Поетеса Клементина Квіндт висловилася: "Моя прабабуся загинула від Голодомору, а прадідусь боровся в партизанських рядах. Я просто не могла залишитися осторонь і повинна була взяти участь у боротьбі."

Фото: надане героїнею Клементина Квіндт "У мене вендета з росіянами, бо я народилась і виросла в Криму"

Коли і як ти ухвалила рішення повернутися в Україну та стати частиною військових сил?

Коли розпочалася повномасштабна війна, я не змогла миттєво залишити Німеччину через деякі бюрократичні перешкоди. Проте рішення про те, що я приєднаюсь до боротьби, стало для мене очевидним із самого початку.

Історично так склалось, що в мене вендета з росіянами, бо я народилась і виросла в Криму. Досвід окупації, існування без коріння, внутрішнього переміщення дуже вплинув на мене. На початку окупації мені було 13 років -- тоді я була тинейджеркою, нічого не могла зробити. А під час повномасштабного вторгнення відбулося усвідомлення власної суб'єктності. Я можу щось зробити, маю це зробити -- інших варіантів немає.

Берлінська організація, у якій я волонтерила, організовувала демонстрації. Ти їдеш у метро на демонстрацію зі своїм плакатом, а людям абсолютно все одно. А твої друзі зараз сидять у холодному окопі або ховаються в бомбосховищі, і ти не знаєш, чи переживуть вони цей день.

Як ти опинилася в аеророзвідувальних силах?

Я приїхала в Україну, пройшла курси аеророзвідки. Сама оплатила їх, бо на той момент була цивільною особою. Відкладала гроші, бо знала, що матиму великі витрати, коли доєднаюся до армії. Підписала контракт -- це теж було непросто, бо дівчат не беруть на бойові посади. А через тиждень після підписання контракту вже була на війні -- у січні 24-го опинилась у Бахмуті. Для мене це була перша бойова історія, і вона мене змінила. Я знала, що буде важко. Але не могла уявити, що буде настільки багатогранно.

Я надзвичайно чутлива особистість. Аеророзвідка полягає у тому, щоб уважно спостерігати за всім. Ти стаєш свідком не лише жахливих ситуацій, але й подій, що виходять за межі людського страждання, проте не маєш можливості втрутитися. Все, що залишається, це виконувати свої обов'язки та спостерігати.

Цікава річ сталась зі мною під час флешбеку. Нещодавно, коли я вирушила на балкон дачі своїх батьків у Київській області, щоб покурити, мій мозок раптом відтворив спогад, і я чомусь почула звук FPV-дрона. Інстинктивно я пригнулася, а тільки потім зрозуміла, що жодного дрона поруч немає. Тоді мені стало зрозуміло, що війна назавжди залишиться частиною мого життя. Куди б я не поїхала — чи до Німеччини, чи на Гаваї — вона завжди супроводжуватиме мене. Мій розум більше не зможе працювати так, як раніше. Це очевидний наслідок, проте я не була готова до нього повністю.

Я залишила своє чудове життя в Німеччині, усі активістські події, боротьбу за права ЛГБТ і повну демократію. Якби я залишилася, через три роки вже могла б отримати німецький паспорт. Але навіщо мені ваш паспорт, якщо вдома, в Криму, цвітуть вишні? Я прагну їх побачити. Мені хочеться зриваюти інжир з дерева на своєму подвір'ї. Я уявляю своє життя саме так. Неможливість глибоко вкоренитися була для мене більшою втратою, ніж відправитися на Бахмут. Дім для мене — це найвища радість, моя найзаповітніша мрія. Я неймовірно сумую за Кримом.

Зображення: надане героїнею Клементиною Квіндт з Криму, мис Тарханкут.

У нашій родині не існувало думки про те, що співпраця є рішенням. Усі ми змушені були залишити свої домівки. Я готова пожертвувати всім, аби отримати шанс повернутися назад. Це є головним двигуном моєї боротьби.

"Спочатку тобі шістнадцять і тебе б'є правий, а потім досвід урівнюється. І ви воюєте за одну й ту саму ідею"

Ти згадувала про свої стосунки з активістами в Берліні. А чи була ти залучена до мистецького середовища?

На якийсь час мистецтво перестало мене цікавити. Сучасне мистецтво в Берліні -- це дуже привілейована штука. А я біженка без нічого.

Під час мого перебування в Берліні я займалася організацією різноманітних заходів у середовищах, що виступають проти фашизму і капіталізму. Це був надзвичайно цікавий досвід, особливо в порівнянні з нашим активізмом. У Берліні, якщо ти анархіст або антифашист, достатньо відвідувати футбольні матчі в Сан-Паулу, носити футболку з антифашистською символікою і, можливо, іноді долучатися до акцій. У нас же анархіст або антифашист — це той, хто готовий вступити в бій з радикально налаштованими людьми під час ЛГБТ-маршів. Наші активісти мають досвід у використанні зброї та тактичній медицині.

На фронті існують колективи солідарності, які трансформують цей рух у щось абсолютно нове, не схоже на те, що ми могли б спостерігати в Західній Європі. Тут лівий активізм носить мирний та беззубий характер. Раз на рік група міських ексцентричних особистостей підпалює смітник і викрикує: "О, альорта, альорта" (Alerta, alerta, antifascista – відоме гасло антифашистських акцій у Європі. – Ред.). Натомість у нас, якщо не відбувається Майдан, то когось неодмінно затримують. Білорусів намагаються вигнати за межі країни – і ти виходиш на їх захист. Ти постійно готовий діяти, адже знаєш, що наступним можеш стати ти.

Ти вже не просто невдаха з плакатом, а хлопець зі зброєю. Це має для мене велике значення. Спочатку ти ще підліток, і тебе атакує правий (коли Клементині було 16, на неї та куратора Олександра Сушинського здійснили напад представники ультраправих рухів під час презентації книги "Ліва Європа" в Чернівцях. -- Ред.), а згодом досвіди стають рівнозначними. І ви об'єднуєтеся для боротьби за одну й ту ж ідею.

Фото: надане героїнею Клементина Квіндт під час служби, Запорізька область

Слухала численні розповіді художників про їхню творчу безпорадність з моменту початку повномасштабного вторгнення. У деяких це, навпаки, стало каталізатором для нових ідей. Яке твоє ставлення до цього?

Для мене завжди є складним процесом створення тексту; слова виходять з мене, немов зранена кров. Я змушую себе працювати, витискаючи ідеї, які з'являються лише через біль.

Під час ротації в Бахмуті я не могла стримати свої думки, тому багато писала. Це було неможливо приховати в собі: друзі гинуть, а ти не маєш змоги бути на похоронах через виконання бойового завдання. Пілоти спостерігають за групою, яка пішла і не повернулась, і займаються ідентифікацією тіл, розрізняючи своїх і чужих. Щоб не дати цим емоціям знищити мене зсередини, я змушена була викладати їх на папері.

А ще в мене є кілька поезій про привілейованість Західного світу. Вони виникли, коли я дивилась на моїх західних друзів -- особливо такого віку, як я. Це був неймовірний дисонанс. Їхнє життя складається так, як вони захочуть. Є родина, яка їх підтримує. А я приїхала в Німеччину без нічого, і все, що я везу зі собою -- багаж травматичних спогадів і біль внутрішнього переміщення. Усе, що я можу запропонувати -- це те, що не зламало мене. На моїх друзів чекає кар'єрний ріст і PHD у берлінських університетах. А на мене чекає повернення на війну та, можливо, ще десять років воєнних дій. У них за плечима generational wealth, у мене -- generational trauma.

Коли я повернулась в Україну, то дізналась, що моя прабабуся померла від Голодомору, а прадідусь був партизаном і зник безвісти. Ніби життя підводить до того, що в тебе немає інших варіантів, окрім як піти воювати. Дід воював і нам велів.

"Мені буде що розказати дітям, коли вони запитають, що я робила, коли була війна. Я скажу, що вбивала росіян і що мої друзі теж убивали росіян"

Я порівнюю твої юнацькі тексти, написані до повномасштабного вторгнення, і нинішні. Твоя поезія стала більш предметною, зосередженою на моменті. Раніше це були витончені рефлексії, зараз відчувається, що ти в тому просторі, де все дуже чітко окреслено.

В основі творчості все ще лежить інтимна лірика. Поезія для мене — це спосіб виявити свої почуття до світу та оточуючих. Проте тепер вона також наповнена військовими мотивами.

Фото: Тарас Теліщак аудіобук Клементини Квіндт та Ольги Бабак, експозиція виставки (не)співають жаби в стінах в Асортиментній кімнаті

Крім аналізу через текст, ти також займалася іншими методами, зокрема філдрекордингом.

Філдрекординг – це справжня пристрасть. У мене накопичилося чимало різноманітних записів: від вибухів до моментів тиші. Наприклад, я записую інтерв'ю з бабусею в Часовому Ярі, чекаючи на свою команду. Ця робота з філдрекордингом допомагає мені глибше зрозуміти нові враження. Все, що відбувається навколо, здається на межі реальності і фантазії, вирує в божевільному темпі та неймовірному вакуумі.

Лише-но ми прибули до Бахмута, зрозуміла, що обстановка тут критична, і питання лише часу, коли все стане справжньою катастрофою. Я прагнула зафіксувати цю трагедію. Це знайшло відображення в нашій спільній мистецькій роботі з Олею Бабак. У ній присутня надія, що весна все ж настане. Навіть якщо ми не переживемо, вона все одно прийде.

Які враження у тебе викликає взаємодія двох світів — тих, хто служить у війську, і тих, хто переживає війну з іншого боку? Чи не здається тобі, що це справжня межа між двома паралельними реальностями?

Я не засуджую людей -- це не моя чашка чаю. Кожен робить вибір для себе. Хто хоче щось робити, той робить. Мені буде що розказати дітям, коли вони запитають, що я робила, коли була війна. Я скажу, що вбивала росіян і що мої друзі теж убивали росіян.

Багато людей залишаються пасивними, і для них фронт здається далеким. Проте, реальність така, що бойові дії вже наближаються до меж Дніпропетровської області. Кожен повинен усвідомити, як він може сприяти перемозі. Варіантів чимало: можна займатися волонтерством, виготовляти дрони або ж вступити до лав армії, навіть у ролі діловода. Водночас важливо адекватно оцінювати свої здібності та ресурси.

Зображення: zaborona.com Клементина Квіндт "Я розміщую аромасвічку в центрі вологого підвалу в Запоріжжі, і вона перетворює різкий запах плісняви на аромат чорничного мафіна."

Які у тебе враження від спілкування з тими, хто залишився вдома?

Коли я вперше приїхала до Бахмута, стало очевидно, хто справді розуміє, а хто ні. З деякими людьми зв'язок виявився складним, і він зрештою обірвався. Багато хто писав мені слова підтримки: "Тримайся, бережи себе". Але мені було важко відповідати на ці повідомлення. Напевно, важко підтримувати когось, коли не можеш нічого змінити. Проте, були й інші випадки, як, наприклад, моя найкраща подруга. Вона не питала про мої справи, а просто написала: "Що тобі потрібно?". Я відповіла, що мені, напевно, знадобиться новий шолом, бо старий виявився непридатним. І вона надіслала мені новий, я досі його використовую. Інша подруга відправила мені аромасвічку. Я поставила цю свічку в центрі сирого підвалу в Запоріжжі, і вона перетворила неприємний запах на аромат чорничного мафіна. Тепер у нашому бліндажі пахне, як у пекарні. Війна чітко показала, хто здатен на таку підтримку, а хто не хоче чи не може. Мати поруч людей, які тебе розуміють, — це велика радість і джерело втіхи.

Мої стосунки з родиною стали значно кращими — вони усвідомили, що я маю право обирати свій шлях, і це перетворилося на їхню беззастережну підтримку. Вони справді гордяться мною.

Коли людина не знаходить потрібні слова, на допомогу можуть прийти невербальні елементи, такі як жести. Якою мірою ти відчула можливості художніх практик у цьому контексті? У них ми також рухаємося від описових форм до більш метафоричного виміру.

У контексті програми "Чи співають жаби в стінах" мені було дуже важливо усвідомити, що мені є місце в мистецькому середовищі. Що я прийду з війни, бо я ще на війні -- і мені є тут місце. Це було найголовніше -- не сам процес створення мистецької роботи, але усвідомлення, що я є частиною цієї роботи й частиною цієї спільноти.

Мені здається, це теж момент інтеграції. Мистецтво -- хороший інструмент для того, щоб говорити про різні досвіди.

Коли ти стала частиною мобілізації, ти опинилася в знайомій спільноті. Чи відчувала ти себе там досить комфортно, враховуючи всі свої ідентичності?

Так, але мені все одно довелося стикнутися з командирами-довбо**бами, які не хочуть посилати тебе на навчання, бо ти дівчина. Чи з мужиками, які пристають до тебе. Армія не гомогенна структура. Це зріз суспільства, де є різні люди. У цій структурі я завжди й за будь-яких умов буду білою вороною, тому маю постійно щось виборювати.

Під час мого перебування в лікарні я створила автобіографічну новелу, в якій ділюсь своїм досвідом служби в армії. У ній я описую, що крім зовнішнього ворога, доводиться також долати стереотипи та установки, які панують у свідомості оточуючих.

Слухала, що ти маєш намір випустити збірку віршів.

Отже, я маю намір видати поетичну збірку українською мовою та автобіографічну новелу англійською. Поезію планую опублікувати в Україні, тоді як новела, ймовірно, вийде у закордонному видавництві. Наразі обидва проекти знаходяться на стадії редагування.

Ольга Токарчук стверджує: "Справжня свобода полягає в можливості обирати свою ідентичність".