можна чогось вимагати, якщо в дорослого немає певного кредиту довіри. Це стосується й батьків.

-- Ні. Школа має не стільки давати знання, скільки навчити дитину вчитися, дати в потрібний час важливе навантаження на мозок, аби він розвивався. Мотивувати до навчання. Підтримати. Бо знання в епоху штучного інтелекту -- це не проблема, а от усе інше може дати тільки школа.

Як працює психіка? Дитина переймає ставлення до себе значущих для неї дорослих, тому дуже важливо, щоб вони не вбивали її самоповагу й віру в себе. Якщо батьки або вчителі постійно критикують, нападають, знецінюють -- дитина в дорослому житті автоматично робитиме те саме щодо себе, "мочитиме" себе за найменшу помилку. Я часто стикаюся з цим у терапії дорослих.

Водночас у ставленні дорослого до дитини має бути й вимогливість -- певні рамки й правила, яких вона повинна дотримуватися. Однак ці правила мають стати результатом домовленості між дітьми й викладачем: давайте домовимося, що ми не кричатимемо, не битимемося, не ламатимемо меблів тощо. І коли дорослий із дитиною домовляється, вона теж бере на себе частину відповідальності. І більше хоче ці правила виконувати, ніж коли вчитель спускає їх зверху й каже: отак і ніяк інакше.

Дисципліна важлива. Все, чого ми досягаємо в житті, ми досягаємо завдяки їй, а не завдяки мотивації чи ентузіазму -- вони дуже короткочасні. І якщо дитину не привчити до дисципліни в ранньому віці, потім у неї будуть певні складнощі з особистим розвитком і реалізацією.

Таким чином, у педагогічній практиці важливо поєднувати вимогливість із прийняттям учня. Це надзвичайно складне завдання: потрібно постійно знаходити баланс між моментами, коли дитина може маніпулювати, і тим, коли їй дійсно важко. У останньому випадку важливо не критикувати, а спробувати зрозуміти, що відбувається, і надати необхідну підтримку.

Ця безумовна підтримка — коли батьки кажуть: "Ми тебе любимо, підтримуємо, і не звертаємо уваги на твої помилки" — насправді є шкідливою для дитини. Вона втрачає відчуття реальності: розуміє, що зробила щось неправильно, але батьки, підтримуючи її, стверджують, що все в порядку, перекладаючи відповідальність на однокласників або школу. Така поведінка батьків може призвести до розвитку маніпулятивних навичок у дитини. Вона почне маніпулювати батьками, обманювати їх, якщо зробить щось недобре і не захоче зізнаватися у цьому, адже вони самі навчили її, що це прийнятно.

Коли дитина виростає, вона стикається з новою проблемою — їй важко визнати свої помилки та сказати "вибач". Проте ці навички є надзвичайно важливими для формування здорових стосунків. Адже в спілкуванні з іншими ми не можемо бути бездоганними — помилки неминучі. Важливо усвідомлювати, де саме ти вчинив неправильно, вміти проявляти ініціативу, вибачатися і запитувати, як можна виправити ситуацію та компенсувати заподіяні шкоди.

Я переконаний, що батьки повинні визнати та підтвердити реальність. Важливо навчити дитину приймати свої помилки. Вчителі можуть сказати: "Ми вас почули, дякуємо, це дійсно не так". Проте, важливо уникати публічної критики дітей; всі розмови слід вести в домашній обстановці.

У випадку, якщо виникає конфліктна ситуація, де дитина зазнала шкоди (наприклад, булінг, сварка, приниження), надзвичайно важливо відстоювати її права та інтереси, забезпечуючи її захист. У такій ситуації не стільки важливо, чи досягнуть батьки конкретного результату, скільки те, що вони демонструють дитині: за неї хтось готовий боротися, коли її особисті межі порушені. Батьки, своїми діями, заявляють: це неприпустимо, коли тебе ображають, так бути не повинно. Саме тому дитина запам'ятає, що важливо захищати себе.

Якщо вчитель допускає явні помилки, не визнає їх та поводиться так, ніби все в порядку, чому учні повинні реагувати інакше? Вони ж наслідують дорослих. Але якщо вчитель визнає свою помилку і вибачається, він демонструє, що це нормально і правильно: "Ось я визнаю, що помилився, і ви також можете". Це показує, що він не є досконалим, і що кожен може помилитися. Таким чином, він надає дітям право не бути ідеальними.

Пошук ідеального образу себе є поширеною проблемою серед дорослих і становить 80% усіх запитів на терапію. Люди створюють уявний образ своєї досконалості, а потім стикаються з реальною версією себе, і ця різниця стає джерелом сорому: "Я не такий, яким повинен бути". Це може призводити до негативних наслідків, таких як зверхність, роздвоєння особистості, ідеалізація, знецінення і різноманітні проекції.

Дитина творить образ ідеальної версії самої себе, сприймаючи ставлення дорослих до неї.

-- Так, спочатку батьки дають таке послання, а потім -- суспільство. "Ми тебе любитимемо, якщо ти будеш от таким і таким, відповідатимеш певним критеріям, прийнятим у нашому суспільстві. Тоді ти будеш популярним, із тобою хотітимуть будувати стосунки, тебе визнаватимуть. А якщо ти не відповідатимеш цим ідеалам, нічого в тебе не буде". І тоді людина стає заручницею ідеального образу й дуже страждає, коли в нього не потрапляє. А коли потрапляє, відчуває тривогу, бо дуже переживає за те, щоб не втратити його.

Для дитини підтримка є надзвичайно важливою. Якщо говорити про хлопчика, то від матері він потребує базового емоційного підкріплення — відчуття, що він хороший, що його люблять і приймають таким, який він є. Це дозволяє йому, навіть у випадку помилок чи невдач, зберігати позитивне сприйняття себе, адже він розуміє, що його вчинки не визначають його сутність. Від батька, натомість, хлопчик бажає отримати визнання. Батько уособлює у собі образ зовнішнього світу. Саме зовнішнє середовище оцінює нас, і ми постійно змагаємося за ресурси, прагнучи бути такими ж розумними та сильними, як тато. Саме з батьком хлопчик вперше знайомиться з концепцією конкуренції, готуючись до викликів зовнішнього світу. Існує думка, що коли син стає на стільчик і читає вірш, він робить це насамперед для батька.

Якщо говорити про дівчат, то тут ситуація зовсім інша: для них важливо отримати від батька визнання та підтвердження своєї цінності. Фрази на кшталт "Ти дійсно чудова, я гордий за тебе, ти найкраща" допомагають їй сформувати здорову самооцінку і відчуття власної гідності. В дорослому житті вона не шукатиме захоплення чи прихильності від чоловіків, адже вже отримала це підтримку від батька. Проте з мамою у неї може виникнути певна конкуренція.

Іноді батьки або вчителі, намагаючись мотивувати дитину до навчання, виголошують фрази на кшталт: "Ти повинен вчитися, щоб стати найкращим!", "Ми знаємо, що тобі потрібно для успішного життя. Ти зобов'язаний написати контрольну (олімпіаду, НМТ...) тільки на "відмінно", "Не підведи нас і свою вчительку!", "Я в твої роки був відмінником!". Враховуючи це, яку пораду ви могли б дати дорослим?

Ситуація дійсно непроста. Дорослі відповідають не лише за виховання дітей, але й за їхнє здоров'я та освіту. Вони повинні демонструвати дітям, що є найкращим для них, і приймати рішення від їхнього імені. Проте важливо також враховувати думку самої дитини та поважати її бажання. Наприклад, якщо дитина прагне займатися танцями, то не варто змушувати її відвідувати гурток робототехніки лише через те, що це вважається більш корисним.

Але існують і крайнощі. Є явище, відоме як нарцисичне розширення, коли батьки переносять свої нездійснені амбіції на дитину, намагаючись заповнити ті прогалини, які залишилися в їхньому житті. У результаті дитина змушена досягати великих успіхів, щоб принести гордість родині та компенсувати моральні втрати, пов'язані з невдачами дорослих. Це, по суті, є емоційним експлуатацією дитини.

Як ефективно надихнути дитину?

Необхідно щиро і відкрито поспілкуватися з нею про її власні потреби та цілі, а також досягти порозуміння: для чого їй потрібна освіта, які у неї плани на майбутнє. Після цього можна розглянути різні можливі варіанти.

Інколи навчальні заклади формують відкриті рейтинги учнів на основі їхніх досягнень, щоб спонукати їх до більш старанного навчання. Чи практикуєте ви подібний підхід у вашій школі?

Ми працюємо таким чином. Дитина змагається в класі та в школі в цілому.

Ми живемо в умовах конкуренції. Коли шукаємо роботу, формуємо зв'язки або вступаємо до навчальних закладів, ми стикаємося з іншими кандидатами. Важливо навчити дитину, що світ не завжди добрий і безтурботний; він може бути досить суворим. Деякі аспекти цього потрібно вводити в її життя ще з раннього віку, демонструючи, що конкуренція існує, і той, хто найкраще підготувався, отримає всі переваги.

Проте існують діти, які не здобувають перемог у рейтингах. Це зовсім не надихає їх на навчання, і вони можуть відчувати себе невдахами.

У нашій школі така ситуація слугує свого роду сигналом, що з дитиною щось не в порядку. Це привід для того, щоб почати відкритий діалог, з'ясувати, які труднощі її турбують, як можна надати їй допомогу та підтримку. Часто в таких випадках можна виявити певні психологічні аспекти.

Рейтинги не слід перетворювати на культ чи основний чинник функціонування навчального закладу, проте їх варто використовувати як суттєвий інструмент у підготовці учнів до дорослого життя.

На початку вересня я традиційно ділюсь у соцмережах цитатою з Біблії: "Хто примножує знання, той примножує страждання." Це має особливе значення для мене. Як керівник навчального закладу, я завжди відчуваю значний стрес в цей період. Діти повертаються після канікул, і зазвичай їм потрібно близько чверті часу, щоб адаптуватися до навчального ритму.

Коли мова йде про педагогів, хочу побажати їм сили, витривалості, натхнення та цікавості до їхньої професії. А батькам — більше любові до своїх малюків, здатності приймати їх такими, якими вони є, та розуміння. Також важливо знаходити час для спільних моментів, адже сьогодні існує серйозна проблема: батьки часто не приділяють достатньо уваги своїм дітям. Необхідно, щоб їхня присутність була не лише фізичною, але й емоційною, щоб вони дійсно брали участь у житті своїх дітей.