Изображение: Макс Требухов
Як на тебе як на митця повномасштабна війна вплинула в прогресії? Я пам'ятаю, коли ти тільки задумав робити фільм "People of Steel/Люди зі Cталі". Чи є зміни? Як ти відчуваєш цей процес зараз?
Оскільки події мають неймовірний масштаб і складність, ти змушений зосередитися лише на своєму власному плані, який формуєш відповідно до певних критеріїв для досягнення ефективності. Цей фільм став для мене найбільш складною психоемоційною та психофізичною працею за все моє життя. Я працював над цією темою протягом фактично двох років, без вихідних і відпочинку. Більшість рішень і дій, пов'язаних з фільмом, я реалізував самостійно, як справжній воїн на полі бою. Однак я вдячний, що маю багато друзів по всьому світу, і це приносить мені велике щастя, адже завдяки їм я зміг досягти поставлених цілей у цьому проєкті. Хоча були моменти, коли мені здавалося, що нічого не вийде, і все йшло надзвичайно важко.
Та повернімося до задачі: вона була не зовсім навіть творча, але елементи творчості в ній були, тому що вже після того, як ти змонтував основну історію, яку хотів висловити, і показати, і зберегти, і якимось чином запрограмувати, далі ще є питання естетики: кольорокорекція, переходи. І тут велика допомога була від Матвія Вайсберга -- виконав дуже швидко і класно, відчув настрій, геніально дібрав формат малюнків.
Звичайно, не можна обійтись без музики. Я сам її обрав, і це дало чудовий результат. Моя музична підготовка зіграла свою роль, але спочатку у мене була думка створити окрему композицію спеціально для цього фільму.
З чого все почалося? Коли бійці "Азову" потрапили в полон між 16 і 20 травня, це справило на мене велике враження. Я створив вірш під назвою "Ціною смерті і честі". Додав до нього фотографію з Азовського моря, зроблену у Широкиному, куди я їздив у 2018 році разом з моїм підрозділом. Саме з цього вірша все й почалося, і він залишився в повітрі.
Потім я створив пісню, яка мала бути в кінці фільму, але зрозумів, що це не потрібно, тому що вона перетягувала б увагу з теми фільму на тему автора. Це беззмістовно. І тому я залишив як є.
Після цього розпочався абсолютно новий етап, адже створити історію — це одне, а зовсім інше — продемонструвати її.
Снимок: Максим Требухов
Розкажи докладно?
Я підійшов до цієї стратегії теж творчо, тому що є звичайний шлях -- люди надсилають фільми на кінофестивалі. Але цей шлях не досягає головного -- великої аудиторії. Він лишається в бульбашці. Це може бути дуже висока й цікава бульбашка. Та завдання цього фільму -- щоб його побачили якомога найрізноманітніші люди. І тоді була вибрана різношарова стратегія. Перша, головна ідея -- я підійшов до того як музикант, який їде в тур з концертами, але поїхав у тур з фільмом. Face to face, різні аудиторії, різні історії.
Перший показ був у Раді Європи для політиків, для дипломатів, які можуть впливати на якісь внутрішні процеси. Це одна категорія тієї аудиторії, яку пропрацьовують. І це має свій ефект. Це були представники всіх країн Ради Європи. З нами приїхала героїня фільму Алла Березницька з чоловіком Максом, якого немає у фільмі, але який був поранений і був у полоні. І вони свідчили. І, крім емоційного ефекту, були ще більш конструктивні речі, бо з нами був ще представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко. Він дуже комунікативна і дуже конструктивна людина, яка чітко пояснює всі ці механізми. Це був початок, а далі я вибирав майданчики, де максимально можна було б цю історію показати. Приміром, показ на Олімпіаді у Франції. Там було багато уваги іноземних журналістів. І далі второваним шляхом. Я зрозумів, що деякі першопробні історії -- це теж новий досвід для мене, такої стежки ніхто не робив. Узагалі, як я вже помітив, що жодне українське кіно не мало такого об'єму досить тривалий час, і обміну між країнами, і безпосередніх показів, розмов з глядачами, як "People of Steel/Люди зі Сталі". І це саме так, як тур відбувається, бо фактично покази були всюди: в офісах, кінотеатрах, театрах, у волонтерських центрах, політичних центрах, бібліотеках, школах, в університетах. Були навіть open air у деяких містах, а ще на телебаченні, у прямому ефірі Euronews România з румунськими субтитрами, із заблюреними важкими сценами. Також спецпокази, які організовувало Міністерство закордонних справ скрізь по світу. І покази тривають. Тож я більше зрозумів, як усе це робиться.
Після цього ми вирушили в насиченіший тур Німеччиною, Великою Британією та США. Я завжди прагну більшого, тому мені цього недостатньо. Хоча, здавалося б, 13 міст та 15 вистав у Америці – це чимало, країна така величезна, що потрібно відвідати хоча б 50 міст.
Крім того, паралельно проходять зустрічі на більш професійному рівні з продюсерами. Я намагаюся зрозуміти, як українському кіно, яке створюється в Україні українською командою і не має зв'язків з професійними середовищами (журналістськими, інформаційними або професійними асоціаціями), потрапити на стримінгові платформи або в медіа країн, які нас цікавлять. Це, безсумнівно, збільшує аудиторію, але мушу зазначити (я це точно перевірив): жодного такого випадку не існує в жодній країні.
Винятком є стрічка "20 днів у Маріуполі" від Мстислава Чернова, яка була створена українською командою. Всі інші проєкти, на жаль, реалізувалися за участю іноземних фінансів, корпорацій та зв'язків, що і стало причиною їхнього успіху. Це, безумовно, позитивний момент, однак українські кінематографісти не мають таких самих можливостей. Є безліч цікавих фільмів, які заслуговують на міжнародну увагу. Ми, на жаль, живемо у певній ізоляції. Багато іноземних глядачів, зокрема з Німеччини, Шотландії, Британії та США, не знають подробиць подій, що відбувалися в Маріуполі. Вони вражені, кажучи: "Ми не знали цього, наші новини не висвітлюють такі факти".
Це процес. Відповідно, висновок такий, що наша інформаційна, культурна присутність у світі дуже маленька. Попри те, що ми тут пишемо іноді: от фільм потрапив на такий-такий фестиваль, мовляв, перемога. Це добре, але це ні про що не говорить. Зберуться круті фахівці, скажуть, що вони солідарні з Україною, але він не доходить до глобальної аудиторії.
Отже, стратегічним завданням найближчих років є створення певних шляхів розвитку. А також формування цілісної системи. До цього ще потрібно пройти довгий шлях. Система має бути подібною до серйозної бізнес-структури. В даний момент я не бачу реальних можливостей, враховуючи як внутрішні, так і зовнішні обставини в Україні. На щастя, в нашій країні відбувається справжній ренесанс, але українська культура нагадує сироту на роздоріжжі, яка постійно заявляє про свою талановитість та красу, і намагається знайти підтримку.
У культурному просторі ми часто спостерігаємо, як художники створюють свої твори та представляють їх світові від імені України, фактично без підтримки з боку держави чи відповідних установ, міністерств. Яка була твоя ситуація? Чи отримував ти якусь допомогу під час роботи над проектом "People of Steel/Люди зі Сталі"?
Фінансування не було, проте комунікаційна та логістична підтримка здійснювалася на різних етапах. Значну частину показів організували саме українські посольства в різних країнах світу. З туру, в якому я брав участь фізично, це становить приблизно 5-7%. Це важливі дипломатичні установи, наприклад, польське посольство. У цьому контексті держава не лише не перешкоджає, а навпаки, надає підтримку. Вперше за тривалий час спостерігається така активна комунікація і розуміння її значення. Координаційний штаб, відповідальний за питання військовополонених, також відіграє важливу роль. Тут існує конструктивний підхід, оскільки всі усвідомлюють важливість цієї справи. Однак рівень виконання конкретних завдань — це вже інша тема.
Снимок: Максим Требухов
Скажи, чи є фільм "People of Steel/Люди зі Сталі" свідченням? Можливо, ти консультувався з правозахисниками з цього приводу? Чи може він бути доказом злочинів?
Це фільм-документ, так. І це була одна з його суперзадач, щоб не маніпулювати ніякими творчими моментами. Сенс був у тому, щоб просто викласти, наскільки це можливо, в одному фільмі таку складну проблематику.
Зокрема, я звернувся до Іллі Самойленка, "азовця", який координував події в штабі, з проханням детально викласти хід подій: скільки ворогів було задіяно, які підрозділи брали участь, коли вони вступали в бій та на яких позиціях перебували. В наших ефірах переважно звучать емоції, і це створює безліч проблем — акцентуючи увагу на емоційній складовій, ми часто не аналізуємо фактичну інформацію. Це є частиною державної пропаганди. Колись режисер Сергій Проскурня на власному прикладі демонстрував, якою повинна бути ефективна державна пропаганда: вона має бути живою, правдивою, а не такою, як ту, що поширюють росіяни — простою брехнею. На жаль, ми недостатньо працюємо над нашою пропагандою.
Проте це фільм не є пропагандою в жодному випадку. Це навіть не можна вважати контрпропагандою. Це справжній кінематографічний твір, що виконує роль історичного документа, створений у художній манері, подібно до документального кіно.
Однією з важливих задач стало зібрати різноманітні джерела: фотографії, відеоматеріали, хронологічні записи та свідчення.
Чи мав ти колись знайомство з кимось із "азовців", коли вони збирали свідчення?
Потужний імпульс для створення цієї історії виник, коли я спостерігав, як жінки з Асоціації захисників сімей Азовсталі активно почали піднімати цю важливу тему на публіку. Їхня рішучість і витривалість мене вразили. Спочатку я думав назвати фільм "Жінки зі Сталі". Першою особою, з якою я поспілкувався, була Алла Самойленко (мама Іллі), знайома мені вже багато років. Ми довго обмінювалися повідомленнями, і я пояснював, про що планую знімати. Зрештою, ми узгодили всі деталі. Потім я записав інтерв'ю з Катериною Прокопенко, засновницею Асоціації. Як тільки я усвідомив, що це не просто ще одна сенсаційна історія, а можливість створити глибокий фільм, процес пішов значно легше.
Почалися обміни. Під час першого великого повернення команди до нас приєдналися нові люди. Пізніше відбулися ще два обміни. Нам потрібно було знайти осіб, готових до розмови. Тоді я вирішив запросити Іллю Самойленка для запису, адже він — дуже розумна та стримана особистість, здатна чітко й інформативно донести важливу інформацію, що не всі могли зробити. З того моменту створення фільму почало проходити всередині, немов божественне редагування. Ти плануєш одне, а в процесі бачиш, як все розвивається по-іншому. Головне — не заважати фільму народжуватись. Потрібно відчувати ці моменти. Ти працюєш розумом і душею, але не серцем.
Оце важливий момент, бо коли ти працюєш серцем, емоцією, воно в такому жанрі, в такій задачі не працює, бо таких кіно дуже багато. Море сліз і суму. А тут інша задача -- щоб захисники/ці були звільнені. Вона вже не мистецька, а зачіпає багато інших сфер. Приміром, правову. Має бути інформація, що відбувається, що це страшні катування, воєнні злочини та злочини проти людяності. Є конкретні приклади, і це тисячі історій, а ми показуємо лише кілька. І що в контексті всіх цих подій, битви за Маріуполь, відбувалося з цивільними у підвалах і коли "азовці" вийшли в полон.
Потрібно також пояснювати світу, яка ситуація в Україні й чим вона страшна для геополітичної, безпекової архітектури світу. Показати історію російської війни в Україні. І хоча б увести людей у контекст. Знову ж таки, не лише емоції, а розуміння. І оце розжовування інформації, повторення нібито відомого дає усвідомлення, що це не одне суцільне розмите поле з назвою "війна".
Фото: фото команди проєкту Малюнок Матвія Вайсберга
Ти з командою провів 10 місяців у турі Європою та Сполученими Штатами. Чи відчував ти, що в деяких місцях потрібно більше пояснень, навіть показуючи на карті Україну та Маріуполь, розповідаючи про Азовсталь, а в інших – це зовсім не є необхідним?
Багато хто знає про Маріуполь і події, які там мали місце, хоча, в основному, це лише загальні відомості. Проте деталі залишаються невідомими. Кожен захід, на якому я виступаю, супроводжується унікальними запитаннями та реакціями аудиторії. Єдине, що їх об'єднує, – це шок. Я спочатку очікував, що люди ставитимуть більше типових запитань, але реальність виявилася зовсім іншою. Наприклад, під час одного з показів мені запитали про політичні партії, які підтримують Росію. Я відповів, що таких у нас немає, на що мені сказали, що в їхньому регіоні вони існують. Я пояснив, що для їхньої відсутності Україні потрібна перемога у війні. І далі продовжив роз’яснення. Іноді виникають запитання про точні цифри, які я не можу оголосити. Наша мета – донести до людей правду про те, що відбувається.
Відбувається безліч емоційних ситуацій, коли в гості приходять родичі. Часто європейці дивуються, дізнавшись, що Червоний Хрест не бере участі у цій ситуації. Вони запитують: як таке можливо? Адже це ж така ж ефективна організація, як і ООН. Я намагаюся пояснити, що й ООН теж має свої проблеми з ефективністю. Це викликає в них здивування.
Часто люди не можуть повірити, що ці жахіття відбуваються, не розуміють, навіщо таке робити. І отут теж цікаве поле, бо я розповідаю, що ця війна всіх стосується. Українці теж цього не розуміли спочатку. Це природа людини. Але є такі небезпеки, вони абсолютно реальні, і поки стоїть Україна, ви теж у безпеці. Утім дивіться на ваші внутрішні процеси. Це не просто так відбувається.
Якщо ви вважаєте, що ви в повній безпеці, Україна довела, що ніхто не може бути впевнений у своєму захисті. Більше того, ми єдина нація, яка справді протистоїть цьому злу. Ми стримуємо його, і воно може вразити кожного з вас, навіть США. Якщо ви вважаєте, що Америка знаходиться далеко від небезпеки, це лише оманливе сприйняття.
Проблема не обмежується лише Росією, але й стосується її союзників. Якщо вони побояться застосувати ядерну зброю, це не означає, що Північна Корея відмовиться від таких дій. Пригадайте, як США пережили один великий теракт 11 вересня; уявіть, як би виглядали десятки подібних атак. Але про це американські медіа не говорять. Їм варто усвідомити, що підтримка України — це не лише вияв співчуття, а стратегічна інвестиція. Вони фактично захищають себе через нас.
Чи залишається актуальним міф про "велич культур" і питання "яка ж користь Росії від цього?"?
О так. Бо йдуть усілякі "вишневі сади" й "дяді вані" у Британії чи Штатах. Я всім пояснюю, що вони в омані. "Велика російська культура" -- це декорація, за якою стоїть фашистський концтабір. Вас обманювали багато років. Єдина насправді ефективна, серйозна зброя росіян -- це пропаганда, а культура -- лише прикриття.
Снимок: Максим Требухов
У стрічці присутні непересічні моменти з Оленівки. Як вдалося їх отримати?
На це пішло чимало часу, оскільки кадри є ліцензійними. Після кількох місяців обміну листами та переговорів, мені нарешті вдалося отримати електронну адресу європейського офісу в Чехії. Після цього дівчина поділилася контактами східноєвропейського підрозділу. Я заглянув у контакти й побачив російський номер. Ось це поворот! Вона дуже вибачалася. Це справжній показник рівня усвідомлення ситуації. Потім ми знайшли кошти для покупки в Reuters довічної ліцензії на ці архіви, що виявилося досить витратним задоволенням.
Пізніше стало очевидно, чому Reuters взяли участь у цій події та чому їм було надано запрошення. Виявляється, агенція Reuters співпрацює з колишньою радянською, а потім російською агенцією ТАСС вже понад 80 років. Вони обмінюються новинами, адже цей інформаційний бізнес існує з кінця 20-х років минулого століття. Це яскраво ілюструє стратегію Росії в роботі з різними країнами, в той час як наша країна залишається поза цими процесами.
Коли світ був вражений нашою відвагою, готовністю жертвувати собою та результативністю протягом перших двох років війни, цей емоційний підйом зберігся лише в тих, хто глибоко переживає за нас. Проте, більшість людей залишилася поза цим розумінням.
А що скажеш про аудиторію в Сполучених Штатах?
Вони залишаються у спогадах минулого, тоді як ми опинилися в центрі глобальних трансформацій. У їхній свідомості панує безліч міфів і плутанини. Вони стверджують, що Росію слід зберегти. Ми намагалися донести, що збереження Росії несе загрозу і для них. Варто усвідомлювати, що стосунки з Америкою мають своє значення — це стратегічна територія, з якою необхідно налагоджувати співпрацю.
Ця ситуація вимагає спеціального системного та тривалого підходу, незалежно від того, чи є Трамп при владі. Велика частина американського населення висловлює підтримку Україні, і ми повинні це підкреслювати. Ключовими елементами тут є комунікація та культурна дипломатія, які мають величезне значення. Важливо пояснити, чому присутність Росії на наших територіях є невигідною для американців, і що вони також можуть бути зацікавлені в усуненні ворогів.
Доводилося в певних країнах пояснювати нашу ситуацію через приклади їхніх країн і їхнього історичного досвіду?
Наші кінопокази організовані в такій послідовності: спочатку перегляд фільму, далі обговорення, потім сесія запитань і відповідей, і наприкінці музична частина. У цей момент я починаю ділитися історіями про кожну пісню або розповідати про автора, якщо це не моя композиція. Варто зазначити, що Україна — це не лише про війну, а про багатий культурний спадок. Це історії музики, краси наших земель і безцінних культурних надбань, що були заховані під імперським гнітом. Наприклад, є пісня "Ми довго йшли", присвячена шістдесятникам. Я розповідаю про Аллу Горську, Василя Стуса і про те, як режим знищував наших митців. А на завершення виконую щось веселе з репертуару Івасюка, після чого ділюсь історією про те, як КДБ забрав його життя. І ця війна не почалася сьогодні чи 11 років тому, вона триває вже багато років. Це давній геноцид.
Наша культура багата, але вона була закрита. Тому ми не можемо бути росіянами. І різниця є. Ми лише зараз можемо показати свою культуру.
Изображение: Макс Требухов
Зеленський: Трамп повинен запровадити санкції проти Росії
А хто приходить на покази? Це більшість українців чи локальні мешканці також?
Більшість людей, які не є українцями, походять з різних країн, таких як Німеччина, Шотландія, Великобританія, Індія, Китай, Пакистан та інші. Насправді існує чимало націй, і цю різноманітність варто підкреслювати. Наприклад, візьмемо штат Флорида в США. Хоча цей регіон асоціюється з Трампом, місцевий телеканал вирішив зняти цікавий сюжет, в якому взяли інтерв'ю у мене та інших членів команди, показали уривки з фільму, і цей великий 25-хвилинний матеріал тричі транслювали в ефірі.
І тут стає зрозуміло, що з Америкою набагато цікавіше працювати локально. Штат, місто, в ньому є своє телебачення, це маленька громада, яка поступово стає великою, а на фінал можна вже запрошувати когось типу "The New York Times".
І всю цю комунікацію в Штатах потрібно вибудовувати виключно на приватних зв'язках.Наприклад, є приватний музей, де є меценати, які купують мистецтво, там є спільнота, як це було в українському музеї в Стенфорді. Шикарний музей у величезному замку, це куплений привтаний будинок. Величезні зали, стенди, історія писанкарства зі всіх регіонів України. Те саме стосується живопису і приватних колекцій, приватних музеїв.
Університети справді вразили мене. У Великобританії особливо запам’яталися Оксфорд і Кембридж. На їхні заходи приходила професура. І був цікавий випадок: один з професорів, який постійно підтримував гуманітарні проекти, запитав, де можна зробити внесок на зброю?
Або ж у Лондоні відбувся показ в Old Session House — будівлі XVIII століття, яка колись слугувала кримінальним судом. У тій залі, де проводилися засідання та основні процеси, свого часу сидів молодий журналіст Дікінс, який став свідком історії про дитячі кримінальні угруповання і написав свою знамениту книгу про Олівера Твіста. І ось ми також мали можливість провести показ у цьому місці.
Нам важливо бути активними у всіх сферах: виставках мистецтв, кінематографічних подіях, культурних фестивалях, безперервній комунікації, спільних ініціативах та майбутніх можливостях.
Чи помічаєш ти зміни в інтересі до України на четвертому році повномасштабних бойових дій? Особливо в контексті європейських країн.
Отже, люди вже зосереджені на внутрішніх питаннях. І це зрозуміло, адже важливо підтримувати цю увагу. Хоча вона зменшилась, вона все ж таки існує. Зараз настає час, коли українська культура повинна активно проявити себе в Європі та світі. Це для нас є пріоритетним завданням. Хоча це надзвичайно складно, враховуючи внутрішні виклики та певні обмеження, які маємо. Проте необхідно обговорювати ці питання, змінювати ситуацію та подорожувати.
Українське мистецтво повинно знайти своє місце на світовій арені. Це має величезне значення не лише для нашої країни, але й для всього світу. Нам необхідно вийти з обмежених рамок локальної культури. Це стратегічно неправильно. Як мудро зазначила Новодворська: "Зберігайте Україну, адже це остання надія людства".
Європейські суспільства мають досить спокійний настрій. Я цілком розумію, адже і сам уникаю постійних драм, але варто висвітлювати справжню картину.
Снимок: Максим Требухов
Це не легке завдання — демонструвати цю історію протягом 10 місяців, ділитися нею, спілкуватися та переживати її знову і знову. Але я усвідомлюю свою відповідальність, адже якщо ти створив цю розповідь, важливо донести її до людей. Потрібно зробити так, щоб якомога більше людей побачили, зрозуміли її та утримували увагу. Адже поки наш фільм подорожує, наші люди залишаються в полоні.
Які наміри далі по показах?
Хотілося б, щоб цей фільм отримав визнання в більшості розвинених країн світу. Є цілі регіони, де наші роботи поки не представлені, такі як Латинська Америка, Індія та Азія. Я справді щасливий, коли наші художники подорожують до віддалених країн. Нарешті ми можемо представити нашу культуру, яка існує вже багато років. Емпатія, симпатія та співпраця з іншими країнами можуть виникнути лише тоді, коли люди знайомляться з нашою культурою та починають її розуміти.
Ти робив показ у Раді Європи, спілкувався на урядовому рівні, що вони зараз роблять у справі Азову? Які там процеси відбуваються?
Хороше питання. Вони отримують контакти і далі вони спілкуються більш фахово, як, наприклад, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими чи Міністерство закордонних справ.
13 березня в Scandinavian House у Нью-Йорку відбувся захід, присвячений 85-річчю від початку Зимової фінської війни. Зал був переповнений представниками усіх делегацій ООН. Один з молодих співробітників, спілкуючись зі мною, не зміг стримати сліз, висловлюючи своє обурення з приводу недоліків, які призвели до такої ситуації. Серед гостей були український омбудсмен Дмитро Лубенець та заступниця Міністра закордонних справ Мар'яна Беце, яка виступила з промовою. Також на заході була присутня Мар'яна Чичилюк – дівчина, яка нещодавно повернулася з полону, де провела два роки. Її розповідь справила на всіх глибоке враження, і присутні були в шоці від почутого.
Цей момент став надзвичайно емоційним. Після цього відбулася інша співпраця: цю інформацію передали через закриті внутрішні канали певним американським політикам. Наприклад, у Філадельфії був присутній Борис Гудзяк, який висловив бажання показати цей фільм прихильникам Трампа, підкресливши його важливість. Крок за кроком процес просувається вперед.
Я задумався про масштабний тур Сполученими Штатами, з акцентом на глибоке занурення в місцеві традиції та культуру. Тож не слід вважати це нереальним, краще просто взятися за справу і активно працювати.
#Росія #Франція #Університет #Європа #Сполучене Королівство #Журналіст #Музей #Лондон #Україна #Володимир Зеленський #Емоції #Реклама #Українська мова #Історія #Організація Об'єднаних Націй #Сполучені Штати #Німеччина #Українці #Малюнок #Північна та Південна Америка #Злочин #Міністерство закордонних справ (Україна) #Нью-Йорк #Комунікація #Полон #Німці #Польський народ #Кінофільм #Телебачення #Флорида #Євроньюз #Американці #Стратегія #Британський народ #Стенфордський університет #Маріуполь #Оксфорд #Військовополонений #Північна Корея #Борис Ґудзяк #Філадельфія #Рада Європи #Металургійний комбінат "Азовсталь #Музикант #Василь Стус #Латинська Америка #Шотландський народ #Матвій Вайсберг #Хороше (Слов'яносербський район) #Демографічна ситуація в Індії
