Сергей Громенко: Нет ничего хуже преступления. Причины, по которым Россия развязала "великую" войну против Украины -- Блоги | OBOZ.UA

Вторжение в Украину стало катастрофической ошибкой российской власти. Если бы Владимир Путин предвидел, что захват Киева займет больше трех дней, возможно, он и не решился бы на атаку. Однако простое желание диктатора не может объяснить все происходящее. На самом деле, эта "великая" война является результатом глубоких внутренних изменений в российском руководстве, которые накапливались на протяжении двух десятилетий. Без понимания этих процессов невозможно рассчитывать на устойчивый мир в Европе.

Следующий текст представлен на оригинальном языке.

Вступ

Напад Росії на Україну в лютому 2022 року був викликаний трьома глибинними причинами та однією ситуативною обставиною. Обставиною була невідповідність справжнього становища Росії та України кремлівським уявленням. Незмінність влади, відсутність опозиції та цензура в медіа самі по собі здатні за десятиліття сформувати в будь-якого диктатора викривлену картину світу. До цього слід додати психологічні особливості Путіна та його тривалу ізоляцію під час пандемії 2020 року. Тож недивно, що російський президент прийшов до тих висновків, до яких прийшов - про непереможність Росії, штучність України та байдужість міжнародної спільноти до "великої" війни. Ілюзії взяли гору над реальністю.

Три основні причини, що сприяли початку повномасштабного вторгнення, це:

а) авторитаризм - цілком успішне застосування Кремлем стратегії зовнішньої експансії для розв'язання внутрішніх проблем ("маленька переможна війна" або ж "експорт хаосу") та готовність діяти так і надалі, зокрема в Україні;

б) імперіалізм - частково успішна боротьба Кремля за переділ світу і посідання Росією особливого місця ("вставання з колін", "багатополярний світ" і "можемо повторити") та прагнення відновити імперію, зокрема, за рахунок України;

Великоросійський шовінізм і українофобія – це вираження особистої антипатії Путіна до України, яка сприймається ним як небезпечний приклад успішної демократизації та європейської інтеграції. Ця неприязнь переросла у заперечення самої ідентичності українського народу, що проявляється в твердженні про те, що "росіяни та українці – це один народ".

Перехрестя цих трьох шляхів у єдиному місці (Україна) та в один час (постковідна епоха), разом із домінуванням ілюзій, спонукало російського лідера до прийняття катастрофічного рішення про вторгнення в Україну.

1. Авторитаризм: "невелика тріумфальна війна".

На відміну від поширених стереотипів, Путін стурбований не лише лояльністю еліт, а й думкою звичайних росіян. Принаймні один раз за свою політичну кар'єру він змушений був відмовитися від свого первісного плану через масовий опір населення — це стосується монетизації пільг у 2004-2005 роках. Витрати на пропаганду і маніпуляції під час виборів свідчать про те, що для Путіна важливо створити ілюзію народної підтримки, навіть якщо вона є нещирою. Як тільки президентські рейтинги починають падати, Кремль активно працює над відновленням ситуації, застосовуючи як жорсткі, так і м'які методи.

Організація зовнішньої експансії як спосіб подолання внутрішніх труднощів — це давня практика, притаманна не лише автократам, але й демократіям. Кремль, безумовно, засвоїв цей метод і використовує його з небаченою майстерністю.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

2. Імперіалізм: "вставання з колін"

Всупереч іншій поширеній думці, Путін за роки президентства не перетворився з банального корупціонера-гедоніста на глобального терориста - він завжди був таким. Десятиліттями аналітики в Росії, Україні та на Заході перебували в полоні шкідливої ілюзії про природу путінської диктатури. Вони гадали, що раз молодий Путін з труднощами пережив "лихі 90-і", то стеля його життєвих прагнень як голови держави - особисте збагачення (палац в Геленджику чимало сприяв популярності цієї версії).

Однак насправді Путін від самого початку поводився як психопат, з легкістю убиваючи росіян для досягнення власних цілей (від вже згаданого "рязанського цукру" до Алєксєя Навального) і не виказуючи жодного співчуття до випадкових жертв ("Курськ" 2000 р., "Норд-Ост" 2002 р., Беслан 2004 р.). Масштаб злочинів Путіна визначався винятково його можливостями та очікуваною реакцією міжнародної спільноти - точніше, її відсутністю. Тому з кожним новим десятиліттям, з кожним новим мільярдом доларів на рахунках Кремля зростала і кількість жертв путінізму. І так само Путін не пришов до думки про необхідність реставрації СССР, а завжди жив з нею.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

З Мюнхенської промови, ультиматуму-2021, виступів Путіна 21 і 24 лютого 2022 року та з програми пізнішого університетського курсу "Основи російської державності" можна вивести основні твердження путінського режиму щодо себе самого та ключові вимоги щодо місця Росії у світі. В найзагальнішому вигляді вони можуть бути сформульовані так: а) Росія є окремою державою-цивілізацією, рівною за статусом США і Китаю, із власною сферою впливу, до якої входить Україна; б) місією Росії є не лише захист своїх інтересів, але й "світової справедливості": права на незахідні стандарти і "традиційні цінності".

У практичному аспекті це означало відновлення концепції Першої холодної війни, що передбачала розмежування між наддержавами та сателітними країнами. Єдине, що змінилося, – це кількість полюсів, яких тепер планувалося три: Сполучені Штати, Китай та Росія. Оволодіння Україною стало останнім козирем у російських амбіціях щодо перерозподілу світового впливу.

Успішне поглинання України Росією: 1) утверджувало Росію в якості другої за воєнним потенціалом країни у світі, зокрема, збільшувало її збройні сили; 2) окреслювало межі недоторканої сфери впливу Москви, послаблюючи позиції США і НАТО у Східній Європі; 3) перетворювало Росію на лідера світового антиамериканізму, а США занурювало в чергову іміджеву кризу; 4) долучало українські природні ресурси - від газу до зерна - до російських; 5) дозволяло якщо не розв'язати, то принаймні полегшити етнодемографічну кризу в Росії; 6) міняло баланс на нафтогазовому ринку Європи на користь Росії; 7) створювало умови для остаточного розв'язання проблеми Криму та зняття західних санкцій; 😎 відкривало шлях до формального відродження "СССР 2.0" у соту річницю першого союзного договору.

Врешті-решт, якщо "Мюнхенська промова" лише проголошувала відновлення чергової російської імперії, то "взяття Києва за три дні" перетворювало цю імперію на реальність. Без контролю над Україною не могло бути й мови про рівноправність зі США та Китаєм. Оскільки ані Захід не мав наміру визнати претензії Москви, ані Київ не планував здаватися без боротьби, Путін вдався до "останніх аргументів влади".

3. Російський шовінізм і ненависть до України: "єдиний народ"

Якщо російські "маленькі переможні війни" та "вставання з колін" могли бути націлені на різні країни, не обов'язково спеціально на нашу, то третя причина "великої" війни була безпосередньо пов'язана з Україною. Точніше буде так - великоросійський шовінізм давно став стратегією для Кремля, і під його каток раз-у-раз потрапляли американці (як чужі політично), геї (гендерно), євреї (етнічно), мусульмани (як міграційно, так і релігійно) та, подекуди, інші групи. Але ненависть до українців культивувалася в Росії спеціально.

У багатьох колишніх імперіях визволення їхніх найбільших колоній чи периферій часто супроводжувалося сильним сплеском реваншистських настроїв. Як Британія довгі роки трималася за Ірландію, а Франція - за Алжир, так і Росія досі не може примиритися з незалежністю України. Російсько-українська холодна війна за Крим тривала з 1992 по 1997 рік, а домінування Москви у відносинах із Києвом залишалося незмінним. Особливо варто зазначити, що імперські шовіністичні та українофобські настрої були характерні не лише для політичних еліт, але й для широких верств російського населення. Це створювало підґрунтя для політики Путіна.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Гібридна війна, яка ведеться проти України, має кілька основних цілей: 1) покарати українців за те, що вони вдруге скинули ставленика Кремля, що дозволяє Путіну відновити свій імідж сильного лідера; 2) перешкодити Україні в інтеграції до НАТО, утримуючи її в російській зоні впливу; 3) захопити стратегічно важливий порт Севастополь на Чорному морі, а також контролювати кримський шельф з його газовими ресурсами та трубопроводами; 4) продемонструвати російському суспільству негативні наслідки "кольорових революцій"; 5) створити в росіян відчуття задоволення від "повернення в рідну гавань" Криму, що є одним із найцінніших символів імперської спадщини, та таким чином компенсувати наслідки протестів на Болотній.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Українофобія Путіна зіперта на двох основах, кожна з яких має одночасно персональний та інституціональний вимір. Путін як диктатор "за посадою" терпіти не може Україну за успішні процеси демократизації, європеїзації та націотворення - за те, що подає приклад опозиції, спокушає нижні щаблі еліти та руйнує однодушність простих росіян. Путін як диктатор "за покликанням" не може вибачити українцям втрату обличчя - повалення Януковича - і то аж двічі. Путін як загарбник "за посадою" розуміє, що без підкорення України неможлива жодна "велика Росія". Путін як загарбник "за покликанням", можливо, щиро вірить у розділений "триєдиний російській народ", а як ні, то точно до нестями ненавидить "англосаксів" і "бандерівців" - винуватців усіх бід Росії.

Висновки

Немає сенсу приховувати правду: протягом останніх 20 років правління Путіна підтверджувалося правильність його стратегічного вибору. Він вдавався до невеликих переможних конфліктів для народу, намагався підняти Росію на міжнародній арені, а також просував ідеї державного шовінізму та українофобії. Росія неодноразово здобувала перемоги, тоді як Україна зазнавала поразок, а США та Європа фактично ігнорували спроби Кремля зруйнувати світовий порядок і дестабілізувати сусідні країни. Тож диктатор мав всі підстави вважати, що й цього разу ситуація розв'яжеться на його користь.

Взяття Києва за три дні стало би не тільки найвидатнішим успіхом особисто Путіна, але й найбільшим досягненням Росії після 1953 року. По-перше, чергова внутрішньополітична криза була б відстрочена ще на одне-два десятиліття. За захоплення "матері міст руських" росіяни вибачили б Путіну абсолютно все і назавжди. Сам диктатор міг би відродити новий СССР і очолити його, передавши власне РФ наступнику.

По-друге, глобальний порядок зазнав би невиправного краху, а авторитарний альянс Москви, Пекіна, Тегерана та Пхеньяна став би домінуючою силою над розгубленим і розділеним демократичним Заходом. Хоча Кремль і не повернувся б до двополярного світу, як це було в ХХ столітті, стати одним із трьох глобальних контролерів - теж не така вже й погана перспектива.

По-третє, процес деградації та зменшення чисельності етнічних росіян міг би бути зупинений на багато років, а перетворення православної Росії на ісламський Русистан відкладено на тривалий термін. Варто зазначити, що це призвело б до зникнення української (а згодом і білоруської) національності, що, безумовно, вигідно Кремлю.

Погодьтеся, мало який би деспот встояв би перед такою спокусою. А це означає, що без руйнування путінського режиму та перетворення Росії на нормальну державу Україна буде у небезпеці. Навіть після підписання перемир'я.

Бо причини, які породили одну агресію, раніше чи пізніше породять іншу.

І нам варто бути до цього готовими.